Казус Кернеса: Що українські суди роблять із "реабілітованим" Жуковим

Юридичні та етичні аспекти такої ситуації прокоментувала керівниця Північно-східного відділу Українського іниституту національної пам'яті Марія Тахтаулова.

Як ви оцінюєте перейменування проспекту Петра Григоренка? Чи мали депутати на це право?

– Можу сказати, що органи місцевого самоврядування, згідно із Законом про місцеве самоврядування, можуть ініціювати перейменування об'єктів топоніміки. Але у своїй роботі вони мають керуватися Законом України про присвоєння об'єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій. Згідно зі Статтею 3 пунктом 6 прямо забороняється присвоювати юридичним особам та об’єктам права власності імен, псевдонімів осіб, які обіймали посади в комуністичній партії. Якщо ми говоримо про конкретну ситуацію з топонімом Жукову, то, безперечно, його особа підпадає під вимоги цього закону. Я хочу сказати, що в цій статті немає жодних винятків, які б стосувалися героїки Другої світової війни. Отже, керуючись цим законом, повернення цього топоніму неможливе.

Як міська рада може домогтися бажаного? Якщо це таки станеться, то якою буде реакція експертів та представників громади?

– Я не можу говорити про громадськість. Я можу говорити про Інститут національної пам'яті, який буде ініціювати звернення до Генеральної прокуратури України. І, очевидно, це матиме судову перспективу. Хочу ще сказати, що в Житомирському окружному адміністративному суді та Орджонікідзевському районному суді міста Запоріжжя такі прецеденти вже були. І обидва суди стали на бік закону та скасували рішення щодо Георгія Жукова. Такі випадки є, на них є відповідна реакція. І, скажемо так, юридична практика показує, що такі рішення блокуються на рівні судів.

То була юридична сторона питання. А що ви можете сказати про етичну? Бо активісти не раз наголошували на тому, що Жуков – кат українського народу.

– Щодо особистості Жукова, то вона є дуже суперечливою. Але я говорю зараз не про моральний аспект, адже можна дискутувати на цю тему. Ми всі добре знаємо про те, якими методами та засобами воював Жуков під час Другої світової війни. Його називали "генерал М'ясо". І там, де Жуков, там не перемога, а наступ. Наступ із величезними втратами. Це і жахливий епізод про Тоцький полігон де, фактично, було проведене випробування ядерної зброї на живих людях. Постраждали понад 45 тисяч осіб. Це якщо говорити про моральну сторону цієї справи. Але все ж таки ми наголошуємо на тому, що потрібно діяти в рамках закону. Я вже процитувала закон, який було порушено. І таким чином хочу наголосити на тому, що всі мають залишатися в юридичному полі і діяти згідно із законодавством.

Як, на ваш погляд, проходить процес декомунізації в Харкові та області? Чи можете ви назвати його вдалим?

– Процес декомунізації в цілому завершився ще у 2016 році. Сьогодні ми дуже вдячні активістам, які знаходять, відшукують залишки комуністичних назв, пам'ятних знаків чи дощок. Звісно, також є реакція з боку Інституту національної пам'яті. Хоча я можу сказати, що в масштабі декомунізація відбулася досить успішно. Адже ми позбулися імен катів українського народу.

Але, звісно, робота в цьому напрямку триває. Якщо ми або активісти, які звертаються до нас, виявляють це, то є реакція Інституту національно пам'яті. Тобто готується подання до органів місцевого самоврядування із запитом щодо того, чому не було декомунізовано той чи інший об'єкт. Переважно такі повідомлення стосуються меморіальних дощок і якихось оздоблень, фасадів, де міститься комуністична тоталітарна символіка. Я не можу назвати це масовим явищем. Але, як я вже говорила, коли ми знаходимо таки речі – тоді є відповідна реакція. Розумієте, це викликано тим, що у нас немає чітких реєстрів пам'ятних дощок, наприклад. Тим більше, у нас немає реєстрів оздоблень фасадів будинків. Щоб ми могли все це з'ясувати та ліквідувати. Тому, звісно, час від часу виникає така необхідність, до нас звертаються – а ми реагуємо.

Чи доводилося вам вивчати досвід декомунізації інших пострадянських країн, наприклад, країн Прибалтики?

– Так. Коли розроблявся законопроект про декомунізацію, то тоді спиралися на досвід, у тому числі, країн Балтії. І взагалі країн Європи, які пройшли цей шлях ще наприкінці 80-х – початку 90-х.

Нашій країні також було варто ще тоді провести декомунізацію? Можливо, таке зволікання мало свої наслідки?

– Звісно, це було необхідно зробити ще на початку 90-х. Але я можу сказати, що в тих же західних областях України відбулася декомунізація ще тоді. Якщо говорити про Харків, то тут я зазначу, що у нас також відбулися певні зміни на хвилі демократичних процесів на початку 90-х. Ідеться про найодіозніші назви – наприклад, Жданова, Дзержинського. Тоді повернули вулицю Мироносицьку, майдан Свободи, метро Університет. Це і вулиця Свердлова, яку перейменували на Полтавський Шлях.

Це не було масове явище. Але десь 10-15 топонімів протягом 90-96 року було перейменовано. От був майдан Радянської України – сьогодні це майдан Конституції. Можна сказати, це певне завершення цієї хвилі декомунізації в Харкові. Потім ми мали тільки поодинокі перейменування. Наприклад, у 2013 році було перейменовано площу Рози Люксембург на площу Павлівську. Це одне з її історичних імен. Хоча, дійсно, це потрібно було масово робити ще на початку 90-х. Але тим не менш, ми маємо на сьогодні непоганий результат.

Як процес декомунізації надалі вплине на розвиток українського суспільства? Що це дає, окрім відновлення історичної справедливості?

– Як на мене, суттєво вплине. Адже так чи інакше суспільство було включене в цей процес. Кожен з нас живе на якійсь вулиці. І навіть якщо ця вулиця не підпадає під закон про декомунізацію, то цей процес набув величезного суспільного резонансу. І як на мене, це дуже добре. Тому що це змусило дещо задуматися про історію свого населеного пункту, про людей, які там жили, як вони на нього впливали і яким чином прославляли (чи не прославляли) свій населений пункт. Це спосіб звернутися до історії, до долі людей. Як на мене, це вплинуло на те, що суспільство активізувалося, почало цікавитися, в тому числі, тим, що має бути декомунізованим. І головне, на що ми будемо змінювати, яку назву запропонуємо для своєї вулиці, проспекту. Коли згадуємо ті імена, які були забуті або навіть заборонені за радянських часів. Це вносить значний позитивний вплив декомунізації на суспільство. Більше того, позбувшись імен катів українського народу, ми певним чином вшановуємо пам'ять загиблих, скажімо, під час Голодомору 1932 – 1933  років, внаслідок інших злочинів, що скоювала радянська тоталітарна система в Україні. Як на мене, дихати стало легше.