Люсє від братви: Кому насправді Кернес поставив пам'ятник у сквері Гурченко (ФОТО)

Не розумію, чого пів-Харкова так обурилось через той пам'ятник Людмилі Гурченко? На мою думку, в цій історії все напрочуд вишукано: десяток діячів ширвжитку "сприяли встановленню скульптурної композиції" (а насправді - такого ж вульгарного пластмасового ширвжитку) талановитій актрисі і, за сумісництвом, типовій харківській хабалці Люсі. З кучериками, рюшами і граматичними помилками на меморіальній дошці увічнила імена людей, що роспилюють Харків з таким самісіньким базарним хамським нахабством, з яким Гурченко брала свої висоти.

Пам'ятник Гурченко виявився тією самою квінтесенцією харківського жлобства і хамства, які визначають обличчя міста останні десять років. У цьому пам'ятнику поєдналися харківська влада ("хай там всі мовчать нах@й"), харківські виборці цієї влади ("ну і нехай краде, зате у нас є парк з лавками") і сама Люся Гурченко, яка, коли б ожила сьогодні на мить, схилилася б із п'ятиметрового постаменту і закричала хрипким, прокуреним голосом бандерші: "Шо, бля@ь? Пам'ятник мій вам не подобається? Я вас на нуль помножу, суки!

Отже встановлення пам'ятника Гурченко стало одним з найбільш органічних подій останнього часу, що становлять реалії нашого часу. Жлоби поставили монумент образу жлобства під невгаваючі оплески жлобів, що тішаться мільярдним бюджетам на реконструкцію зоопарку. Безпрецедентне єднання менталітетів.

А тих, що не тішаться, перерахували і запам'ятали. "Всі гниди невдоволені вилізли. Всіх на олівець", - прокоментував скептиків один з покровителів культури і шанувальник прекрасного Максим Мусєєв, ім'я якого викарбували на табличці без помилок. І ти маєш рацію, Максе, культуру треба захищати з кулаками, бо геть оху@ли, у@бки, Людмилу Марківну критикують.

Певна річ, сперечатися щодо естетичного складника твору мистецтва - справа невдячна, до того ж смаківщина. Не можна сказати, що це найгірший пам'ятник з усіх, але це класичний балаганний зразок міщанської культури; ширпотреб в найбільш утилітарному сенсі цього слова. До речі, Мамедов був досить непоганим скульптором (я пам'ятаю його ще з інституту, де він декілька раз замінював на наших парах). Але статус придворного художника ще нікому не додав таланту, лише навпаки, і Мамедов не став винятком.

Тому, друзі, цей пам'ятник - не Людмилі Гурченко. Це пам'ятник Кернесу, пам'ятник запопадливим чиновникам, пам'ятник тому бидлу, яке кричить: "мер хоч щось робить", пам'ятник нашій інертності та їхньому свавіллю; пам'ятник тому, що нам можна поставити гратки на клумбах за ціною, що завищена усемеро, а ми промовчимо, проковтнемо, зробимо вигляд, що не помітили, бо помітити і промовчати - це вже зовсім виявитися терпилою, і тому доводиться мовчати і робити вигляд, що ось це розперезане "та пішов ти на@уй" стосується не тебе.

Однак не розібрати, хто це вигукнув - чи Кернес, чи якийсь його наступник, чи Людмила Марківна враз добула із себе нутро Харкова - міста, якого вона ніколи не любила.