Від Перебудови до декомунізації: Топ-7 подій, які змінили обличчя Харкова

Деякі всеукраїнські події сильно вплинули на образ Харкова. Це перші демократичні вибори, обидва Майдани та війна на сході. Деякі події хоч і мали локальний характер, проте і їх списувати не слід. Якби не Диканівська аварія та проведення Євро-2012, Харків сьогодні мав би дещо інший вигляд.

Здобуття незалежності та перші демократичні вибори

Це були останні роки Радянського Союзу, епоха суспільних змін. Люди, які з початку Перебудови пізнали смак свободи, не бажали жити за старими порядками. Величезна тюрма народів потроху розвалювалася, а люди побачили перші демократичні зміни. Викладач кафедри медіакомунікацій соціологічного факультету Харківського національного університету імені Каразіна Ігор Соломадін згадує, що особисто для нього демократизація суспільства почалася під час перших виборів Верховної ради СРСР у 1989 році. У Харкові тоді навіть створили досить потужну організацію загальнодемократичного напрямку – "Вибори 89". На той момент це були перші демократичні вибори з кількома кандидатами.

"І тоді з цих виборів починався дуже потужний рух, якого я в Харкові майже не бачив, – згадував Соломадін. – Хіба що у 2004 році під час Помаранчевої революції. Тоді від Харкова обрали Віталія Коротича та Євгена Євтушенка. А в серпні 1991 року ГКЧП намагався здійснити переворот, місто кілька днів залишалося в напрузі. Ніхто не знав, як далі піде справа. Але потім все дуже швидко розрулювалося. У Харкові тоді створили Комітет захисту демократії. Я також до нього входив. Ми не дуже розуміли, що можемо зробити, якщо в місті будуть танки. Як це було в Москві в серпні".

Але згодом путч захлинувся і в самому Харкові почалися вже інші процеси. Посадовці, які сиділи в обкомі компартії, потихеньку залишали насиджені місця. А їх почали займати люди з більш прогресивними поглядами. Згодом у місті відбулися дуже демократичні вибори до Харківської міської ради. За словам Соломадіна, там було багато демократів "першого призову", цікавих та гідних людей. Здавалося, що попереду радикальні зміни. Але не склалося.

У ті часи багато харків’ян були налаштовані не скільки на побудову незалежної та національної держави, скільки за оновлення Радянського Союзу. Люди, які тоді втілювали ідеї незалежності, у Харкові виглядали маргіналами. У суспільстві скоріше панували загальнодемократичні настрої, тоді як національно-демократичні опинилися у меншості. Соломадін згадує, що у 1989-1990 роках поліція хапала людей за українські прапори. Так, за це можна було отримати чималі неприємності.

На фото: Ігор Соломадін

"У мене був приятель, політв’язень Степан Сапеляк, – розповів Соломадін. – Він нещодавно звільнився з таборів і був рішуче так налаштований. Я добре пам’ятаю, як його декілька разів хапали міліціянти, як він від них відбивався. Вийти з жовто-блакитним прапором – це ризикована справа. Таких людей було небагато. У Харкові то були представники Руху. Можливо, кілька сотень людей. Дуже щирі, такі прості та незаможні. Але влада опинилася в руках тих, які вважали себе "демократичними" комуністами. Там Кушнарьов і подібного штибу люди. Але це Харків. Він сильно відрізнявся не тільки від Львова, а ще й від Києва".

Екологічна катастрофа з довготривалими наслідками

У кожному місті колись ставилися природні лиха. Проте тільки деякі з них були наскільки нищівними, що напряму впливали на весь подальший розвиток. Так, одним спекотним літом 1995 року Харків почало заливати. Все би нічого, але злива вивела з ладу Диканівські очисні споруди. Внаслідок аварії стічні води потрапили у річки, а трохи згодом потекли з кранів харків’ян. Після цього воду перекрили і місто на місяць залишилося без водопостачання. Чимало підприємств перестали працювати. Стояла шалена спека, медики говорили про можливий спалах холери. У житлові райони почали цистернами завозити воду, але цього було недостатньо.

"Спочатку нам не повідомляли, що сталося, – згадує харків'янка, депутатка Харківської обласної ради Галина Куц. – Просто сказали не пити воду з-під крану. А вже потім розповіли, що каналізація змішалася з питною водою. Але люди все одно пили. І почали отруюватися. А потім воду відключили. І моментально Харків перетворився на велику вбиральню. Я пам’ятаю: виходиш – а там всі посадки під всіма будинками перетворили на це. А той запах! Стали їздити великі машини з водою. Хто мав відро – той був щасливий. А так люди ходили з тазами та трьохлітровими банками. А тієї води не вистачає. І вона дуже погана".

На фото: Галина Куц

У тодішніх магазинах ще не було такого різноманіття питної води. Хіба що в аптеці можна було придбати пляшечку лікувальної мінералки. Саме в той момент у місті з’явилися люди, які продавали воду за гроші. Сам Харків ще довго розплачувався за аварію. Відновлювальні роботи тривали близько десяти років і обійшлися місту близько 140 млн грн. До того ж, Харкову довелося відмовитися від переходу на сучаснішу систему фільтрації – відповідних коштів після ліквідації лиха не залишилося. Місто по сьогодні вимушене користуватися хлорованою водою.

Як Харків вчився мітингувати

У 2004 році президентські вибори були особливо напруженими. Тривав другий тур голосування, під час якого країна мала зробити вибір на користь одного з кандидатів – чинного прем'єр-міністра Віктора Януковича чи опозиціонера Віктора Ющенка. Вночі після виборів Центральна виборча комісія заявила про перемогу Януковича. Що йшло врозріз з даними екзит-полів, які пророкували перемогу його опоненту. Тому 22 листопада в Києві розпочався мітинг, учасники якого вимагали чесних виборів. Це був початок Помаранчевої революції. Згодом акції протесту поширилися й на інші міста. Серед них був і Харків.

Чимало українців тоді поділилися на два табори. Були "помаранчеві", які виступали на підтримку Ющенка, та "біло-сині", які висловлювали прихильність Януковичу. У Харкові, як і в інших східних регіонах, останніх було більше. Проте і прихильники ідей Першого Майдану тут також були. Як згадує учасник тодішніх подій, харківський громадський активіст Володимир Чистилін, у перший день Помаранчевої революції люди були дуже розгубленими. І Харків піднявся не так швидко, як інші міста. Але вже на наступний день на Майдан Свободи з усіх кінців міста почали стікатися харків’яни. На хвилі романтики на вулиці виходили десятки тисяч людей, які проводили масштабні акції та мітинги. У Харкова навіть було своє наметове містечко на майдані Свободи, яке тоді очолив літератор Сергій Жадан. Паралельно там збиралися прихильники табору Януковича. Площу Свободи розділили на дві частини залежно від політичних вподобань.

На фото: Помаранчева революція в Харкові (Історична правда)

"Тоді ми думали, що після цього бандити отримають тюрми, що буде люстрація, що будуть серйозні кардинальні зміни, – згадує Чистилін. – Я думаю, що з того часу Росія вже точно зрозуміла, що втрачає Україну. І готувалася до війни. У Харкові події розвивалися таким чином, згодом прийшла нова обласна команда. Але вже на початку 2006 року ми фактично втратили сам Харків. Прийшли Добкін і Кернес. Почалася їхня епоха. Для багатьох людей це стало поштовхом до змін. Активно почали працювати незалежні засоби масової інформації, громадські та правозахисні організації. І громадське суспільство тоді почало проростати. Це для Харкова дуже важливо".

Ціна спортивних досягнень

18 квітня 2007 року українці дізналися чудову новину: наступний чемпіонат Європи з футболу проходитиме в Україні. Для проведення такого масштабного заходу обрали декілька міст, серед яких був і Харків. Так розпочалася підготовка до напливу українських та іноземних вболівальників. Ця подія явно пішла на користь харківській інфраструктурі. Деякі локації змінилися в кращу сторону. Наприклад, у місті реконструювали стадіон "Металіст" та модернізували аеропорт, а також облагородили колись занедбані набережні річок Харків та Лопань. Тепер ці місця вже добре підходили для прогулянок та відпочинку, там з’явилися нові доріжки, ліхтарі та огорожі.

Перед матчем Євро-2012 у Харкові (Українські новини)

Окремою історією став запуск багатостраждальних потягів Huyndai, які на початку виявилися неготовими до українського клімату. Коли вдарили морози, почалися численні поломки. Сучасні поїзди могли зупинитися посеред поля або взагалі не виїхати зі станції.

А ще місто стало більш видимим та відомим. Під час матчів Євро-2012 Харків відвідали понад 110 тисяч вболівальників. Найчастіше серед них траплялися громадяни Голландії, Німеччини, Росії та Данії. До цього Харків не знав такого туристичного буму.

Люди стали ідентифікувати себе українцями

Деякі події істотно змінюють обличчя кожного міста. Особливо якщо вони масштабні та драматичні, як це було з Революцією гідності. Другий Майдан народився 30 листопада 2013 року. Передумовою став жорстокий розгін мирної демонстрації, учасники якого були невдоволені згортанням євроінтеграції. Брутальне побиття студентів та активістів обурило українців, по всій країні прокотилися численні мітинги. І Харків також не залишився осторонь.

Харківській Майдан вважається одним із найбільших на Сході України. На перших порах харків’яни щовечора збиралися біля пам’ятника Шевченка на вулиці Сумській. Люди протестували проти режиму Януковича та його диктаторських законів, висловлювали підтримку київському Майдану, виступали проти експансії "руского міра". Не завжди на акціях було безпечно. Політичні опоненти неодноразово псували майно активістів та спалювали авто, а під час вуличних акцій на людей нападали представники Антимайдану. Часом, справа доходила до прямих розправ, коли людей жорстоко били та принижували. Але активістів це не зупиняло.

На фото: Віктор Трубчанов

Що стосується Антимайдану, то спочатку його прибічники просто висловлювали підтримку Януковичу та "Партії регіонів". Але згодом перестали приховувати свої проросійські симпатії. Антимайданівці виходили на мітинги з російськими, імперськими та радянськими прапорам, все частіше вигукували гасло "Харків – російське місто". 1 березня 2014 року у Харкові відбувся так званий "мирний мітинг патріотично налаштованих харків'ян". Проте він одразу обернувся захопленнями облдержадміністрації проросійськими силами. Це був самий розгул "русской весни". У сусідніх Донеччині та Луганщині сепаратисти масово захоплювали адмінбудівлі. У Харкові їх однодумці навіть планували проголосити "ХНР". На щастя, будівлю ОДА від них вчасно звільнили. Як згадують активісти Майдану, після тих протистоянь Харків став більш проукраїнським містом. Разом з тим, ідеї "руского міра" ставали все менш популярними.

"До Євромайдану, до подій у Києві, коли втік Янукович, Харків був більш російським містом – згадує співкоординатор харківського Євромайдану Віктор Трубчанов. – Вважалося, що українська мова – це щось таке селюче. Та і цінності проповідували більш російські. Але після Майдану більше людей зрозуміло, що Харків – це все-таки українське місто. Вони почали цінувати українське. Усе більше і більше я бачу на вулицях людей, які розмовляють українською. За допомогою цього майдану та Революції гідності Україна стає більш єдиною. І люди зрозуміли цінність називати себе українцями і бути ними".

Після Майдану деякі люди суттєво переглянули свої погляди. Трубчанов зізнавався, що до революції він не міг спілкуватися українською. Та і його оточення не сприймало мову. Тепер ці часи вже в минулому. Чоловік переконаний, що саме в Харкові відбулося остаточне від’єднання від Росії. Сталося це у 22 лютого 2014 року, коли у Палаці спорту відбувся сумнозвісний сепаратистський з’їзд за участі "регіоналів". Який, на щастя, закінчився нічим.

Харків волонтерить та співає про Путіна

Ще однією подією, яка змінила обличчя міста, став початок війни на Донбасі навесні 2014 року. Після анексії Криму, серії проросійських виступів та проголошення так званих "ЛНР" та "ДНР" на українські території вдерлись російські найманці. Для більшості українців, у тому числі й харків’ян, такі події стали вельми неприємною несподіванкою.

"Це все було доволі неочікувано, як і сама війна, – згадує волонтер та співкоординатор харківського Євромайдану Борис Редін. – Про неї говорили хіба що націоналісти. Чи бандерівці, як на них казали. Я, наприклад, розділяючи їх точку зору щодо України, вважав, що думка про війну – це якась вавка в голові. А воно виявилось реальністю. І більшість людей так само була налаштована. На початку 2013 року я не думав, що воно так буде. А навесні зрозумів, що вже йде передвоєнна риторика… Але у міста з’явилися нові українські риси. З’явилася велика кількість військових. А скільки було спекуляцій на тему: "От якщо війна, то ніхто воювати не буде". Найбільшою подією, яка змінила наше місто візуально, стала установка нашого намету "Все для перемоги". Він вже тут сім років стоїть. Це просто неймовірно".

Акція Євромайдану біля пам'ятника Шевченку

Харків став більш проукраїнським, а Росія дуже сильно втратила свій вплив. З часом проросійські рухи почали маргіналізуватися. Якщо в 2014 році за український прапор у Харкові могли побити, то тепер можна отримати прочухана за російський, сміється Редін. Саме Харків став місцем народження знаменитої приспівки "Путін — х*йло!". 30 березня 2014 року її вперше виконали вболівальники харківського "Металіста". Через російську агресію на Донбасі така нехитра пісенька стала дуже популярною. Її почали виконувати не тільки по всій Україні, а й далеко за її межами. Наразі пісню про Путіна продовжують співати на футбольних матчах. На превелике незадоволення російської влади.

Також на початок війни прийшовся небачений раніше розквіт волонтерського руху. Волонтери збирали та доставляли в зону АТО необхідні ресурси, вдосконалювали військову техніку, допомагали постраждалим, опікувалися госпіталями і лікарнями, підтримували переселенців, розшукували зниклих безвісти та билися за визволення полонених. Часом, вони навіть брали на себе обов’язки держави. Допомогу волонтерів важко переоцінити.

"Я дізналася про людей, які потребували допомоги, – згадує співзасновниця благодійного фонду "Станція Харків" Юлія Піменова. – Пішла допомагати словом і ділом, транслювала різні історії на своїй сторінці в мережі Facebook. Я бачила, що після дописів волонтерів підключалися багато харків’ян. Хтось приносив речі, хтось допомагав селити людей, шукати житло чи ліки, хтось забезпечував їх водою, поїв чаєм, купував квитки. А хтось просто гроші передавав. Були різні варіанти допомоги. До цього я не пам’ятаю такої потужної хвилі".

Юлія Піменова / Станція Харків

У 2014 році у "Станції Харків" було декілька пунктів. Один із них волонтери розгорнули прямо на вокзалі. Там на місці вони надавали допомогу переселенцям. Часом волонтери приймали по 600 людей на добу. Деякі переселенці приїжджали прямо з-під обстрілів. Їм одразу надавали першу допомогу, а за необхідності – викликали швидку. Інших переселенців потрібно було нагодувати, десь поселити, відновити втрачені документи. Була потреба в різноплановій допомозі. Взагалі, того року до Харкова прибуло дуже багато людей. За словами Піменової, саме волонтери і небайдужі містяни змогли попередити гуманітарну катастрофу.

Як Леніни та Артеми покидали Харків

Ще одним знаковим процесом стала декомунізація. 21 травня 2015 року в Україні набрав чинності Закон про засудження комуністичного та нацистського тоталітарних режимів. Під нього підпадала не тільки пропаганда цих ідеологій та робота відповідних партій. Закон поширився й на комуністичні топоніми. А їх в Україні залишилося чимало, особливо у східних регіонах.

Харківщина свого часу сильно постраждала від комуністичного режиму, по ній особливо вдарила колективізація, Голодомор та репресії. Разом із тим залишилося багато пам’ятників і топонімів, присвячених організаторам та виконавцям цих злочинів. Так, імена Леніна, Постишева та Кірова ми часто бачили в назвах вулиць, проспектів та провулків. Потрібно було щось міняти. Новину про початок декомунізації з особливим ентузіазмом сприйняли проукраїнські активісти. У місті вони створили топонімічну групу. Вона якраз запропонувала перейменувати сім районів Харкова, п’ять станцій метрополітену, п’ять скверів та парків, а також 281 вулицю. Працювати було над чим.

Так мапа міста поступово змінювалася. Проспект Леніна назвали проспектом Науки, майдан Руднєва перейменували на честь Героїв Небесної Сотні, вулицю Артема – на честь вельми талановитої родини Алчевських, проспект 50-річчя СРСР назвали ім'ям Нобелівського лауреата Лева Ландау. Перейменування торкнулося й окремих районів. Так, Дзержинський район став Шевченківським, Ленінський – Холодногірським, Орджонікідзевський – Індустріальним.

Прекрасне падіння пам'ятника Леніну на площі Свободи

Щоправда, в Харкові процес декомунізації проходить не так просто, як цього хотілося би. На всю країну "прославилася" та епопея з перейменування проспекту Петра Григоренка, якому міська влада з небувалим завзяттям намагається повернути ім’я Жукова. На честь правозахисника проспект перейменували 17 травня 2016 року у межах тієї ж декомунізації. Проте у червні 2019 року депутати міськради проголосували за повернення імені радянського маршала. Після цього почалася тривала судова тяганина.

Проти повернення старої назви виступали громадські активісти. Зокрема, вони говорили про долю "чорносвитників", коли Жуков кинув погано озброєних українських селян проти підготовленого німецького війська. Також йому закидали жорстокість щодо полонених, мародерство та випробування зброї на людях. 16 червня 2021 року Харківський окружний адміністративний суд визнав недійсним перейменування проспекту на честь Григоренка.

Але попри такі труднощі, декомунізація змогла змінити обличчя Харкова. До цього не так багато харків’ян замислювалася над тим, скільки у їхньому місті збереглося комуністичних топонімів та ким взагалі були ті люди, на честь яких називали вулиці, провулки та площі. Колись на тоталітарний спадок всюди можна було наткнутися. На щастя, ці часи вже в минулому.