Не вистачило трьох голосів: Чому Харків не підтримав "путч ГКЧП" і як втримався пам’ятник Леніну в 1991 році

У Харкові в 1991 році, як і в інших великих містах України, вирувало громадське життя. Активні харків’яни об’єднувалися зі своїми однодумцями, виходили на мітинги під синьо-жовтими прапорами та жваво долучалися до культурного життя міста. Вони пильно слідкували за напруженими і часом доволі трагічними подіями в інших містах, намагалися зрозуміти, що на них чекає далі, будували плани на майбутнє. Звісно, для кожного з них той рік був особливим. Проте прагнення змін, свободи та права на самовизначення об’єднало їх всіх.

Це було натхнене відчуття зростаючої свободи

"Атмосфера першої половини 1991 року була напруженою, – згадує настоятель Іоано-Богословського храму ПЦУ о. Віктор Маринчак. – Якраз у цей час у нас сталося кілька дуже тяжких та серйозних подій. У Вільнюсі та Ризі влада застосувала силу проти демократичної громадськості. Були жертви, і ми з жахом слухали радіорепортажі з місця подій. Із 1991 року відчувалося, що влада розгубилася. І реакційні сили в ній прагнуть реваншу. Що і здійснилося потім. Путч 19 серпня 1991 року. Ми відчували загрозу цього тиску. Були ще події в Тбілісі 1989 року, коли військові застосували саперні лопатки проти народу. Там можна було отримати такі колото-різані рани, які довго не заживають. Відчувалося, що влада хоче зберегти режим. І так чи інакше демонструє свою силу – у Вільнюсі, Ризі чи Тбілісі. Ми розуміли, що навіть збиратися цією громадою – це також вчинок".

Протягом 1990-1991 років у Харкові проходили акції під синьо-жовтими прапорами. За словами Маринчака, в місті відчувався такий душевний підойм. Хоча люди розуміли всі наявні ризики. Перше богослужіння під стінами Іоано-Богословського храму відбулося якраз 19 серпня 1991 року. Ця подія стала знаковою для всіх її учасників. У той день в храмі була присутня активна громадськість міста. Прийшло багато людей, серед яких були депутати, професори вишів, активісти, молодь… Того ж дня стало відомо, що так званий Державний комітет з надзвичайного стану намагається здійснити Москві спробу державного перевороту. Згодом він увійшов в історію як "Путч ГКЧП".

На фото: о. Віктор Маринчак

"Зрозуміло, що коли ти бачиш повне подвір’я людей, тобі це надає сили та надихає, – згадує Маринчак. – Мене сповістили про те, що стався путч, коли я прийшов до храму. Я одразу сказав людям, що це все несерйозно. Якби це було серйозно, ми би зустрілися не тут. А оскільки ми тут, то вони не можуть контролювати всі процеси. Це означає, що вони заслабли як структура. Як така система, добре налаштована на контроль і підпорядкування суспільства. Все-таки, починаючи з 1986-1987 року вони понизили свій темп. І тиск не був таким сильним".

У ті дні Харків приємно вражав своїм спокоєм. Незважаючи на напружену ситуацію в Москві, народ не панікував. Згодом надійшло повідомлення про те, що там під танками загинули троє людей. Стали відомі їхні імена. Тоді харківська громада влаштувала в Молодіжному парку панахиду. Лунало гасло "За нашу та вашу свободу", яке і багато років потому не втратило своєї актуальності. Слідкували харків’яни і за подіями в Києві. Тоді вже можна було слухати по радіо закордонні голоси, які більше не глушили. Уже були доступні такі канали, як "Радіо Свобода", ВВС, "Голос Америки". Звісно, у центрі уваги опинилися події 24 серпня 1991 року. Тоді Верховна Рада ухвалила доленосний для українського народу документ – Акт проголошення незалежності України.

"Це була для нас велика, радісна і надихаюча подія, – підкреслює Маринчак. – Весь час після цього проходив під знаком того, що попереду перемога. Цю перемогу 1 грудня підтвердив референдум. І після цього референдуму стало зрозуміло, що навіть такі міста, як Харків, віддають більше 80% голосів. Я вже не кажу про Львів чи Тернопіль. І було зрозуміло, що у нас, все-таки, єдиний народ. Одна єдина соборна Україна, як то кажуть. І це почуття єдності дуже важливе. Зрозуміло, що для нас було певним розчаруванням те, що не переміг Чорновіл на цих виборах. Не переміг Левко Лук’яненко. Було зрозуміло, що це призведе до того, що законсервується лад. Що це також матиме свої незворотні та сумні наслідки. Так воно і вийшло. Зрозуміло, що після того був нелегкий шлях. Але якщо перша половина 1991 року відзначилася наростанням тривоги, то друга подарувала це натхнене відчуття зростаючої свободи".

Початок дев’яностих років був надзвичайно романтичним і творчим

"У 1991 році я пішла працювати в ЛітМузей, – розповідає співробітниця Харківського літературного музею Ольга Різниченко. – Це було в період, коли почали формуватися українські громадські організації. У садку музею ми, здається, цілодобово писали різні відозви та протести. Або надсилали телеграми до Києва. Із тим, щоб у черговий раз щось захистити чи об’явити голодування. Моє входження в громадське життя Харкова розпочалося в березні 1988 року. Тоді Степан Сапеляк запросив мене відзначити День народження Тараса Шевченка. Там було кілька людей, з якими я потім перезнайомилась. Був там Валір Бондар, мій майбутній чоловік. Він стояв з великим плакатом "Вимагаємо перепоховання Василя Стуса".

Були на цій акції плакати на підтримку Української гельсінської спілки і великий портрет Шевченка. Всі зібралися напроти Історичного музею. За словами Різниченко, ця акція залишила у неї враження на все життя. Потім їх оточили люди в сірих плащах. Оскільки почався дощ, активісти були змушені спуститися в метро. А там ситуація почала загострюватися…

"Там Степан Сапеляк почав читати "Кобзар" Шевченка… І раптом до нього прорвався якійсь чоловік та з таким криком відібрав у нього книгу, – розповіла Різниченко. – Але йому передали ще одну збірку. Кожен тоді прийшов зі своїм "Кобзарем". Натомість ці перевдягнуті КДБісти вихопили серед нас Степана Сапеляка та кудись повели. Я на це дивилася дуже здивовано. І ця несправедливість викликала в мене страшенний опір. Я щойно повернулася з Києва, де ми збиралися в Будинку кіно, у нас вже були такі вільнолюбні збіговиська. Мене це страшенно роздратувало. Я тоді вважала, що літературний критик – це завжди такий адвокат по відношенню до поетів. Та взагалі до кожної людини культури. З цього моменту почалося входження в цей рух".

Одним із місць громадського спротиву став невеличкий п’ятачок поблизу майдану Свободи. Саме там 1990 році буде встановлено пам’ятний знак на честь проголошення суверенітету України. Як розповіла Різниченко, з 1889 року на цьому п’ятачку представники патріотичної громади щодня проводили свої збори. Слухали доповіді про історичне минуле України, поширювали українську символіку. Майже щодня їх намагалися розігнати. Того ж року почав виходити бюлетень "На сполох". Друкували примірники вночі, а ввечері поширювали їх серед людей.

На фото: Ольга Різниченко

"Доволі часто так бувало, що звідти когось із нас забирали, – згадує Різниченко. – І тоді ми ночували в Дзержинському РОВД. Ще були сутички з міліцією, яка все забирала. Особливо прапори. Таке було постійно…. Власне, це був такий несамовитий вир життя. Сьогодні ми тут, у Харкові. А потім у Києві. Важко було тоді їздити, але ми якось примудрялися. Наприклад, у нас не було жодних проблем, щоб поїхати на акцію до Києва. Ми або стояли всю ніч у загальному вагоні. Або примудрялися познайомилися з провідниками. А вони давали нам можливість розміститися в плацкартах на третіх полицях. Ночували на лавках на вокзалі. А потім вже йшли на якісь загальні акції".

Також вона пригадує великий мітинг 16 липня 1991 року, на якому було багато українських прапорів. Тоді співробітники міліції пов’язали лікаря та громадського діяча Андрія Черемського. Це викликало спротив інших активістів. Сам затриманий оголосив сухе голодування, а його однодумці голодували під стінами СІЗО на вулиці Раднаркомівській. Вони вимагали, щоб Черемського випустили. Різниченко згадує, що в ті роки правоохоронці дуже бурно реагували на українську символіку. Міліціянти нерідко забирали прапори, які активісти шили на своїх квартирках. Був навіть такий цікавий випадок: десь у нульових відомого громадського діяча Петра Черемського запросив до себе генерал Олександр Бандурко, який раніше був головним міліціонером області. І повернув відібрані на початку 1990-х прапори.

"Це був процес формування національного, національно-демократичного і націоналістичного середовища,– розповідає Різниченко. – Початок дев’яностих років був надзвичайно романтичним і творчим. Після проголошення Акту про незалежність України ми день і ніч чергували напроти обкому партії. Щоб не дати комуністам щось винести. Можливо, партійну касу. А можливо, якісь документи. Але нам все рівно не вдалося це зробити. Вони мали свої чорні ходи".

Тоді я відчув оцей пульс історії

Брала участь у тодішніх подіях студентська та учнівська молодь. Як розповів журналіст та громадський активіст Володимир Чистилін, у 1991 році він якраз закінчував школу і вже пару років перебував, як то кажуть, "на барикадах".

"Тоді були демократичні вибори, була у нас така організація, як "Вибори 89", у нас був "Рух", той самий, чороволівський, було багато українських організацій, – згадує він. – Була наша газета "Орієнтир", яка тут продавалася. За нею стояла черга на площі Дзержинського (тепер майдан Свободи). Коштувала вона 50 копійок. Тоді то були великі гроші. Друкувалася вона в Естонії. А в 1991 році повстала наша українська церква на чолі з отцем Віктором Маринчаком. 19 серпня пройшла перша служба в повністю зруйнованому храмі. І тоді це була подія для українського Харкова. Бо не важливо, віруюча ти людина чи ні. Всі українські патріоти були не біля намету, як зараз, а біля церкви, біля Іоано-Богословського храму. Там був український священик, була наша "Просвіта", прийшло туди багато українських організацій".

На фото: Володимир Чистилін

Коли стало відомо про московський путч, дехто з харків’ян злякався. Вони переймались, що можна було не вийти. Але були розумні люди, які заспокоїли присутніх. Чистилін згадує професора Олександра Юрченка, який сказав: "Якщо це було серйозно, то ми з вами зараз були би в інших місцях. Нас би давно вже пов’язали".

"Чесно кажучи, коли я дізнався про путч, я плакав, – зізнається Чистилін. – От чесно скажу. Уже два роки моєї боротьби пройшло. Це така юність, свобода з одного боку. І свобода країни. Я відчув, що ми можемо втратити все. І я пам’ятаю, що пішов до найближчого книжкового магазину і купив такий паперовий портрет Горбачова. Це був єдиний такий спротив. Після тієї служби українська громада прийшла на цю площу. Щось там відбувалося. Всі пильно стежили за тим, що там у Москві. Тоді Харків зайняв таку позицію очікування. І в мене були такі дуже тривожні враження. Дуже. Я дуже боявся, що почнеться… Я як історик-початківець вже розумів, що була "відлига". Я знав, що все може початися спочатку. Що ми можемо втратити ту свободу, яка вже була. Але ввечері 19 серпня всі побачили прес-конференцію за участі ГКЧП. Тоді всім стало зрозуміло, що це несерйозно, що у них тремтять руки. І вони взагалі такі дуже кумедні на тлі того, що вже суспільство змінилося. Тоді я відчув оцей пульс історії".

1 вересня Чистилін почав здобувати вищу освіту вже не в СРСР, а в незалежній країні. Щоправда, сам історичний факультет ще не був незалежним. За словами Чистиліна, він і сьогодні не позбавився того конформізму. Там залишалися викладачі "старої закалки". І ніхто не знав, як тепер варто викладати предмет. Давати правдиву історію вони не наважувалися. А викладати так, як це робилося раніше, вже не було можливості. Тому першокурсникам сказали: "Ви перший курс, ви ще нічого не знаєте. Давайте ми вас в колгосп відправимо". Так перші студенти історичного факультету вільної України проводили своє навчання – не за підручниками, а за збиранням помідорів.

Усе йшло до того, що Союз розвалюється

"Коли розпочалася Перебудова, то все те, за що раніше переслідували та карали, стало цілком легальним та можливим, – згадує голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров. – Самвидав друкували в офіційних виданнях. Раніше те, що було у самвидаві, вважалося антирадянською літературою. Стало можливим друкувати неформальні журнали. Раніше за це одразу був би термін. Були мітинги з політичними вимогами. І чим далі, тим більше. У Харкові вперше такий мітинг відбувся 30 жовтня 1988 року. А вже потім, у 1989-му, їх було більше. Того року почали демонструвати український національний прапор. І спочатку міліція за це переслідувала, давала адмінпокарання. Навіть були покарання у виді 2 чи 3 діб арешту. Але наприкінці це припинилося. Перший раз, коли міліція вже не переслідувала за прапор на демонстрації, був 10 грудня 1989 року. Я на ній був присутній. А були мітинги, де переслідували за прапор. А потім припинили. У 90-му році все це продовжувалось. І було значно активнішим".

На фото: Євген Захаров

У 1989-1991 роках проходили вибори на місцевому та загальноукраїнському рівні. Тоді мандати стали отримувати представники демократичних сил. Суспільство хотіло взяти собі трохи влади, яка раніше безроздільно належала державі. Були навіть протести проти шостої статті Конституції про керівну та спрямовуючу роль Компартії. Звісно, що консервативна частина КПРС не хотіла миритися з такою ситуацією, що згодом вилилося в той сумнозвісний путч. Але радянська влада відчувала, що грати за старими правилам вже не буде можливості.

"Я особисто брав активну участь у всіх цих подіях, – розповідає Захаров. – Був тоді депутатом міськради. Мені довелося опечатувати обком партії. А потім ще деякі інші установи. Цікаво те, що тоді не вистачило трьох голосів, щоб зняти пам’ятник Леніну на площі Свободи. А то би його тоді звалили. Але комуністи в нашій міськраді згуртувалися, переговорили і проголосували проти. Щодо переслідувань як таких, то трохи за прапор переслідували. Але все це було не дуже серйозно. Усе йшло до того, що Союз розвалюється. Ясно стало, що міліція також ненавидить КПРС і все партійне керівництво. Це було зрозуміло дуже добре. Була така загальна тенденція на те, що Компартія програє. І вона таки програла. Зробила невдалу спробу путчу. І це її, можна сказати, доконало. Після цього Союз розпався остаточно".

За словами Захарова, кожну партію національно-демократичного спрямування тоді очолювали українські дисиденти.

Здавалося тоді, що це буде європейська країна

"Я пам’ятаю, як на "Каскаді" проходили мітинги демократичних сил, – розповідає журналіст, письменник та волонтер Леонід Логвиненко. – І пам’ятаю один із таких мітингів. Іду я і записую, хто що думає. Пам’ятаю Славу Проненка, царство небесне. Це дослідник та літератор, автор фільмів. Чую, що він кричить "куме виручай". Я з мікрофоном побіг. Бачу, що йому крутять руки. Це, як виявилось, були представники КДБ. Я так думаю, що то були представники КДБ. Я показав їм посвідчення журналіста. А вони почали до мене: "Хто ви такі, що ви такі?". Довелося розробляти цілу легенду. Але Славу Проненка я тоді виручив. Багато таких речей було".

За словами Логвиненка, у 1991 році він був кореспондентом газети "Вечірній Харків". Тоді жодна соціально значуща подія не проходила без його участі. Логвиненко розповідає, що після провалу московського путчу 24 серпня він разом зі своїми однодумцями поїхав до Києва, де проходив мітинг біля Верховної Ради. Там були присутні делегації з різних міст України.

"Ми прийшли на місце, де проходив мітинг, – згадує Логвиненко. – Але вже не було того ентузіазму. Тому що воно якось затягувалося, затягувалося, затягувалося... Уже був вечір, сонце рухалося вже ближче до горизонту. А незалежність не проголошують. Хтось сказав: "А давайте не випускати з Верховної Ради". Оточили Верховну Раду. Щоб депутати таки проголосили незалежність. Ми з Лесем Кусайкіним почали кричати "Воля або смерть". І натовп це підхопив. Усе-таки потім проголосили цю незалежність. Враження: уже вечір, ми йдемо на київський вокзал. Вулиці порожні. Я думав: "От така історична подія! І чому люди не радіють? Все спокійно, вулиці неначе вимерли". Поїхали ми в Харків. Пам’ятаю, пішли з моїм однокашником до Київського райкому партії. Вони позакривалися. Коли побачили, що прийшли журналісти, то пустили всередину. Але вони були переляканими, руки у них тремтіли, курили цигарки".

На фото: Леонід Логвиненко/Медіапорт

Логвиненко розповів, що після проголошення незалежності в газеті "Вечірній Харків" почалися бродіння. Бо тодішній редактор газети Микола Соловйов був все-таки людиною російської орієнтації. Цю газету потім приватизували. Спочатку вона стала двомовною, після чого Логвиненко там більше не працював. А пізніше вона стала повністю російськомовною. Але на цій російськомовності сягнути пристойного накладу не вдалося. З одного боку – незалежність. А з іншого – русифікація видання. Як зазначив Логвиненко, після цих подій не сталося українізації харківської преси. А навпаки, вона русифікувалася.

"Тоді, коли проголосили незалежність, мені було 30 років, – згадує Логвиненко. – У мене було стільки сил, що все горіло в руках. Здавалося тоді, що зараз це буде європейська країна. Коли люди проголовували за незалежність 1 грудня під час референдуму, була думка, що через 30 років у нас буде одна з найпередовіших країн Європи. Але ми того не досягли…. Не можна сказати, що життя пройшло. Але я більшого очікував. Але життя є життя. Воно зі сподіваннями рідко коли співпадає. Я не скажу, що нічого не зроблено. Дехто може скаже, як все погано. Так, немає того, про що мірялося. Але це в ідеалі мрії співпадають з тією дійсністю".