Радянський концтабір між виром революції та Червоним терором: Які історії пам’ятають будинки в Харкові

Вулиці Харкова пам’ятають чимало історичних подій. Найбільш карколомними вони були в першій половині ХХ століття. За словами головного спеціаліста Північно-Східного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті Едуарда Зуба, збереглися не всі будинки, пов’язані з історією української революції.

"На жаль, не зберігся Будинок дворянських зборів, який стояв приблизно там, де зараз та "дєвочка на шарі" (біля виходу зі станції метро "Історичний музей", – ред.). Він був центром українського життя з кінця 1917 року. Там засідала Губернська рада Слобідської України. Багато чого в цьому будинку було. Але він знищений, він не витримав Другої світової. Розібрали. Будинок нинішньої бібліотеки Короленка теж пов'язаний з історією української революції. На початку березня 1917-го, коли тільки-но скинули царя, якраз в залі нинішньої бібліотеки проводив збори Гнат Хоткевич. Там організовували Харківський губернський організаційний комітет. Там з 1917 року розташовувалася перша в місті українська книгарня "Дзвін", створена на кошти купця Івана Степановича Гаращенка".

Що стосується будинків, пов’язаних з історією Червоного терору, то їх у місті залишилося чимало. За словами Зуба, вони чудово охоронялися. Більшовики для власних цілей воліли забирати будинки з міцними стінами та глибокими підвалами.

Від "німецького совдепу" до радянського концтабору

Прекрасно зберігся, наприклад, нинішній Палац одружень на Сумській, 61. Це колишній особняк видавця газети "Южный край" Олександра Юзефовича, який у нього відібрали. Власники будівлі змінювалися, як в калейдоскопі. В грудні 1918-го – січні 1919-го там був розташований так званий "німецький совдеп", якому українська влада виділила приміщення. Коли "совєти" взяли Харків, там жила Рада солдатських депутатів німецького гарнізону. В них були спільні караули з червоноармійськими частинами. Це тривало доти, доки їх всіх не відправили додому.

"Справа в тому, що німці певний час були союзниками УНР, – розповів Зуб. – Потім від тих союзних зобов’язань ні греця не залишилося, чесно кажучи. І фактично цей "німецький совдеп" був штабом антиукраїнської діяльності. Там постійно сидів представник більшовицького підпільного ревкому наприкінці грудня 1918 року та на початку 1919-го. Туди йшли гроші з Москви на антиукраїнську та антидержавницьку діяльність. Там розробляли план повстання проти української влади".

Із середини серпня 1920 року по лютий 1922-го в колишньому маєтку розміщувався третій за рахунком харківський концентраційний табір. Тримали там різних людей, проте смертних вироків там не виконували. В’язні були потрібні як дешева робоча сила та джерело прибутків.

"Там утримували людей, яких залучали до різних робіт, – розповів Зуб. – З іншого боку, там утримувалися ті, з кого намагалися вибити гроші. Це було розповсюдженим явищем. Багатьом так званим "буржуям" навіть не писали вирок. Замість цього писали: "До внесения какой-то суммы". Скажімо, 100 тисяч рублів. Між іншим, там знали, з кого скільки здерти. Сидів там свого часу батько письменника Ізраїля Меттера. Він був власником невеличкої макаронної фабрики, тому і потрапив під роздачу як буржуй. Сидів там Іван Гаращенко, купець, спонсор українського національного відродження. Багато цікавих людей побувало в тому таборі".

У концтаборі була висока смертність і без розстрілів. Арештанти вмирали від тифу та виснаження. Конвоїрам, які водили в’язнів на роботу, наказували бути особливо обачними. Адже ті могли втекти та злитися з цивільним населенням. Останнє саме перебувало в такому занедбаному стані, що було неможливо відрізнити в’язня від громадянина "вільної радянської країни". А разом із тим, табір вважався показовим. Була виховна частина, яка намагалася перевиховувати в’язнів в радянському дусі. Влаштували там власний театр. У штаті табору навіть була своя балерина. Але з іншого боку, в тому таборі не було елементарних санітарних зручностей.

Втекти не можна лишитися

"Був там такий анекдотичний випадок, – розповів Зуб. – Так сталося тоді, коли концтабір лишень заселяли. Буквально за кілька тижнів там замінили чекістську охорону міліцейською. Міліціонери почали тікати. Навіть охорона тікала. Єдиний, можливо, випадок, коли з табору тікали не в’язні, а 17 людей охорони. Не схотіли там працювати. Бувало і таке".

Після того, як будинок перестав бути концтабором, його віддали Товариству старих більшовиків. Там воно проіснувало до середини 1930-х. Як розповідав Зуб, там, де зараз розписуються молодята, в 1933-му році стояла труна з Миколою Скрипником. Старі більшовики прощалися з ним в цьому будинку. На похорони зібралася вся тодішня українська еліта. Потім будинок віддали дитячому садочку, які носив ім’я Йони Якіра. Проте не довго, до 1937 року, поки самого Якіра не арештували. Як виявилося, таке ім’я для діток не підходить. Із 1944 по 1963 рік там розміщувався Палац піонерів. А вже згодом – Палац одружень.

Харківські радянські концтабори

У перші роки радянської влади концтабори в Харкові були у трьох місцях. Ще один був розташований на Холодній Горі в колишньому Олексіївському училищі. Він функціонував із травня до середини серпня 1920 року. Зараз те приміщення займає 18-та школа. А найперший харківський концтабір був розташований на Чайковській, 16 – у травні-червні 1919 року.

"Перед Помаранчевою революцією там був районний офіс Партії регіонів, – згадував Зуб. – І тих, хто знає історію цього будинку, це надзвичайно смішило. Свої прийшли до своїх. Такий цікавий будиночок".

Дзержинський у будинку Бекетова

Ще одним об’єктом з буремною історією є Будинок учених на Мироносицькому провулку (тепер – вулиця Жон Мироносиць), який ще знають як Бекетівський будинок. Перед революцією там розміщувався так званий ЮРАК ("Южнорусский автомобильный клуб"). В ньому засідали дуже серйозні люди, фактично – еліта тогочасного Харкова. Коли почалася "революція", будинок захопили анархісти. Багато чого вони звідти винесли. На початку 1918-го там був розташований штаб автомобільних сил Донецько-криворізької республіки. Коли більшовиків вигнали, там буквально три тижні проіснував офіс губерніального комісара Центральної ради Сергія Тимошенка. А з 1920-го року в нинішньому Будинку вчених розташовувалося Центральне управління надзвичайних комісій. Того ж року весь Мироносицький провулок (нинішня частина вулиці Жон Мироносиць) віддали ЧК.

"Поруч розташований особняк Алчевських, – зазначив Зуб. – Це також будинок з супербагатющою біографією. Зміна власника там сталася, здається, в 1903 році після самогубства Алчевського. Тоді будинок перейшов до купця Шабельского. Із нього його витурили анархісти наприкінці 1917-го. В 1920 році там жив Фелікс Дзержинський. Пізніше там був клуб НКВС. Іноді туди навіть водили гуляти зеків, які "розкололися". Щось на кшталт заохочення. Ковзанку там взимку ще заливали".

Розстріли харківських каторжан

Ще одне місце, яке також мало стосунок до Червоного терору – це Холодногірська каторжна тюрма. У червні 1919-го радянська влада тут влаштувала масові розстріли. Відповідна задача була покладена на комендантський взвод Степана Саєнка. Згодом "Комісія з розслідування злодіянь більшовиків" виявила на території тюрми дев’яносто сім трупів. Не пустувала ця тюрма і після повернення радянської влади. Потрапляли туди не тільки злочинці, а й інтелігенти, які опинилися в немилості в радянської влади. Саме в цій в’язниці на Холодній Горі відбував свій другий тюремний термін письменник Іван Багряний. Враження він згодом опише в своєму романі "Сад Гетсиманський", де будуть зображені типажі ув’язнених та тюремників, види тортур та знущань, сам тюремний побут і не тільки.

"Це харківська холодногірська каторжна тюрма, – говорить Зуб. – Вона не тільки збереглася, а ще й добудовувалася. Тюрма є тюрма. Вона за будь-яких режимів буде тюрмою. Там не тільки Багряний сидів. За радянський часів це вважалось культовим місцем. Там сидів Артем, там сидів Камо Тер-Петросян, друг Сталіна. Здається, Котовського туди "приліпили". Хоча я точно не знаю, чи був він там. Там багато хто сидів. Майбутній бургомістр Харкова часів окупації Олександр Платонович Семененко сидів в одній камері з колишнім обласним прокурором Михайлом Ісаковичем Броном. Семененко залишив цікаві спогади про те, як адвокат та прокурор опинилися разом у часи лютого беззаконня.

Сидів на Холодній Горі перший харків’янин, який став всеросійським наркомом – Володимир Карелін. Лівий есер, який і потім з більшовиками горщики побив. Хто там не сидів. За німців там Олесь Гончар сидів. Написав про табір для військовополонених. То об’єкт, історію якого можна вивчати все життя".

Зловісне "Слово"

Також цікавим місцем, по якому добряче прокотилася радянська репресивна система, став Будинок "Слово" на вулиці Культури, 9. Побудований в кінці 1920-х за проектом Михайла Дашкевича, він виглядав як будинок мрії: були там великі вікна, які пропускають багато світла, власний дворик, два солярії на даху, затишний скверик та шумоізоляція, яка берегла спокій його мешканців.

У ньому свого часу жили такі відомі літератори, як Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Володимир Сосюра, Іван Багряний, Микола Куліш, Микола Бажан та Остап Вишня. Здавалося, цей будинок мав би стати ідеальною оселею для нового покоління української інтелігенції. А став черговим втіленням жорстокості та безжалісності сталінської репресивної машини.

Мешканці будинку "Слово"

Починалося все чудово. Літератори нової генерації заселялися в новий затишний будинок, творили, експериментували, влаштовували дискусії, де обговорювали власне бачення розвитку української літератури. Вони думали, що попереду у них довге та насичене життя. Але їх чекав Великий терор, арешти, страти і переслідування. Радянська влада почала "закручувати гайки" українській інтелігенції ще в 1930-му році. Цензура ставала все жорсткішою, розпочалися допити та перші обвинувачення. А з травня 1933-го до Будинку "Слово" почали навідуватися "нічні візитери". В одну з таких ночей 12 травня 1933 року після тривалого обшуку був заарештований Михайло Яловий. За день застрелився Микола Хвильовий, який, будучи неформальним лідером, вважав себе відповідальним за долю мистецької генерації.

Згодом Будинок "Слово" прозвали "Крематорієм". Ночами сюди приїздили "чорні воронки" та забирали все нових та нових літераторів, яких згодом звинувачували в зраді та антирадянській діяльності. Так, до 1938 року мешканців, які заселилися в Будинок "Слово" ще на самому початку, майже не лишилося. Чимало з них згодом загинули в урочищі Сандармох, де сталінські кати вбили близько 9500 людей.