Хореограф: Українське мистецтво настільки затребуване, що фінансується іншими країнами

Образ України за кордоном і наше місце у світі: погляд ініціатора масштабних міжнародних освітніх проектів, директора Харківської дитячої хореографічної школи Наталі Ржевської.

- Світ змінюється щомиті, і це зрозуміло. З Вашої точки зору, у який бік, і що Ви змінюєте, наприклад у темах, у сценаріях, можливо, бачите різницю у відгуку глядача?

- Всі глядачі виходили і казали: "Як прекрасно. Як зворушливо, як добре". Життя інакше не змінюється, а тільки так, як ти цю зміну уявлявляєш і відчуваєш. Життя досконале. Найперше, що хотілося зробити в новорічному спектаклі, щоб глядачу, який вже просто втомився, було добре – у цьому нашому натхненні.

- Ви хоч раз використовували якісь політичні чи національні ідеї у творчості?

- Ні, жодного разу.

- Балети, з якими ви їздите за кордон, - ті самі, що ми бачимо тут, чи це якась окрема програма? І наскільки зрозуміле наше мистецтво тому глядачеві?

- За час останньої подорожі до Китаю ми показали 130 вистав. Проїхали 71 місто. І це програма "Відкриті двері в мистецтво". І зараз підписано контракт на відкриття школи в Китаї, і на створення театру для найменших в Китаї. А головне, що саме завдяки нам Міністерством освіти Китаю було введено курс "Мистецтво" в загальноосвітніх школах. Я щиро скажу, це дійсно завдяки нам.

Під час моєї останньої лекції в Пекінському університеті, я говорила про те, як буде розвиватися цей світ. Він йде не в той бік, як нам інколи здається, а ми змінюємось насправді у бік творіння. А це прийшло насправді нове покоління, воно зовсім інше. Мені здається, що взагалі в світі не повинно бути того, що є зараз, коли ми прив'язані до політики, до економіки, прив'язані до інфляції. Нам здається, що цей світ є матеріальним, він не матеріальний насправді. У ньому проходять зовсім інші процеси, і це демонструють сучасні діти.

- Це буде ваша власна хореографічна школа в Китаї?

- Не зовсім. Це буде українська. Саме школа міста Харкова, створена на основі класичного танцю. Такий цікавий ексклюзивний варіант – школа міста Харкова в китайському місті Нінбо. Це проект, що плекається вже кілька років, а зараз має кінцеву стадію своєї реалізації.

- Знаю про Ваше ставлення до освіти за кордоном, як до шляху розширення картини світу. Чимало Ваших випускників продовжують навчання у вишах Європи, і залишаються там танцювати. Чи немає ревнощів? І взагалі, на Ваш погляд, Україна втрачає таланти чи, навпаки, дає таланти світові?

- Це знаходиться в такому органічному процесі, що ти просто радієш черговому успіху дитини, що танцює на іншій сцені. Це – почуття радості. Немає ревнощів чи заздрості. Зараз 836 дітей у школі, і я просто вдячна Богові, що у моєму житті все це відбулося. Я не уявляю, як би цього не сталося. Найбільше щастя – розуміти, що ти твориш цей світ, і розуміти, що саме це необхідно цьому світові.

- Ви, як такий носій вітчизняної культури, можна сказати, уособлюєте її у закордонному просторі. Чи бачите ви якісь зміни у сприйнятті українця і України під час ваших багаторічних гастролей світом?

- Представляю не тільки я, представляють саме актори дитячого театру балету міста Харкова. Я вважаю, саме мистецтво, як і саме поняття культури, – воно не має відношення до державності. Це якраз міжнародна мова. Бо мова танцю – це мова світу. Танцюють всі. А мова класичного танцю взагалі особлива, це мова натхнення, це мова неймовірно тонка. Коли глядач бачить дитину, що танцює балет. Це стан якоїсь нереальності, безмежності. Людина відчуває, що й таке може бути – тонке, невагоме, прозоре. Я, наприклад, так бачу: така мова сприймається кожним. Ось виходить одна дівчинка, робить фуете – одна! І дві тисячі в залі – аплодують. Чому? Бо це щось дуже зрозуміле, і в той самий час неймовірне.

Тому я думаю про те, який насправді нескладний цей світ. Ми самі надали йому цієї умовної складності. Грубості, хамства. Навіть, самі вигадали тероризм. Бо кожен з нас зсередини, ми всі – ми не такі насправді. Немає такої людини, яка б несла в собі це. Але чомусь ми зараз проходимо цей жорсткий етап в розвитку людства. Закінчиться він, звичайно. Ми це бачимо. Відчуваємо. Бачимо у глядацькій залі, і на сцені.

Тому я завжди кажу – будь-яку дитину на певному етапі треба обов'язково провести через це – через будь-яке мистецтво. І побачимо – це зовсім інші діти.

Зараз у світі йдуть глобальні зміни у процесі освіти. Китайці підтримали це, і зрозуміли, що потрібно провести дитину через процес творіння змалечку. Дитина має пройти через емоції, відчути їх. Взагалі я вважаю, що це обов’язково має бути у кожному навчальному закладі. Ось тоді людина буде володіти власними почуттями і емоціями, і кожна людина зможе розкритися. Бо все одно людина проходить через це, людина проходить через лицедійство, дію, динаміку, через театр. Це життя навколо – театр. Хто яку роль в цьому театрі грає. Ти бачиш, що це дійсно так, коли спостерігаєш це життя.

То ж головне – це здатність людини творити власне життя, завжди розуміючи, що ти сам його і вигадуєш.

- Пам’ятаєте найперші закордонні гастролі? Чи змінюється роль і місце нашої держави в закордонному просторі з Вашого досвіду?

- Це була Німеччина. Двадцять два роки тому. І з того часу ми у безперервних мандрах, несемо наше мистецтво по всьому світові. Шість разів Японія, шість разів Китай, вся буквально Європа, Єгипет, Сполучені Штати. Загалом близько 500 вистав по всьому світу.

А дивує те, що наше мистецтво настільки запитане, що фінансується це тими країнами, які нас запрошують. Наша держава не вкладає в це кошти. І я вдячна тим країнам, що це розуміють. Це могла б собі дозволити і наша держава. Бо ми маємо надзвичайну кількість талановитих дітей. Без перебільшень, ми надзвичайні. Це те, що Богом дане нашій країні – це наша унікальність. І добре було б направити нашу свідомість вглиб цього. Треба змінити риторику, відношення до устрою світу. Цей ресурс є всередині кожного з нас. Подивитися зсередини на наш простір, на нас, таких натхненних, що складають цей простір.

Взагалі саме Україна мала шанс змінити цей світ.

- Чому саме Україна?

- Ну, уявіть, хто ще міг простояти, попри все, три місяці на майдані? Але проґавили ми цей шанс. Не те, не так. Відпускати треба, а не тримати. Відпустити ми мали цю енергію. А з чого ми починаємо? Не з поліції маємо починати, не з боротьби з корупцією, наприклад. Не тримати, і не забороняти. А вкладати, відпускати і плекати те унікальне, що ми маємо. Бо ми велика нація.