Спільний травматичний досвід: Чому українці симпатизують режимам Путіна та Лукашенка

Як авторитарна, так і тоталітарна політичні системи мають своїх прихильників. У декого симпатію можуть викликати країни, які зберегли такий режим по сьогодні. У таких державах вони бачать осередок стабільності та надійності. А хтось переконаний, що демократія не потрібна, та мріє про "сильну руку", яка неодмінно наведе в країні лад. Але в чому криються причини таких симпатій – на це питання можна відповісти з точки зору психології, історії та соціології.

Щоб не брати відповідальність за власне життя

Зокрема, авторитарні симпатії можна пояснити з суто психологічних позицій. Це зробила практичний психолог, тренерка з емоційного інтелекту Ольга Луб’яна. За її словами, психіка людини пристосована обирати найбільш безпечні варіанти. Але за цей вибір, зазвичай, відповідає не логіка, а та частина мозку, яка, умовно, носить назву "рептильний мозок". Саме він відповідає за основні емоції та інстинкти. Які, зокрема, дають змогу обирати між варіантами "бий" та "біжи", а також сканувати конкретну ситуацію на наявні небезпеки.

На фото: Ольга Луб'яна

"Нашому "рептильному мозку" здається, що якщо існувати в тоталітарному режимі, то там буде якийсь "батько", який за нас вирішить всі проблеми, – розповіла Луб’яна. – І ми можемо не брати на себе відповідальність. Бо є хтось розумніший чи сильніший. І він створює для нас такі умови, в яких ми відчуваємо себе в безпеці. Мені здається, що у цьому криється секрет таких речей. Це, по-перше, дарує ілюзію безпеки. А по-друге – можливість не брати відповідальність за своє життя".

У людини, умовно, є два варіанта стосунків зі світом, зазначає експертка. Або вона автор свого життя, або жертва. І під жертвою вона має на увазі особу, яка завжди знаходить винних, яка не шукає шляхів вирішення проблеми та вважає, що оточуючі їй чимось завинили. Вона сподівається, що хтось діятиме за неї. І от автор має протилежну позицію. Він бере особисту відповідальність за своє життя та благополуччя.

"Але нести відповідальність складно, – зазначає Луб’яна. – І багато хто не хоче цього робити. Адже бути жертвою – це навіть досить такий солодкий стан. Бо можна багато чого не робити, можна існувати відповідно до якогось зрозумілого плану. Якщо щось таке відбувається погане – то я буду чекати, щоб хтось за мене все вирішив. Бо є хтось, хто має це зробити. А я буду чекати порятунку. Мені здається, що в тоталітарному суспільстві більшість людей сприймає себе як жертв. Для них це краще, ніж бути авторами, які відповідають за все, що діється навколо".

Хоча це сприйняття залежить від багатьох факторів. Це виховання, самооцінка, структура особистості, розуміння себе та свого місця в цьому світі. За словами психологині, є люди, які добре себе відчувають в тоталітарному суспільстві, які якраз схильні шукати собі такого "батька". Їм насправді складно пристосуватися до змін, вони не схильні до аналізу та критичного мислення. До того ж ці люди мають низький рівень емоційного інтелекту, що не дає їм можливості розуміти свої емоції та емоції оточуючих, керувати настроями і комунікацією з іншими людьми.

"У мене з’явилася є така думка: якби емоційний інтелект вивчали ще в дитячому садочку та школі, то світ був би набагато щасливішим, – переконана Луб’яна. – І було би менше війн, і, напевне, тоталітарних режимів. Бо люди, які розуміються на тому, що з ними відбувається, якраз воліють брати на себе відповідальність. Вони обирають авторство".

Але традиційна школа взагалі не схильна давати таке виховання, зазначає експертка. Бо там звикли до простої схеми: вчитель сказав – учень зробив. Дітей у таких школах не вчать критичному мисленню. Бо там у першу чергу потрібно все завчити, а вже потім відповісти, як слід. Так само в родині – хорошою дитиною часом вважають ту, яка проявляє слухняність і не має власної точки зору. Така система виховує людей, які схильні щасливо існувати в тоталітарному суспільстві. І які будуть скоріш жертвами, ніж авторами.

Жага стабільності в буремні часи

Жити в умовах нестабільності та невизначеності може бути дуже складно. Не всім вдається пристосуватися до світу, який так швидко змінюється. Саме в такі моменти люди починають проявляти симпатії до тоталітарних та авторитарних режимів. Бо вони здаються їм тим осередком стабільності, якої вони так сильно прагнуть.

"Чому люди симпатизують жорстким системам? Бо вони передбачувані, – пояснює кандидат соціологічних наук, заступник завідувача науково-дослідної лабораторії з проблем протидії злочинності Харківського національного університету внутрішніх справ Олексій Сердюк. – Суспільство розвивається, стає більш нестабільним та непередбачуваним. А звичайній людині потрібна впевненість у завтрашньому дні, потрібен чіткий план дій – куди вона піде завтра на роботу, скільки буде отримувати, коли у неї пенсія. Це звичайні та прості речі, які потрібні простому пересічному громадянину. Це, умовно, декларує той же Лукашенко, авторитарний лідер, який довго не змінює правила гри у своїй країні. Це викликає симпатію у тих людей, які не впевненні в завтрашньому дні".

На фото: Олексій Сердюк

Стабільність та безпека – це вкрай важливі моменти у житті більшості людей. Якщо згадати піраміду Маслоу, то вони ідуть одразу після фізіологічних потреб. А жорсткі соціальні системи, у тому числі авторитарні, дарують відчуття стабільності. Що і приваблює частину громадян. Особливо це важливо для представників середнього класу, яких загалом влаштовує власне соціальне становище і які не бажають його якось змінювати.

"Двадцять років тому суспільство було дуже стабільним у порівнянні з тим, що є зараз, – запевняє Сердюк, – змінюються професії та умови праці. Молоді люди, які зараз здобувають освіту, через чотири роки можуть зіткнутися з тим, що ринок праці вже помінявся. А коли суспільство живе в умовах змін, у ньому починають виникати симпатії до тієї стабільності, яку дає саме жорсткий режим. Частково такі режими можна назвати функціональними. Проте вони не адаптивні до наявних соціальних змін".

У період активних змін люди на несвідомому рівні тягнуться до певної сталості та стабільності. Їм важливо жити в системі координат, де існують певні опори. Це, наприклад, можуть бути якісь традиції або релігії. Такі собі якоря стабільності, за які людина могла би вчепитися. Їй важливо розуміти, що коли все мінятиметься, щось залишиться незмінним.

"У соціології є таке поняття, як аномія, – зазначив Сердюк. – Коли відсутня ціннісно-нормативна регуляція. Ще з ХІХ століття існують роботи, які показують, що якщо відсутні ціннісні нормативні регулятори, якщо незрозуміло, як поступати, що заохочується, а що ні, то в такі періоди в суспільстві зростає насилля, вбивства та інші негативні явища. Це погано для нього. Тому ми намагаємося створити правила, за якими хоча б на найближчий час соціальна система буде передбачуваною. Ось в такому ключі жорстка соціальна система для нас корисна".

Потреба в такій стабільності актуалізується в той момент, коли суспільство стає все більш непередбачуваним. Тому в ситуації нестабільності, економічних криз та пандемії образ жорсткого, авторитарного політика стає все більш привабливим для частини населення.

"Коли авторитарні лідери стають більш популярними? Якщо говорити коротко, то це ситуація нестабільності, – зазначив Сердюк. – Це коли є і соціальна, і економічна нестабільність, коли є нестабільність в міжнародних стосунках. Саме в цих ситуаціях авторитарні політики будуть користуватися попитом. Тому що громадянам у першу чергу потрібна стабільність, впевненість у завтрашньому дні, у тому, що їх родина не втратить заощадження, що вони отримуватимуть зарплатню, що система охорони здоров'я працюватиме. Будь-яка нестабільність викликає почуття загрози".

Наслідки тоталітарної травми

На тоталітарні симпатії також впливає минуле нашої країни, розповів співробітник наукового відділу "Аналіз тоталітарних режимів" Українського інституту національної пам’яті Віталій Огієнко. За його словами, українське суспільство так довго існувало в умовах жорсткої тоталітарної системи, що це просто не могло не вплинути на його настрої.

"Я думаю, що це якась спадщина минулих часів, – зазначив історик. – От взяти Україну: по суті, ми живемо в посттоталітарному та поставторитарному суспільстві. Був у нас період тоталітаризму. Причому не так давно. За Сталіна режим був тоталітарним, після нього – авторитарним. І це тягнулося декілька поколінь. Можна сказати, що наші батьки, діди і прадіди росли та жили протягом цього часу. І це значною мірою логічно, що вони прожили все своє життя відповідно до тих правил, тих патернів поведінки. І вони продовжують функціонувати зараз. Від таких звичок відмовитися дуже складно".

На фото: Віталій Огієнко

Соціальні практики здатні переймати молодші покоління, які не знали того режиму. Це, наприклад, жага до патерналізму, коли держава забезпечує потреби громадян, а вони дозволяють їй диктувати власні моделі поведінки. Причому не тільки в суспільному, а й у приватному житті. Тоталітарна спадщина великою мірою травматична, переконаний історик. Голодомор, Друга світова війна, Великий терор – всі ці події були всебічними, вони не просто впливали на життя тогочасних людей, а визначали його протягом багатьох десятиліть. І наслідки тих подій можна відчути навіть сьогодні. Хоча досвід тоталітарного минулого все ще залишається непроговореним.

Тоталітаризм руйнує горизонтальну солідарність між людьми, зазначає Огієнко. За його словами, суспільство складається з різних груп залежно від місця їх проживання, характеру роботи, рівня забезпеченості, освіти, роду діяльності тощо. Але все одно цих людей щось поєднує. А тоталітарна система руйнує горизонтальні зв’язки між ними. Там кожна людина – гвинтик у системі, який напряму залежить від влади та її контролю. Звичайно, що на сьогодні ці зв’язки відновлюються, хоча не так швидко, як цього хотілося.

Інший прикрий спадок тоталітаризму – це пасивність населення. Її також можна вважати елементом тієї соціальної травми. Адже в такому суспільстві, де за людей все вирішили наперед, такі якості заохочувати не прийнято. І частині населення так дійсно простіше жити – підпорядкуватися якомусь авторитету та не проявляти соціальної активності.

"Це частина нашої реальності, – зазначив Огієнко. – Мабуть, треба визнати, що з нею потрібно якось боротися, якось на неї реагувати, робити суспільство більш сучасним. На маю думку, вся ця тоталітарна та авторитарна спадщина – вона дуже несучасна. Сучасний світ дуже динамічний, він вимагає таких сучасних навичок, які дозволяють людині бути конкурентоспроможною. Але ця спадщина тягне назад. Це такі якоря, які чіпляються до цього негативного минулого".