Юрій Кнорозов: Як харків’янин відкрив світу цивілізацію майя

Було спекотно. Золотий диск сонця безжально палав у безхмарному бірюзовому небі, а смарагдовий шар трави і дерев навколо здавався живим. Тепле нагріте каміння немов вібрувало під старими долонями. Чи то спека спричинила, чи όбрази, які вже майже півсторіччя не покидали його голови, але старому вченому здалося, що навколо купчаться головасті округлі монстри з товстими губами та довгими носами, змії, що звиваються і кусають себе за хвіст, химерні створіння та казкові птахи – і вони всі шепочуть, наспівують, шелестять, бубонять кожний своє.

 

Химерні картини із текстів давніх майя

 

А чує і розуміє їх лише він, Юрій Валентинович Кнорозов, чи то просто Юрко – маленький хлопчик з селища Південного під Харковом, якому ці монстри і змії вперше прийшли в його дитячі фантазії і відразу під своїми іменами – Паленка, Танкас, Нагани… Вони нашіптували 6-річному Юркові казки та легенди невідомої країни, людей, про яких він ніколи не чув. Вони хотіли, щоб він розповів про них світові. І він розказав. Але трапилося це через багато років.

 

І от зараз літній, сутулий від постійного сидіння за письмовим столом вчений стоїть на вершині наймістичнішого і найзагадковішого міста давніх майя Паленке, курить одну за одною міцні цигарки, і перед його очима проносяться спогади…

 

Фатальний удар

 

Як пише Галина Єршова, учениця Кнорозова, історик, антрополог і епіграфіст, керівник учбово-наукового Мезоамериканського центру ім. Ю. В. Кнорозова, автор біографії "Останній геній ХХ ст. Юрій Кнорозов. Доля науковця", одного весняного дня, коли майбутньому досліднику було лише 5 років, він грав зі старшими братами та сусідами в гилку (рос.: лапта). Маленький Юрко і сам не зрозумів, як підбіг під биту старшого хлопця, лише в останній момент побачив палицю, що наближалася до його лоба і – все, день для нього згас. Зір повернувся не одразу, і саме тоді, в страшній темряві, до малого хлопчика почали приходити зубасті монстри та головасті змії, а також незрозумілі слова чужої (чи то взагалі не існуючої) мови. Лишень зір до Юрка повернувся, він почав переносити свої видива на папір (добре, що мати навчила малювати).

 

Дитячі малюнки 6-річного Юрка Кнорозова

 

Взагалі всіх дітей в багатодітній родині інженера-залізничника Валентина Кнорозова виховували різнобічно: їм давали можливість спробувати всі сфери самовираження. Так, Юрко писав вірші, вправно малював, добре грав на скрипці. Настільки добре, що батьки в 7 років віддали його до музичної школи Харківського училища Південних залізниць.

 

10-річний Юрко Кнорозов у музичній школі

 

Музика посеред смерті

 

Навіть перебуваючи під палючим мексиканським сонцем, Кнорозов відчув, як від спогадів захолов хребет, наче смерть пройшла повз. Так бувало завжди, як він згадував своє дитяче захоплення грою на скрипці. Восени 1932 року Юрко зі старшою сестрою Галею приїхали до Харкова для участі у дитячому музичному конкурсі. Вони йшли вулицями і не могли зрозуміти, що трапилося з добре знайомим містом: під магазинами стояли величезні людські черги, пару раз перехожі з відчаєм в очах спитали, чи нема в дітей шматочка хліба, а в одному місці зблідла Галя затулила Юрку очі і поквапилася провести повз – під парканом лежала мертва людина. Тієї осені на Харківщину прийшов Голодомор.

 

Юрко грав на конкурсі, а з розуму не йшов той мрець під забором, з відкритими скляними очима і обличчям, перекошеним стражданням. Кнорозов тоді зайняв перше місце на конкурсі, але це свято музики посеред картин смерті назавжди закарбувалося в його пам’яті. По дорозі додому Юрко не сказав жодного слова, а тоді зачинився у своїй кімнаті і одним сильним ударом розбив улюблену скрипку. Розтрощеною хлопчик поклав її у футляр і в такому вигляді зберігав усе життя.

 

Психіатрія? Ні, історія

 

Проживши багато років, Кнорозов почав розуміти, як багато в житті було дивних збігів та обставин. Здавалося, що доля за руку вела його туди, де він міг би бути найбільш корисним.

 

Адже зовсім не на істфак мріяв поступити 17-річний Юрій. Від самого дитинства його приваблювала психіатрія, а точніше, гіпноз. Змалечку Юрко лікував родичів та близьких друзів накладанням рук. Цей дар передався хлопчикові від його бабусі по батьківській лінії – відомої вірменської театральної акторки Марі Забель. Тому в сім’ї до здібностей молодшого сина ставилися серйозно та всіляко підтримували.

 

Молодий Юрій хотів займатися психіатрією професійно. У Харківському університеті працював тоді видатний науковець Костянтин Платонов – засновник психотерапевтичної школи, якому належало вчення про експериментальний гіпноз. Саме до нього мріяв потрапити Кнорозов. Але доля втрутилася і тут. У медичний інститут Юрія не взяли через захворювання щитовидної залози, це ж завадило піти й на фронт. Так, несподівано для себе, влітку 1939 року хлопець опинився на історичному факультеті Харківського державного університету імені Горького.

 

Молодий Кнорозов за роботою (1940-ві роки)

 

Символи, ієрогліфи, знаки, піктограми – вони завжди приваблювали Юрія. "Те, що було створене одним людським розумом, не може не бути розгадане іншим", – любив повторювати він. І знаки підкорялися йому. Наполегливість, пильність, допитливість допомогли Юрію ще під час дворічного навчання в Харкові вивчити давньоєгипетську мову, і так, що студент зміг знайти пару десятків помилок у найшанованішому на той момент підручнику англійського єгиптолога Гардінера. Юрію на той момент було лише 19 років, і він закінчував 2-й курс істфаку в Харківському університеті. Наближалося літо 1941-го.

 

Із Харкова до Москви

 

Наступні 2 роки він дуже не любив згадувати. Кожен день – як останній. Війна, окупація, розлука з рідними, тиф, який ледь не коштував життя… Лише восени 1943 року життя трішки налагодилося. Юрій вступив на істфак уже Московського університету, займався там вивченням шаманських практик народів Центральної Азії, брав участь у знаменитих розкопках давнього міста Хорезм в Узбекистані. Викладачі пишалися талановитим студентом, всі пророкували йому блискуче наукове майбутнє, але… До аспірантури Юрія не взяли – в Харкові на початку війни хлопець прожив півтора року в окупації, для радянської влади це був достатній привід вважати будь-кого "неблагонадійним" (а може, він співпрацював із ворогом?) і поставити жирний хрест на науковій кар’єрі. Науковцями тоді могли бути лише кришталево чисті комуністи.

 

Допомогли наукові керівники Кнорозова, які клопотали про зачислення його молодшим науковим співробітником у ленінградський Музей етнографії народів СРСР.

 

Кнорозов у 1940-х роках

 

Амбітний намір

 

Втомлені очі дратує яскраве світло, але старий чоловік все одно дивиться на сонячний диск, закинув обличчя до неба. Він тихо сміється і качає головою: ніхто, ніхто тоді у кінці 1940-х не вірив, що він зможе здійснити свій задум – розшифрувати писемність цивілізації майя. Навіть головний світовий майяніст британець Ерік Томпсон беззаперечно заявляв, що дешифрувати писемність майя неможливо, і крапка. Але ж те, що створено одним людським розумом…

 

Посмішка ще ширше розходилася по обличчю, зазвичай такому суворому і скульптурному. Треба було бачити всіх тих шокованих науковців, партійців, журналістів, які прийшли 29 березня 1955 року на захист його дисертації. Але ще більше Юрію хотілося б бачити побуряковіле від гніву обличчя Еріка Томпсона, який до кінця життя не визнав досягнень свого молодого колеги з ворожої "червоної" країни. "Яка неприпустима зухвалість! – мабуть думав немолодий шанований історик. – Якийсь молодик із малесенької кімнатки під сходами в ненависній комуністичній країні надумав зі мною сперечатися? Він навіть жодного разу не був на пірамідах майя! Що він може знати у своєму кабінеті!"

 

Кнорозов із дружиною в нижньому ряду праворуч

 

Епічний захист

 

Так само будь-якого промаху чекали й ті, хто зібрався на захисті дисертації. Так, то був час "або пан, або пропав": Кнорозов не знав, чи його в той день будуть вітати як генія і переможця, чи виведуть із зали у кайданках і більше про нього ніхто нічого не дізнається. Справа в тім, про що саме дізнався Кнорозов, розшифрувавши писемність майя і прочитавши книгу францисканського монаха Дієго де Ланди "Повідомлення про справи в Юкатані". А дізнався він, що у майя існували армія, писемність і управлінський апарат, а значить, існувала в них і держава. Здавалося б, що тут такого? Але це твердження повністю суперечило твердженню Фрідріха Енгельса про те, що майя досягли в своєму розвитку лише ступеня варварства.

 

Сперечатися з "батьком" марксизму – це навіть гірше, ніж із шанованим західним вченим. Цього йому могли не пробачити.

 

У такій патовій, здавалося б, ситуації, науковому покровителю Кнорозова – історику-сходознавцю Сергію Толстову вдалося "пропетляти між краплями" і запевнити "компетентні органи", що його підопічний і не думає ставити під сумнів твердження шанованого Енгельса, навпаки, він своїми доповненнями "робить внесок у розвиток марксизму".

 

Писемність майя (фрагмент)

 

І знов, здається, рука долі вкотре відвела небезпеку від голови молодого вченого. У всякому разі Кнорозов провидінню і не думав допомагати. Ще довго у наукових колах по всій країні передавали, як байку, його поведінку під час такого напруженого захисту.

 

Вийшовши на трибуну в забитому народом залі Кнорозов трохи помовчав, а потім стиха сказав: "Кому цікаво, той давно вже все прочитав, а кому нецікаво, то нічого й розповідати". Зблідлий голова наукової комісії Толстов витер піт з чола і попрохав Кнорозова все ж викласти зміст своєї роботи. Але той пручався: "А що викладати? Все ж опубліковано". І лише на третій раз заговорив.

 

Успіх був колосальний, і Кнорозов одразу отримав докторський ступінь, минаючи кандидатський.

 

"Залізна завіса"

 

Але про гострий та впертий характер молодого генія не забули "компетентні органи". Лише один раз, у 1956 році, невдовзі після гучного захисту, йому вдалося з’їздити з доповіддю на науковий конгрес у Копенгаген. А після цього на довгих 40 років "залізна завіса" відгородила Кнорозова від західного світу. Проте йому було чим зайнятися і в своєму кабінеті. Протоіндійські тексти, мова Давньої Монголії, письмена з острова Пасхи – ще багато незвіданого підкорилося гострому розуму Кнорозова. Але десь на самому денці душі все ще залишалася крапелька надії колись отримати змогу побачити своїми очима давні міста майя і прочитати на каменях їх ступінчастих пірамід-зіккуратів мову, яка відкрилася саме йому.

 

Розшифрувавши писемність майя Кнорозов зробив те, на що ніхто й не сподівався

 

Чи доречно тут буде нагадати, що мрії здійснюються? На 69-му році життя, наприкінці 1990 року, через 40 років після дешифровки писемності майя, на запрошення президента Гватемали Юрій Валентинович Кнорозов здійснив подорож своєї мрії. У 1994 році від імені президента Мексики вчений отримує найвищу нагороду країни для іноземців за виняткові заслуги перед Мексикою – орден Ацтекського орла. Коли його спитали, які міста майя він хотів би відвідати в першу чергу, Кнорозов миттєво відповів: "Паленке".

 

Почесна нагорода від мексиканського народу

 

І от він тут, стоїть біля величного зіккурата, курить, мружиться на сонці. Тепер він знає, що та сама змія Паленка, що приходила в його дитячі сни – це наймістичніше місто майя, "кам’яний дім змія", а дивний блакитний звір Танкас – інше місто, у перекладі – "Чумацький Шлях". Чи сама доля, чи якісь інші могутні сили все життя берегли його від жахіть ХХ століття, щоб він мав змогу розповісти трішки про легендарну цивілізацію, яка колись збудувала ці міста і храми? Юрій Кнорозов пережив Голодомор, війну, репресії, підозри в неблагонадійності, заздрість колег, щоб мати змогу розповісти таємниці, які йому колись у дитинстві нашептали Паленка і Танкас.