Неймовірна солідарність, відчуття свободи та небувалі втрати: Як українці згадують Революцію Гідності

Перші протести стартували 21 листопада 2013 року, коли тодішня влада на чолі з Віктором Януковичем вирішила призупинити процес євроінтеграції. У ніч на 30 листопада у Києві під час однієї з таких акцій силовики жорстоко розігнали демонстрантів. Кадри, де бійці "Беркуту" забивають людей кийкам, збурили всю країну. Люди зрозуміли, що надалі терпіти цю владу вже неможна. На наступний день в одному Києві на демонстрацію за різними підрахунками вийшли півмільйона людей. У різних містах України проходили мітинги, демонстрації, студентські страйки. Так почалася Революція Гідності.

Була спільна мета – довести владі, що з українцями слід рахуватися

"У листопаді 2014 року ми не виходили на Революцію гідності, – розповів голова Ініціативи постраждалих та поранених на Майдані Павло Сидоренко. – Тому що ніхто не очікував, що треба робити революцію для того, щоб ця влада до нас дослухалася. Ми виходили на Євромайдан за європейський розвиток країни, за підписання асоціації з Євросоюзом. 24 листопада, якраз на мій день народження, ми з моїми друзями брали участь в стотисячному марші. Як пам’ятаєте, то був перший великий марш за європейську інтеграцію. Потім вже був розгін студентського Майдану… Потім, коли полетіли перші газові гранати, для мене якраз і закінчився Євромайдан. Було відчуття, що це все переростає в Революцію Гідності".

Із перших днів революції в Києві відчувався суттєвий підйом. У ніч з 11 по 12 грудня, коли силовики здійснили першу спробу зачистити Майдан, кияни з усіх куточків міста поспішили на допомогу. Згодом у столиці був створений Антимайдан. Цим займалася тодішня влада. Киян серед його прибічників майже не було. В основному на Антимайдані збиралися приїжджі зі східних та центральних регіонів країни. Переважно це були спортсмени, які підтримували Антимайдан за гроші.

"У Києві не відчувалася підтримка Антимайдану та тодішньої влади, – розповів Сидоренко. – Навпаки, кияни в своїй абсолютній більшості підтримали Майдан. Возили туди ліки, дрова, пальне, їжу. Все, чого потребували люди, які стояли на вулиці. Люди змогли самоорганізуватися. Хтось займається ліками, хтось займається профспілками, хтось займається продуктами або розміщенням людей. Цим же ніхто не керував, не давав якісь завдання. Люди самі приходили, знаходили своє місце. Була одна спільна мета – довести тодішній злочинній владі, що ми "не бидло і не козли". Що з українцями треба рахуватися. І що у нас є своя думка і бажання жити в європейській країні, в успішній та процвітаючій. А не в диктаторській. Тому саме люди, їх самоорганізація вразили мене найбільше".

Що стосується сумнозвісних "тітушок", то в Києві певний час вони боялися підняти голови та не виходили за межі Маріїнського парку. Вони розуміли, що кияни їх не приймуть. Як розповідав Сидоренко, деякі з цих "гастролерів" приходили на Майдан та намагалися щось розповідати його учасникам. Або знімали свої стрічки та видавали себе за майднівців. Не тому, що змінили погляди – просто їх приваблювала перспектива поласувати гарячою їжею та попити чаю. Для тих молодиків це був свого роду бізнес: вони приїжджали до Києва, нічого там не робили та отримували за це гроші.

"Я був поранений 19 січня на Грушевського, – згадує Сидоренко. – І тоді я "спіймав" чотири гумові кулі в обличчя. Одна з них пройшла через орбіту ока. Потім у мене були чотири важкі операції, два рази повністю збирали око. Його зберегли як орган, але не зберегли зір. І основне протистояння з тітушками, як ми пам’ятаємо, було 18-19 лютого. До цього вони боялися та були слабо організованими. Тоді був тільки "Беркут" та внутрішній війська. Їх для картинки, для внутрішнього цирку тримали в резервації в Маріїнському парку і не випускали звідти. Потім у лікарні "Шаріте" я побачив ті кадри. Це було страшно. Коли тітушки з палками, зі зброєю".

За словами волонтера, країна не сильно змінилася з того часу. Принаймні не так, як на це сподівалися майданцівці. Багато людей зневірилися. Бо після завершення Революції Гідності було багато сподівань, які, на жаль, залишилися невиправданими.

"18-21 числа на Майдані ми прощалися з десятками наших загиблих побратимів, – згадує Сидоренко. – Тоді відчувалося, що в цій країні має щось змінитися. Щось було зроблено, але багато чого – ні. Багато тоді було втрачено – і можливостей, і часу. Звичайно, велика проблема була в тому, що почали окупацію Криму та експансію на Сході. Це, можливо, частково завадило розвитку України та її руху в європейське майбутнє. Але це жодним чином не може покрити корупцію та ці всі моменти, які, на жаль, мають місце в українській владі та українському суспільстві. Ми ж розуміємо, що корупція не тільки коли беруть, а й коли дають. І це також питання політичної та соціальної самосвідомості наших громадян".

Проблеми кримських майданівців не завершились після Революції Гідності

Коли почалася Революція Гідності, співкоординатор руху "Євромайдан Крим" Сергій Мокренюк жив у Феодосії. Тоді він разом зі своїми однодумцями Андрієм Щекуном із Бахчисараю та Сергієм Ковальським із Сімферополя вирішили провести акцію на підтримку євроінтеграції. Однак вже тоді активісти відчули спротив із боку тодішньої Партії регіонів. Коли майданівці вирішили провести мітинг, регіонали стали звозити своїх людей на іншу акцію.

"Я опишу одну акцію, яка відбувалася в Сімферополі, – розповів Мокренюк. – Це те, що мене мотивувало під час революції. На площу Леніна до нас прийшло до 200 людей. А Партія регіонів звозила, за різними оцінками, від 5 до 9 тисяч. Якісь клоуни розмістили плакати, була купа прапорів Партії регіонів. Вони поставили сцену, включили колонку, співали якісь дурнуваті пісні. Але ми були готові до цього. Ми сказали поліції, що тут багато людей, і ми йдемо проводити акцію в інше місце. А саме – під Представництво президента України Автономної Республіки Крим. Ми від декількох організацій подали заявки про те, що будемо проводити акції в різних частинах міста. Ми розвернулися і пішли пішки до Представництва. А там було півтора кілометра. І поки йшли центральними вулицями, ми кричали "Крим – це Україна", "Україна – це Європа". Важливо те, що з кав’ярень та кафе виходили люди та долучалися до нас. Ніхто їх не знав, але вони вставали та йшли з нами. І коли ми дійшли до представництва президента, нас було вже близько 600 осіб. Це вразило. У такі моменти ти розумієш, що робиш те, що треба".

У ті часи Мокренюк працював адвокатом та мав знайомих серед правоохоронців. Тому йому було достеменно відомо, на якій акції міліція налаштована захищати майданівців, а на якій – ні. Деякі правоохоронці самі обіцяли свій захист під час таких заходів. Як зазначив Мокренюк, серед них були люди, які підтримували Майдан. Хоча, звісно, і не могли висловлювати свою позицію публічно. Після того, як у Києві жорстоко побили студентів, Мокренюк разом із однодумцями влаштував акцію перед Верховною Радою Республіки Крим. Після чого вони поїхали до Києва. Там Мокренюк провів всю Революції Гідності. Як представник Кримського Євромайдану, він координував тих, хто приїжджав з півострова.

Після анексії Криму ситуація на півострові загострилася. Люди, які підтримували Євромайдан, опинилися у вкрай небезпечному становищі. Причому загроза надходила не тільки від політичних опонентів, а й від представників окупаційної влади.

"На мене ввечері було здійснено напад, – згадував Мокренюк. – Я так думаю, що вони розраховували напасти не на мене, а на мою дружину з дітьми. Але так сталося, що я опинився там, де мали бути вони. Машину Сергія Ковальського розстріляли з пістолета. Бувало таке, що під час акцій групи агресивних людей готові були спричинити якусь шкоду євромайданівцям. Вони погрожували тим, хто був на акціях. Але до нас доєдналися ультраси з футбольного клубу "Таврія". Сказали, що будуть захищати. 9 березня в Сімферополі ми організували акцію до 200-ої річниці з Дня народження Тараса Шевченка. У той час вже було зрозуміло, що ця територія вже окупована. За різними оцінками, на акції було до 3 тисяч людей. Це була акція за єдину та соборну Україну. А перед нею було викрадено співкоординатора руху Андрія Щекуна та Анатолія Ковальського, активіста, батька нашого співкоординатора Сергія. Потім стало зрозуміло, що то була банда Гіркіна. Вони опинилися в полоні, їх катували. І, власне, я зрозумів, що якщо викрали двох людей, то це вже страшно. Я забрав сім’ю і вночі виїхали з Криму. І більше не поверталися".

Людей переповнювало відчуття свободи

Як згадує керівниця інформаційно-видавничого відділу Музею Голодомору Аліна Карбан, перші дні Євромайдану були легкими та веселими. Майданівці знайомилися один із одним, пили чай, грілися в "Глобусі" і співали пісень до самого до ранку. У них тоді не було жодного страху. Люди вірили в свої сили та були впевнені у власній перемозі. Усіх їх переповнювало відчуття свободи.

"Правда, тоді ми ще не знали, якою ціною ми її здобудемо, – зазначила Карбан. – Із 30 листопада на 1 грудня все змінилося: силовики побили студентів. Мітингувальники перемістилися на Михайлівську площу. Але протест не припинився. Він навпаки почав набирати обертів. В один із вечорів на Михайлівській площі я стояла поряд із друзями і потирала замерзлі долоні. До мене підійшов незнайомий хлопчина і протягнув смугасті рукавиці. Сказав: "Привіт тобі з Донецька. Ми тут усі один за одного". І зник серед інших протестувальників. Ця фраза визначила для мене ставлення до всього, що відбувалося. Так, ми тут усі один за одного".

Вона згадує, як 22 січня, на День Соборності України, почула звістку про смерть Сергія Нігояна. Двадцятирічний майданівець загинув під час протистояння на вулиці Грушевського. Того ж дня українці дізналися ще про дві смерті. Під час протистоянь загинув активіст та журналіст Михайло Жизневський. Також стало відомо про смерть науковця Юрія Вербицького, якого викрали невідомі особи та вбили після катувань. Найбільш фатальний та драматичний етап Революції Гідності перепав на 18-20 лютого. Тоді загинули більше сотні протестувальників, а тисячі людей отримали травми. Карбан згадує, як 18 лютого над центром Києва нависав чорний дим. Певний час їй довелося очікувати в одній фольклорній студії на вулиці Михайлівській. Тоді у центрі Києва було дуже небезпечно.

Люди як ніколи раніше довіряли один одному

"Я була практично всі дні на Майдані, – згадувала волонтерка Юлія Пішта. – Ми з чоловіком там ночували. Мабуть, на мене найбільше вплинув день смерті Нігояна. Ми всі були в 17-ій сотні самооборони біля архангела Михаїла. У Києві це місце називають Лядськими воротами. І сотня самооборони там стояла. Ми до них часто приєднувалися. У них там була бочка, наметики. У тих наметах і жив Сергій Нігоян. Ми познайомилися з один одним та дуже часто сиділи біля тієї бочки. Артем Полежака туди приходив, читав вірші. Хтось грав на гітарі. Це була така точка зігріву, де можна було поїсти бутерброди, поговорити і далі розійтися по барикадам. Я кажу: "Сергію, чому ти не їдеш на свята?". А він: "Я поїду, але не хочеться покидати тут все".

Пішта розповіла про останній вечір, коли вона бачила Нігояна живим. Майданівець поспішав до стадіону Лобановського. За його словами, він хотів замінити когось з хлопців, які стояли там на барикадах. Тоді було дуже холодно, настали хрещенські морози.

"Я вночі поїхала додому, а чоловік залишився на барикаді разом із Сергієм, – згадувала Пішта. – Вони стояли біля стадіону Лобановського. Вранці мені зателефонував Іван і сказав, що Сергія немає. Його вбили. Для мене це був шок. Тому що буквально години 4-5 тому ми з ним говорили. Як завжди, привіталися, поговорили про "Фейсбук". І тут через п’ять годин я дізнаюся, що Сергія немає. Це була людина, з якою ми постійно спілкувалися на Майдані. Коли людина тобі до душі, ти з нею постійно говориш про щось цікаве. Він таким розумним був, він на всі теми міг говорити. Я пам’ятаю, що ми якось сидимо і я йому кажу: "Сергію, нічого не відбувається, скільки можна нічого не робити, чому нічого немає?". А він дивиться на нас і каже: "Люди, чому ви нарікаєте на Бога?". Я так запам’ятала цю цитату: "Бог дав вам шанс, навіть якщо нічого не відбувається, користуйтеся ним". Це, мабуть, найбільше закарбувалося в моїй пам’яті".

Волонтерка згадувала, як 11 грудня "Беркут" та Внутрішні війська атакували Майдан. Обстановка у той момент була вкрай напружена. Пішта тоді була з матір’ю та чоловіком. Вона почала сваритися з представниками Внутрішніх військ. І в якійсь момент хтось із натовпу бризнув сльозогінним газом і вона втратила свідомість.

"Мама з чоловіком завели мене в КМДА, – розповіла Пішта. – І через дві години почався штурм із боку "Беркута". За словами волонтерки, найбільш важкі моменти Майдану були пов’язані з розстрілами активістів. Це був завершальний та найбільш гострий етап Революції Гідності.

"Мабуть, найбільш тяжким випадком був момент, коли 20 лютого з натовпу мене вихопив хлопчина, – згадувала Пішта. – То був волонтер-медик. Каже: "Чому ти тут стоїш? На тобі прапор, іди до козацького готелю та накривай тіла". Я тоді не розуміла, що сталися масові вбивства. Я іду до Михайлівського, несу цей прапор. І розумію, що мені дійсно треба накривати вбитих людей. Там лежали чоловіки. Мабуть, їх було п’ять-шість. Я вже не пам’ятаю. Я їх накривала. Але, слава богу, тоді підійшов священик і сказав: "Не хвилюйся, все буде добре. Це нормальне явище, коли загиблі є. Накриємо їх прапором та відвеземо в Михайлівський золотоверхий на відспів". То мені це якось додало бадьорості".

За словами Пішти, під час Революції вона зустріла багато чудових людей. Люди, як ніколи раніше, довіряли один одному. Волонтерка згадувала, як написала в мережі "Фейсбук" про збір теплих речей для сотні самооборони. І вже за пару годин на її рахунок надійшло близько 10 тисяч гривень. Пішта також розповіла, як купували ці речі у місцевому супермаркеті. Коли інші покупці дізналися, для кого ці товари призначені, вони почали витягати власні кошти – хтось 200, хтось 500 гривень давав.

"Це змусило людей змінити свою думку стосовно протестів, – підкреслила Пішта. – Якщо раніше щось відбувалося в країні, то всі нарікали: "От козли, козли". Але нікуди не виходили та нічого не вимагали. Зараз якщо людей щось не влаштовує, вони виходять та змушують владу, яка живе на наші податки, працювати. Чи це пов’язано армією, податками або захистом мови. Люди виходять масово. Це зміна суспільства. На тому, що за тебе це ніхто не зробить. Ти маєш право на протест, маєш повне право виходити і вимагати. Це для громадянського суспільства величезний плюс. Плюс волонтерство. Я допомагаю дитячим будинкам десь з 2001 року. Але такого масштабу, як під час Майдану, під час війни, я не бачила. Жодного разу. Ця солідарність, повага, допомога ближньому розвинулася дуже сильно".