Травма на століття: Чому для українців Голодомор став страшнішим за світову війну

У Харківській області під час Голодомору 1932-33 років загинуло чи не найбільше людей

Травма на століття: Чому для українців Г…

Люди, які пережили Голодомор, все життя пам’ятали ті жахливі події. Деякі з них згодом ділилися спогадами зі своїми рідними. Деякі не могли говорити про це майже все своє подальше життя. Але всі вони боялися, що масовий голод може повернутися знов.

Люди розповідали факти, від яких стає моторошно

Такі живі історії харківський журналіст та громадський діяч Роман Черемський чув неодноразово. Свого часу він долучався до реалізації проектів зі збирання свідчень людей, котрі пережили Голодомор. Для цього проводилися експедиції в різні райони Харківщини. Також про події Голодомору Черемському розповідали в родинному колі. Його старші родичі, які також родом із Харківщини, змогли пережити ті страшні часи. За словами Черемського, ці літні люди Голодомор пам’ятали навіть гостріше, ніж Другу світову війну. Щоправда, тоді той штучний голод ніхто не називав Голодомором – люди говорили про "голодовку". Навіть після багатьох десятиліть вони з жахом згадували ті події. Усі вони боялися повторення війни, але вірогідність повторення масового голоду була для них куди більшим жахом. Такі свідки розповідали чимало фактів, від яких стає справді моторошно.

"Описували масову смертність, – говорить Черемський. – Людина могла прийти до криниці, напитися води, відійти, впасти та вмерти. Розказували, як до селян приїжджали та забирали останнє. Забирали все. Правда, люди, які були більш кмітливими, вони намагалися заховати їжу так, щоб вберегтися. Моїй родині вдавалося приховати те, що залишилося. Люди, які змогли хоч щось приховати, вони мали шанс вижити. Але багато кому не вдалося це зробити. І вони масово вимирали. По-людському їх не ховали. Там санітарні бригади їздили по селах, збирали тіла. Це такі моторошні речі. У різних районах Харківщини траплялися випадки канібалізму. Від тривалого голодування у людей порушувалася психіка. Бувало, що вони полювали на дітей. Їм було небезпечно ходити поодинці. Розповідали про випадки, коли перехожих вбивали, різали, а м'ясо ховали в колодязі. Часом до таких канібалів приїжджали та арештовували. Селяни пухли з голоду. У таких випадках тіло людини ніби наливається водою внаслідок суттєвих порушень обміну речовин в організмі, який тривалий час не отримує харчування. І деякі емісари, які проводили експропріацію, казали: "Ой, посмотри, какая пухленькая!". Людина пухла і вмирала з голоду. Вони це знали, але так знущалися. І забирали останнє".

Продзагони вилучають зерно у селян на Харківщині, 1932 рік

Люди, які пережили Голодомор, вже знали, як слід відходити від тривалого голодування. Вони розповідали, що в жодному разі неможна одразу наїдатися. Їжу слід вживати потрошки, поступово. Звісно, що такі знання вони отримали не з медичних довідників. Свідки розповідали, що деякі люди одразу наїдалися через брак знань або неможливість стриматися після тривалого голодування. І помирали. Їх організм просто не витримував подібного навантаження.

У ті роки селяни розуміли, що вдома їх чекає хіба що голодна смерть. Тому вони намагалися втекти до міста, де була можливість хоча б якось харчуватися. Але селян туди не пускали, були встановлені спеціальні кордони. Бувало, що люди намагалися врятувати власних дітей, посадивши їх у вагон поїзда. Бо залишалася надія, що до дитини проявлять милосердя. Що в місті хтось її підбере та подбає, адже все одно у селі вірна смерть.

Голод сильно вплинув на людей. За словами Черемського, в сільських родинах, які пережили Голодомор, було особливе ставлення до їжі та хліба, зокрема. За столом потрібно було обов’язково доїсти все, що є на тарілках, а залишки неможна було викидати. Навіть після десятиліть потому люди цінували те, що у них є достатньо їжі, що вони можуть поїсти досита. Голодомор назавжди врізався в їх пам'ять. У людей до смерті залишався страх того, що їжі колись може не стати.

"Цю тему і зараз треба піднімати, – підкреслив Черемський. – Ще не так давно хто ж міг подумати, що почнеться війна на Сході України? А вона розпочалася. Хто думав, що анексують Крим? Так само щодо Голодомору. Ніхто з селян не думав, що буде масовий голод. Якби люди могли передбачити, що буде Голодомор у таких масштабах, то вони поводили би себе інакше. Але люди від влади не очікували такої дикої жорстокості. Люди не очікували, що в них будуть забирати останнє. І саме тому вони дуже сильно постраждали. І найбільше постраждали саме селяни. Якщо в містах люди могли протягнути завдяки пайкам, то хутори і села вимирали масово. Голодомор перебив хребет селянству. Ми дотепер відчуваємо наслідки Голодомору. Часто люди й нині зневажливо ставляться до села. Бояться села. Немає в них до нього довіри. Подальші покоління тих, хто пережив Голодомор, вже намагалися виїхати до міста. Люди почали якось інстинктивно боятися села. У місті людина могла хоч якось себе прилаштувати. А селяни перебували практично в рабському становищі".

Брак довіри та низький рівень щастя – це наслідки штучного голоду

Більше пощастило тим селянам, які під час Голодомору змогли вибратися до міста. Так вони врятувалися від голодної смерті. Звісно, що там їм жилося непросто. У місті можна було знайти хоча б якусь роботу, та і їжу ніхто вже не відбирав. Очільниця Північно-східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Марія Тахтаулова розповідала, що її бабуся Марія Дерев’єва в ті роки мешкала в селі Руські Тишки Харківської області. Коли настав голод, їй було всього три роки. Однак жінка і по сьогоднішній пам’ятає ті події.

"Її родина по міркам радянської влади була заможною, – згадувала Тахтаулова. – Вони мали корову, мали господарство. І не бажали йти в колгосп. Бабуся розповідала про враження трирічної дитини. Що батько десь зник. Він втік у Харків, адже йому загрожував арешт через небажання йти в колгосп. Там він був змушений шукати якусь роботу, бо в селі було небезпечно залишатися. А в хаті залишилася моя трирічна бабця, її новонароджена сестричка, мама та старенький дід Антон. У листопаді 1932 року їх виставили з хати. І вони були змушені 20 кілометрів йти пішки з села цією компанією – старий дід, жінка та дві маленькі дитини".

Знесилені від голоду селяни в Харківській області

Так родина оселилася в Харкові, де почала винаймати куток у справжнісінькому хліву. Дерев’єва згадувала, як їм доводилося ночувати поруч із конем. Згодом дід зміг знайти роботу. Так родину вдалося прогодувати. Навіть у місті в ті часи було непросто, за харчами доводилося стояти в чергах. Але їжу все-таки можна було дістати. Разом із тим, у селі залишилися літні Георгій та Параска – дід та бабуся самої Дерев’євої. Так вони під час голоду мало не загинули. Одного дня її мати, Поліна Єрьоміна, зустріла односельчан. І вони сказали: "Там в селі баба з дідом вже попухли з голоду. Що ж ви їх кинули та не приходите?". Тоді її двоюрідний брат, підліток 12-13 років, носив в село трохи хліба. Щоправда, він не міг втриматися та їв його по дорозі. До села приносив небагато. Проте літнім людям навіть так вдалося вижити.

Звісно, що родина була засмучена через те, що довелося покинути господарство. Але ця втрата була цілком компенсована тим фактом, що вони залишилися живими. Родині пощастило не застати розпал голоду в селі. Дерев’єва потім згадувала, що якби їх тоді не розкуркулили, то вони б також померли від голоду. Незважаючи на те, що жінка застала голод ще зовсім малою дитиною, пам'ять про ті події вона пронесла через все життя.

"Коли у батьків у хаті немає цілого буханця хліба, навіть якщо хтось відрізав одну скибку, то бабуся зажди каже: "У нас дома немає хліба", – розповіла Тахтаулова. – У неї є потреба, щоб в домі завжди був цілий буханець. Я це пов’язую з травмою пережитого Голодомору. Вона сама часто говорила: "Ми хліба наїлася вже при Хрущові". Тобто в 60-х роках, коли вже народилася моя мама Олена. Через все життя вона пронесла цю травму недоїдання. Можу сказати, що на горищі у нас і досі можна знайти мішечок сухарів. Таке формування запасів – це дуже важлива частина бабусиного життя. Просто зараз через вік вона не може консервувати. Але я пам’ятаю, що навіть у ті часи, коли можна було все купити, у нас завжди був мішечок цукру та борошна. Й ініціатором цих запасів була бабуся".

Схильність так перейматися запасами – це також наслідок подібної травми. Така тенденція може спостерігатися навіть у тих людей, які самі голоду не застали. Дослідники відзначають, що ще одним наслідком Голодомору став брак довіри. Бо часом голод змушував людей вдаватися до сумнівних вчинків, апофеозом яких ставали випадки канібалізму. Та взагалі, важко в ті часи було довіряти один одному. Особливо коли людина має тільки один кусник хліба на всю родину.

Ще одним наслідком голоду став низький рівень щастя. Як зазначав історик Олександр Зінченко, українці в цілому не відчувають себе щасливими. Хоча й живуть краще, ніж більшість народів світу. Наприклад, мешканці Пакистану відчувають себе щасливішими, хоча рівень життя у них значно нижчий. За словами історика, українці через цю травму не можуть розслабитися та насолоджуватися життям.

Тіла померлих від голоду на вулицях Харкова

"Але індекс довіри в нас зростає, – зазначила Тахтаулова. – Очевидно, що цьому сприяло проговорення травми Голодомору, травми та тоталітарної спадщини. Ми в останні роки багато приділяємо цьому уваги на рівні суспільних дискусій. Згідно з останніми дослідженнями, рівень довіри між українцями зростає. Очевидно, що тут має місце позитивний вплив не тільки майданів, а й роботи з травматичними темами, у тому числі й із темою Голодомору".

Майдани ознаменували собою одужання від травми Голодомору

"Треба наголосити, що Голодомор був цілеспрямованою акцією, яка мала всі ознаки геноциду, – підкреслила історик Яна Примаченко. – І метою цієї акції було знищення частини селянства задля того, щоб придушити його спротив. Ще в попередні роки – з 1930-го по 1932-й – була знищена активна частина населення, був зламаний селянський спротив. Відбувся розрив пам’яті поколінь. Як правильно визначають, Голодомор – це терор голодом, це акція знищення та залякування. Люди, які пережили Голодомор, були наскільки налякані, що боялися розповідати своїм дітям та онукам про нього. Як правило, більшість сучасників про Голодомор дізнавалися від своїх дідів та бабусь вже тоді, коли ті були в дуже похилому віці. Фактично перед смертю. Наскільки люди боялися розповідати про це".

За словами історика, українське суспільство на сьогоднішній день є постгеноцидним та посттоталітарним. І щоб воно змогло подолати наслідки цих травм, потрібна дуже кропітка робота. І одним із наслідків такої травматизації стала пасивність суспільства. Люди не намагалися чинити опір державі, а замість цього направляли свої сили на виживання. Позиція "моя хата скраю" виникла не на пустому місці. У людей були розірвані горизонтальні зв’язки, які власне допомагали їм гуртуватися та виступати проти влади.

"Треба сказати, що майдани – і Помаранчева революція, і Євромайдан – вони фактично ознаменували собою одужання від цієї травми, – підкреслила Примаченко. – Коли люди знов почали гуртуватися, почали відроджувати горизонтальні зв’язки, які для українського суспільства досить характерні. Тобто ми зараз спостерігаємо таке от відродження, повернення до тієї самоорганізації, яка була властива для українців, для українського селянства".

Озброєний охоронець біля комори із зерном

На сьогоднішній день Україна на міжнародному рівні намагається домогтися визнання Голодомору актом геноциду. Це зробити непросто, адже відповідно до Конвенції ООН для цього існують певні правила та юридичні процедури. Згідно до документу, однією з ознак геноциду є намір. Як зазначила Примаченко, у розпорядженні українців немає прямого документу, де Сталін би просто віддав команду знищити частину українського селянства. Це зрозуміло, адже мало хто буде підписувати наскільки компрометуючий документ. Разом із тим є чимало непрямих документальних доказів про наявність усних розпоряджень щодо здійснення такого масштабного злочину.

"А свідчення очевидців Голодомору – це якраз є те основне, що може допомогти українцям у визнанні його геноцидом на міжнародному рівні, – зазначила Примаченко. – Оскільки свідки Голодомору розповідають, що в них забрали не тільки хліб, а й всю їжу, що села були оточені, що з враженого голодом села не можна було вийти. Якраз свідки дають цю цілісну картину, яка показує, що Голодомор був цілеспрямованим геноцидом. Тому дуже важливо зібрати всі ці свідчення. І з позиції нашої історичної пам’яті, і з позиції поваги до загиблих, і з позиції того, що Україна на міжнародному рівні має добитися визнання Голодомору як геноциду".

Всі новини Харкова сьогодні читайте на Depo.Харків

 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"