Шість зниклих населених пунктів: Чому вимирають села в Харківській області

За даними Головного управління статистики в Харківській області, у 2011 році в селах проживало 549,9 тисяч людей. А в 2021 році – уже 492,9 тисяч. Деякі села взагалі зникли з мапи регіону. Одні стали частиною більших сіл та селищ, інші ж – просто зняли з обліку через відсутність бодай одного мешканця. За останні 20 років така доля спіткала села Відродження, Берестове, Красний Гай, Веселе, Попельне та Шляхове. Ще більше сіл зникло в 1990-ті. Самі селяни помічають, що населення стає меншим. Молодь поступово від’їжджає, а літні люди помирають. Так приходить поступове запустіння.

Молоді тут робити нічого

Головна проблема, через яку люди їдуть з сіл, – це відсутність робочих місць. Не в кожному селі є свої підприємства, де місцеві жителі могли би знайти роботу. Харків’янка Юлія Кукліна зараз регулярно навідується до батьків, які проживають в селі Моначинівка Куп’янського району. Вона помітила, що населення з кожним роком стає все меншим. Через відсутність роботи молодь виїжджає до міста. Багато хто винаймає житло в сусідньому Куп’янську. Багато хто виїжджає у Харків. А в селі залишаються люди старшого віку. 

Її мати, Тетяна Коломійцева, живе в Моначинівці на постійній основі. За словами жінки, це хороше село, де немає проблем із транспортним сполученням. Проте молоді там робити нічого. "У селі немає ніякої роботи, – розповіла жінка. – Колись у нас були різні тваринницькі комплекси і поля більше обробляли. Можливо, через те, що техніка інша, вже не так багато людей потрібно. Молоді в селі практично немає. Немає молоді – немає дітей. Цього року в нас були збори щодо того, щоб закрити школу. А школа дуже хороша, двоповерхова. Є і опалення, і спортзал хороший. Але дітей немає".

Батьки учнів – проти закриття школи. Тому поки що вирішено продовжити її роботу ще на рік. Але цього року в селі не народилася жодна дитина. Воно й не дивно – для молоді тут немає умов, вона поступово виїжджає. А село просто не розвивається.

На фото: Дмитро Синчук

Звісно, що є більш благополучні села. Дмитро Синчук народився в селі Кам’янка Ізюмського району. Він розповів, що після приєднання до Ізюмської ОТГ воно стало активно розвиватися. Оскільки село розташоване лише в семи кілометрах від Ізюма, багато хто з селян їздить до міста на роботу. Робочих місць в самому селі небагато, але і вони є. Їх надає рибне підприємство, клуб, школа та магазини.

"Хоча проблема безробіття актуальна всюди, – каже Синчук. – Багато людей їде за кордон працювати. У мене багато друзів поїхали за кордон – в Польщу, Чехію. Якщо тут і є робота, то вона не зовсім відповідає оплаті, яку в нас отримують. Дуже багато людей працюють у нашого аграрія, мабуть, 40-50 робочих місць у нього є. Люди отримують непогану заробітному плату. Хоча, знаєте, нашому народу зажди хочеться чогось більшого".

Умови життя залишають бажати кращого

Ще одна проблема, з якою можуть зіткнутися жителі сіл, – погана інфраструктура. Нарікання викликають дороги, комунальні послуги та якість життя взагалі. Кожного літа харків'янка Анастасія Гарагуля приїжджає до матері в село Бабенкове Ізюмського району. У холодну пору року добратися до будинку просто неможливо. Як пройдуть дощі, розтане сніг – і бруду вже по коліно. Навіть машиною не заїдеш. Бабенкове – маленьке село. Звідси люди більше виїжджають, ніж приїжджають. Молоді стає все менше, а літні люди з часом помирають.

"Умови життя тут ніякі, – зізнається Гарагуля. – Дуже незручні, можна так сказати. Школу закрили кілька років тому. Є бібліотека, сільський клуб. Але в чому виражається його робота? Там є концертна зала, де іноді щось проводять, є завідувач та один співробітник. У бібліотеці взагалі завідувач та бібліотекар – це одна особа. Був територіальний центр, де надавали послуги з масажу, лікувальної терапії. Зараз навіть це забрали. Сказали, що тимчасово. А там буде видно. Також є медпункт, але його близько двох років тримали закритим".

У селі є проблеми з транспортом, розклад там доволі незручний. Наприклад, на роботу люди їздять о сьомій ранку, а останній автобус повертається тільки о четвертій. Після цього до села вже не виїхати. Раніше в Бабенковому добували крейду, там працював млин. Зараз у селі взагалі нічого немає. Що стосується дорожньої інфраструктури, то більшість будинків знаходиться біля асфальтованих доріг. Але є пара провулків з просто жахливими дорогами.

"Скільки років ми просимо хоча б чимось засипати дорогу, щоб була можливість якось проїхати, пройти, просунутись, коли ми маємо муляку взимку, коли сходять сніги. І скільки би ми не зверталися до різних інстанцій, то всім, в принципі, байдуже. Байдужість влади до цього питання – це дуже велика проблема", – говорить Гарагуля.

Також в селі важко захистити свої інтереси. Наприклад, якщо чиясь корова побігла на чужий город та навела там безлад, то постраждалому важко буде довести свою правоту. У таких випадках ні місцева влада, ні поліція не зарадять. Та і байдуже всім: поламали город – ваші проблеми. І жоден сусід нічого не підтвердить. Ця байдужість проявляється і в плані випалювання трави. Бо коли хтось намагається викликати рятувальників через таке "багаття" – ніхто не виїжджає. Але незважаючи на труднощі, дівчина не проти жити в селі на постійній основі. Якби можна було знайти роботу в місцевому клубі – вона би залюбки працювала там. Але наразі перспектив для молодої людини в селі просто немає.

Окрема проблема – якість комунальних послуг. Кукліна зазначає, що в її селі є газове опалення та централізоване водопостачання, хоча часто вода або брудна, або її взагалі немає. Особливо болить відсутність централізованого вивозу сміття. Це у той час, коли деякі села вже організували роздільний збір відходів та заробляють на цьому гроші. А в Моначинівці сміття просто вивозять в ярок, за греблю чи в ліс.

"А коли йдеш по лісу – то він весь вкритий папірцями з-під морозива, скляними та пластиковими пляшками, упаковками з-під "Мівіни" та цукерок, – нарікає Кукліна, – Просто вся земля вкрита сміттям. Тому що немає культури поводження з відходами. Люди відпочили, сміття залишили. А його і ніде діти. Немає ні смітника, ні якогось організованого звалища, у селі немає сміттєвих урн. Тобто сміття дівати нікуди. І це страшно насправді".

Особливо гостро стоїть питання з пластиком, підкреслила Коломійцева. Викидати нікуди, а просто спалити порядній людині совість не дозволить. Пакети та пляшки накопичуються з кожним днем. За словами жінки, село бачило набагато кращі часи. Колись воно динамічно розвивалося, було багато роботи, селяни брали участь у художній самодіяльності. Але зараз цього немає.

Людям не вистачає дозвілля

Ще одна проблема, на яку нарікають жителі сіл, – це відсутність дозвілля. Кукліна згадувала, що колись Моначинівка була цілком розвиненим селом із хорошим будівлями, дитячим садком, дитмайданчиками, бібліотекою та клубом. На свято Івана Купала приїжджали мешканці сусідніх сіл, а на Різдвяні свята місцева дітвора тішила всіх колядками. Зараз цього немає. Бібліотеку та дитсадок закрили, школа також на межі закриття. Залишився хіба що клуб, але з одним жіночим ансамблем. Та й той виступає рідко. Раніше в селі влаштовували хоча б дискотеки, але сьогодні на них, мабуть, і ходити немає кому. Хіба що під час останнього Івана Купала гучно увімкнули музику біля клубу. І на тому всі веселощі закінчились. А що наразі там відбувається – невідомо. Бо клуб завжди закритий. Саме село поступово занепадає, зізнається Кукліна.

"Мене дуже засмучує, що багато молоді вживає алкоголь, – наголосила вона. – І це не тільки на свята та вихідні. Навіть вранці біля магазину завжди хтось випиває. Це справляє вкрай гнітюче враження. Коли ти йдеш по селу і бачиш нетверезих людей, в основному чоловіків. Це мене насправді лякає".

Село Бабенкове

У Кам’янці також є люди, що зловживають алкоголем, зазначив Синчук. Але він переконаний, що таких можна зустріти в кожному селі. Зараз не у всіх добре з фінансами. Тому за "розрадою" деякі люди ідуть до місцевих "точок", де нелегально продають самогон. Його батько, наприклад, кожного дня ходить на роботу однією дорогою. І навіть о сьомій ранку біля тієї самої "точки" можна побачити трьох-чотирьох чоловіків. Хоча Синчук зазначає, що любителів оковитої не так вже й багато.

У його селі Кам'янка ситуація з дозвіллям значно краща. Є будинок культури з гарним та сучасним ремонтом. Тут люди завжди відпочивали, дивилися спектаклі, відзначали свята. Проте після смерті директорки, яка багато сил вкладала в його розвиток, робота клубу пішло на самотік. Сам Синчук бере активну участь у культурному житті села, жодне свято не обходиться без нього. Також у селі приділяють увагу спорту: є стадіон, тенісний корт та майданчик для міні-футболу.

"Я завжди проїжджаю повз майданчик і бачу там дітвору, – розповів Синчук. – Тобто дітям є чим зайнятися. Знаєте, не вистачає дискотек. Раніше вони у нас були. Можливо, через те, що дітей менше стало. Усі виїжджають у місто: хто в Ізюм, хто в Харків. Людей менше стало, це помітно".

Значно в кращій ситуації перебувають жителі сіл, які проживають поруч із великими містами. Як розповіла жителька Березівки Харківського району Анастасія Костіна, великий плюс її села полягає в тому, що воно розташоване поруч із Харковом. До того ж, у нього немає жодних проблем із транспортом – автобуси курсують кожні півгодини. Тому в молоді немає гострої потреби кудись переїжджати – багато хто з них їздить працювати чи навчатися до Харкова. Тому відчуття, що населення села стрімко старішає, у неї не виникає. На відміну від деяких сіл у Березівці живе достатньо дітей, підлітків та молоді.

"І вони досить активні, що цікаво, – зазначає Костіна. – У нас є молодіжна організація. Вони і свята організовують, і зупинки розмальовують, і якісь там соціальні акції проводять, і людям допомагають. Це також гарно, що молодь досить активна. Звичайно, тут немає такої інфраструктури, щоб можна було піти в кіно чи на танці. Але поруч Харків, це полегшує життя. Я не дуже уявляю, якби я жила десь за сто кілометрів від міста. Тоді з транспортом було би набагато важче. А в нас автобуси ходять кожні 15 хвилин аж до десятої вечора. Є електрички, щоправда, за 3 кілометри від села. А якщо є свій автомобіль, то це взагалі не проблема".