Вимерлі хутори заселяли росіянами: Спогади очевидців Голодомору в Україні

Щорічно з 1998 року в четверту суботу листопада в Україні – День пам’яті жертв Голодоморів. Затвердив цю дату ще президент Леонід Кучма, а його наступник Віктор Ющенко вивів трагедію Голодомору, на яку раніше мало хто звертав увагу, в публічну площину. Не секрет, що перші 10-15 років своєї незалежності Україна продовжувала жити за радянськими традиціями, історію вчили за радянськими підручниками, в яких про Голодомори, влаштовані більшовиками проти українського народу, нічого не говорилося.

 

До Віктора Ющенка можна ставитися по-різному, але неможливо заперечувати, що він перший зробив рішучий крок у бік від радянської історіографії. Це вже зараз, у 2021 році, безглуздя вважати, наприклад, що Москва – прямий нащадок Київської Русі, а Київ – "молодший брат", що Голодомори в Україні відбулися через "неврожай". І за цю докорінну зміну світогляду слід завдячувати в тому числі позиції третього президента. Це за його ініціативи в Києві збудували Національний музей Голодомору-геноциду. І коли читаєш в ньому довжелезні списки загиблих, заморених людей із усіх областей України, читаєш спогади сучасників цих страшних років, очі відкриваються на те, що зробила з українським народом радянська влада.

 

Національний музей Голодомору-геноциду в Києві

 

Молоде покоління людей, які народилися в незалежній Україні, вже можуть і не мати живих родичів, які дивом пережили Голодомор, можуть не чути їхніх страшних спогадів. Тому особливо важливо хоча б раз на рік нагадувати про те, що сталося колись (не так вже й давно), щоб не забували, щоб знали. Тому запалимо ввечері суботи свічки на вікні, поставимо поряд горнятко з зерном і окрайцем хліба і згадаємо наших прабабусь і дідусів і усіх, хто не зміг ними стати через те, що був закатований радянською владою у ті страшні 17 місяців 1932 – 1933 років.

 

Передумови: "Непокірний український народ треба було знищити"

 

Не хотіли українці коритися радянській владі, не сприймали колективізацію. "Куркулі" за своєю природою, українці воліли просто жити на своїй землі, тримати корову та коня, щоб обробляти землю та мати молоко. Не хотіли йти в колгоспи, віддавати свою худобу та реманент "на користь" молодій ворожій державі.

 

Радянський агітаційний плакат кінця 1920-х рр.

 

"Навесні 1930 року після багаторазових викликів у комісію сільради батька змусили записатися до "СОЗу" (товариства спільного обробітку землі, – ред.). До спільного господарства він передав коня, корову, дрібний сільгоспінвентар. Старший мій брат, спостерігаючи за безладдям у господарстві, невдовзі відмовився там працювати і поїхав на заробітки в один із радгоспів Запорізької області. Старша сестра теж поспішила покинути село", – згадує Олексій Хлус, 1920 року народження, уродженець селища Котельва Полтавської області.

 

Українці не хотіли миритися, активізувався селянський рух опору. За даними ГПУ, за якихось п'ять тижнів (з 20 лютого до 2 квітня) 1930 року в УРСР відбулося 1716 масових виступів проти радянської влади, в тому числі 15 великих – "збройних повстань".

 

Графік антирадянської боротьби в СРСР у 1930 році

 

Йосип Сталін та верхівка комуністів розуміли: треба діяти жорстко. Почалася нова хвиля колективізації, але селяни, проти волі загнані в колгоспи, влаштовували саботаж, відмовляючись працювати. Радянська влада застосувала розкуркулення.

 

"У батьків забрали все: коней, корову, реманент. Хату теж відібрали, а нас поселили у стайні", – згадує Уляна Передерій, уродженка села Будьонівка Великобурлуцького району Харківщини.

 

Людей виселяли з хат і залишали просто неба 

 

"Батька й діда причислили до куркулів і вигнали з хати всю нашу сім’ю. У 1932 році за те, що батько не виконав плану хлібоздачі, накладеного втретє підряд, його засудили на два роки. Залишившись удвох із мамою, ми опинилися на вулиці. Голова колгоспу, кинувши свою халупу, зайняв нашу добротну хату і прожив у ній згодом усе життя", – каже Марія Проценко, 1927 року народження, уродженка села Малий Бобрик Сумської (раніше – Харківської) області.

 

Причому розкуркулювали не лише більш-менш заможних, а й тих, хто не хотів іти до колгоспу, хоч вони навіть до середняків не дотягували, згадують очевидці тих страшних подій. Зате "на коні" опинилися ті, хто своєї землі не мав і працювати не хотів. Вони стали активними учасниками так званих продзагонів.

 

Продзагони відбирали у селян майже все зерно  

 

"Нероби відмовлялися землю обробляти, зате по горищах вміли лазити, навіть квасолю десятирічну забрали", – згадувала Катерина Стадник, 1913 року народження, уродженка хутора Петровського Шевченківського району Харківщини.

 

"У ті страшні роки ми всі були приречені на вимирання. Український народ, який більшовикам не підкорявся, треба було знищити", – впевнений Василь Акуна, 1922 року народження, житель села Високопілля Валківського району Харківщини.

 

Жорстокий план: "Урожай був добрий, але навіть колоски не давали збирати"

 

Отже, українські селяни здавали весь свій врожай на користь колгоспів, а радянська влада продавала весь цей хліб на експорт, залишаючи Україну ледь животіти на дрібних залишках. У 1930 році в Миколаєві був побудований найбільший у Європі елеватор для відправки зерна на експорт. Україна – "житниця Союзу" – працювала добре, зерно вивозили довжелезними ешелонами. А тим часом Політбюро ЦК ВКП(б) приймає горезвісний "Закон про п’ять колосків", який фактично забороняв людям володіти будь-якою їжею, навіть жменею зерна чи парою картоплин.

 

Портовий миколаївський елеватор, 1930 рік

 

"Я пам’ятаю все. Мама поклала на піч вузлики з квасолею, горохом, сочевицею і оклунок суржику (пшениця, змішана з житом). Веліла нам, чотирьом своїм дітям, на них сидіти. Та не допомогло. Виліз до нас один у будьонівці, розкидав по кутках і згріб усе з печі. Мама, ставши на коліна, просила, щоб не позбавляли дітей останньої надії. Та все було даремно", – згадує Василь Акуна з Валківщини.

 

Селяни, побачивши весь жах ситуації, почали масово виходити з колгоспів. Особливо відзначилася в цьому Харківщина: майже 70% поданих заяв про вихід із колгоспів припадає на Харківську область. Верхівка була обурена: скільки не згинай людей, вони все одно бунтують! Харківщину звинуватили в зриві хлібозаготівель – начебто саме ця область зібрала найменше зерна на користь радянської держави.

 

"Восени 1932 року в нашому селі Велика Комишуваха, а також по всіх інших селах Петрівського, Барвінківського, Ізюмського районів були створені спецзагони по вилученню в селян будь-якого зерна. (…) Зайшли в комору, вимели під мітлу все зерно, яке в нас було, наповнили ним мішки, вклали їх на підводу. Потім прутами прощупали всю долівку: у хаті, у коморі, у сінях, у сараї, у дворі, у садку. Нічого більше не знайшовши (бо нічого більше й не було), вони поїхали, а ми лишилися без шматка хліба", – пригадує Олексій Довбня, 1920 року народження, уродженець села Велика Комишуваха Барвінківського району Харківської області.

 

ЦК ВКП(б) зобов’язав вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал

 

Осінь-зима 1932 року: "Почалися тяжкі дні"

 

Після того, як селами проїхали продзагони, не залишивши геть нічого їстівного, люди опинилися в жахливому становищі.

 

"І почалися для нас тяжкі дні. Щоб вижити, лишався один спосіб – іти просити. Попервах щастило: нам з меншим братом давали хто буряк, хто пригорщу висівок. Але чим далі, то ставало нас все більше і більше з торбинками на вулицях. Усе частіше чули ми відповідь: "Дітки, нічого вам дати. У самих нічого вже немає", – згадує Василь Акуна з Валківщини.

 

В українців не було можливості вижити

 

Як жило місто: Пайки, норми хліба

 

У Харкові, де люди працювали на заводах і фабриках, голод відчувався не так гостро, бо робітники отримували пайки та їли щось у заводських їдальнях. Але так було лише перший час.

 

"Коли нашу сім’ю викинули із власної хати, то я пішки вирушила до Харкова. Там знайшлися добрі люди, які мене прихистили. Недалеко від дому, де я стала жити, це на розі тодішніх вулиць Молочної і Зміївської (тепер проспект Гагаріна, – ред.), відкрився комерційний хлібний магазин. Давали по буханці в одні руки. Часто траплялося, що людина візьме, постоїть і біля того магазину помре. Тоді під’їде автомашина, завантажить і відвезе в яр", – згадувала Катерина Стадник з Шевченківського району Харківщини. Катерині на момент Голодомору було 19 років.

 

В місті люди також помирали від голоду прямо на вулицях. На фото – нинішня вулиця Полтавський Шлях у Харкові

 

"Щоб не померти з голоду, мене в березні 1933 року забрала до себе старша сестра, яка жила в Ізюмі… Робітникам і службовцям міста давали мізерні пайки хліба на день: робітнику – 600 г, службовцю – 400 г, утриманцю – 200 г. Пшона або іншої крупи – 200-400 г на місяць. При такій нормі люди почали пухнути та помирати. На вулицях то тут, то там лежали мертві. Бувало, чоловік іде з роботи пухлий, упав – і готовий", – згадує Олексій Довбня з Барвінківщини, який пережив Голодомор у 12-річному віці.

 

Найстрашніша весна-літо 1933 року: "Люди божеволіли від голоду"

 

Якщо восени-взимку люди ще якось "перебивалися" тим, що примудрилися приховати від продзагонів, то найбільший жах на селі розпочався навесні 1933 року. Люди вимирали від голоду цілими родинами, цілими селами.

 

"До березня місяця 1933 року основна маса людей з’їла у себе в домі все, що можна було з’їсти. Потім стали ловити жаб, молюсків, різних плазунів. Але і це не рятувало. Люди почали пухнути з голоду і помирати. Особливо тяжко стало у квітні, травні та червні 1933 року. Поїдали всякий бур’ян, падло і таке інше. Божеволіючи від голоду, батьки почали їсти своїх дітей, діти – батьків… Деякі озвірілі ловили дітей, заманювали до себе дорослих, убивши їх, готували з людського м’яса котлети, котрі самі їли і продавали на базарі", – розповідає Олексій Довбня.

 

Навесні 1933 р. українці вимирали цілими родинами

 

Доходило до найжахливіших трагедій. Один батько зарубав своїх дітей, щоб ті не мучилися від голоду. В іншій родині старший син, побачивши, що батьки вже з’їли менших дітей, просив з’їсти і його. Британський журналіст Гарет Джонс (польські та українські кінематографісти в 2019-му зняли про нього фільм "Ціна правди"), який відвідав Україну у 1932-1933 роках і першим в західній пресі заявив про Голодомор на наших землях, із жахом згадував, як діти, що прихистили його під своїм дахом, нагодували юшкою зі свого брата.

 

"Вимерло майже все село. Їли навіть дітей. Був випадок, коли мати зварила суп із дитини. Інша дитина, що їла той суп, каже: "Мамо, так це ж пальчики…"– згадує Уляна Передерій, уродженка села Будьонівка Великобурлуцького району Харківської області.

 

"Ідеш лісом – скрізь покійники, а напівживі самі на кладовище повзуть", – каже Катерина Стадник з Шевченківського району.

 

Якщо в родині залишалися живі, це прирівнювалося до дива.

 

"Першою померла Вірочка. Ручки й ніжки поробилися в неї, мов соломинки – так висохло дитя. Перегодом і Володя помер. Через два дні після нього – Гриша. Пішов просити, під чужою хатою і помер. Принесла мама Гришу додому, а в його затиснутому кулачку шкуринка з печеного буряка. Якась добра душа поділилась із моїм братиком... Навесні ми почали пухнути. Поналивалися ноги, руки. Як у мами, так і в мене. Не стало сили навіть ходити. Тягнуло впасти і лежати", – згадує Василь Акуна з Валківського району, що пережив Голодомор у 10-річному віці.

 

Серпень-вересень 1933 року: "Врятувало м’ясо дохлої коняки"

 

Лише наприкінці літа, коли пішов який-неякий врожай, у людей з’явилася примарна надія вижити.

 

"Тільки-но зазеленіла трава, всі ми перейшли, у буквальному розумінні, на підніжний корм. Їли різні трави, коріння, а як з’явилася молода картопля, то кращого делікатесу було не знайти", – згадує Іван Товстолузький, уродженець села Басівка Сумської (колишньої Харківської) області.

 

"Ми вже відмирали, але тут прийшло спасіння – від сусіда. У колективі від сибірки здохла коняка. Сусід дізнався, де її закопали, і поволік мене із собою. Коли ми наблизилися до місця, то дохлятину вже різали й рвали. Дотовпився і сусіда. Відшматував кусок мені, а потім насилу собі встиг вихопити, хоча й руку йому було порізано", – пригадує Василь Акуна з Валківщини.

 

Гарет Джонс – європейський свідок Голодомору в Україні

 

За його словами, з першого обмолоту нового врожаю всім колгоспникам дали по відру муки. Найстрашніше було позаду.

 

"Пам’ятаю, несе мама ту муку, ступає обережно, щоб не впасти і не розсипати. Я іду за нею – послиню палець, устромлю в муку і облизую. Я за свій довгий вік переїв усього, але такої смакоти, як та мука, більше не знав", – розповідає Акуна.

 

Кількість жертв і досі рахують

 

Найстрашніший Голодомор тривав на українських землях з квітня 1932-го по листопад 1933 року. Кількість жертв серед українців від голоду і досі достеменно невідома, дослідники продовжують підрахунки. Найпоширенішою на сьогодні є версія, що за ці 17 місяців голодом було вбито понад 7 мільйонів людей в Україні і 3 мільйони українців поза її межами, в регіонах, що історично були заселені українцями (на Кубані, Північному Кавказі, Нижньому Поволжі та Казахстані). Пік Голодомору припав на весну 1933 року. Тоді в Україні від голоду щохвилини вмирало 17 людей, 1,4 тисячі – щогодини, понад 30 тисяч– щодня.

 

"1934 року батьки відправили мене до родичів у село Липці. Пам’ятаю, коли проїжджали села Циркуни, Борщову, Тишки, то бачив зруйновані хати, надвірні споруди. Стояли самі печі й лимарі, а людей не було. Щось схоже бачив потім під час війни на передовій, після відступу німців", – пригадує Олексій Хлус.

 

Сталінський режим домігся своєї мети: зломлені страшним голодом українці більше не бунтували, ті, хто залишився живий, покірно йшли у колгоспи – колективізація була завершена. Українські села майже спорожніли і їх заселили селянами з російських територій. Уляна Передерій з Великобурлуцького району казала, що їх село Будьонівка заселили людьми з Орловщини.

 

Після Голодомору українські селяни покірно йшли в колгоспи

 

"Скільки років минуло, а серце болить. Немає ні хутора, в якому народилася, ні батькової хати – все знищили. А яка була краса! Луг, річка, сади квітучі, земля родюча", – каже Катерина Стадник з Шевченківського району.

 

А Олексій Хлус підкреслює: "Це страшно, і прощати злочини нікому не можна".

 

Під час підготовки статті були використані документальні свідчення з наступних видань:

"Голодомор 1932-1933 років у м. Харкові, столиці УСРР",

"Голодомор 1932-1933 років на Харківщині",

"Столиця відчаю", Тамара Поліщук.