Харківський будинок, який вбив більшу частину своїх мешканців (Частина ІІ)

Спочатку мешканці навіть не здогадувалися, що це був один із способів стеження НКВС. Згодом письменники розуміли: їхні розмови, що велися вдома та по телефону, прослуховують. Тому завзяті мисливці Микола Хвильовий, Остап Вишня, Майк Йогонсен та їхній товариш Микола Куліш, який навіть рушниці не мав, за першої ж нагоди тікали з Харкова на полювання - аби мати змогу вільно ділитися думками. Якось після чергової подорожі за місто Куліш приїхав додому щасливий і з трьома качками. Його дружина почала було патрати дичину та знайшла на кожному птахові папірчик "Укрптахопром - Харків", згадує син письменника Володимир. Цей випадок Остап Вишня згодом описав у гуморесці "Як варити і їсти суп з дикої качки".

Письменники доносили один на одного

Цікаво, що чи не половина мешканців будинку "Слово" розпочала співпрацю з НКВС. Одного разу Іван Дніпровський, коли був напідпитку, "залився сльозами і зізнався Кулішу, що чекісти приставили його до драматурга як сексота, але поклявся, що ніколи на світі не продасть свого кращого друга", згадує у мемуарах дружина Миколи Куліша Антоніна.

Дослідники не виключають, що НКВС маніпулювало Дніпровским. У 1927 році його перестали публікувати, а дружину мало не щодня викликали на допит і таки довели до нервового зриву, розповідає літературознавець Ольга Різниченко. Ймовірно, саме тоді найкращий друг Куліша, як один із багатьох у будинку "Слово", і погодився співпрацювати з НКВС.

"Письменники вважали, що взаємні доноси - це гра з владою. На публічних дискусіях або навіть під час телефонних розмов вони демонстративно називали один одного контрреволюціонерами або буржуазними націоналістами. Але їх стенографували! І пізніше ці ж слова вписали в обвинувальний вирок", - зазначає Різниченко.

"Почалися арешти... Здавалося, в будинку ніхто не живе"

Голодомор 1932 -1933 років, який літератори спостерігали під час відряджень по селах або просто на вулицях Харкова, не похитнув віру трубадурів комунізму у власну недоторканність. Микола Куліш - чи не єдиний з усіх, хто передбачав майбутні репресії.

І от - перший арешт: у травні 1933 року "чорний воронок" забрав Михайла Ялового. І одразу ж після цієї події, ніби граючи на випередження, звів рахунки з життям Микола Хвильовий.

Микола Хвильовий застрелився після арешту Михайла Ялового

Проте основна хвиля репресій, перша за рахунком в будинку "Слово", стартувала після вбивства першого секретаря Ленінградського обкому Сергія Кірова. Взимку 1933-1934 років "почалися арешти, будинок притих, не чути було вже навіть дитячого галасу, здавалося, в будинку ніхто не живе... Це трохи й відповідало правді, бо з кожною ніччю все менше й менше ставало мешканців. За рік "Слово" перестало існувати", - згадує син репресованого драматурга Миколи Куліша Володимир.

У 1934 році Миколу Куліша вже відкрито переслідували. 1 грудня в Ялті помер від туберкульозу Дніпровський, Куліш перевозив із Криму до Харкова тіло найкращого друга, проте на похорон так і не потрапив - чекісти схопили його прямо на вулиці. У 1935 році письменника засудили на 10 років і відправили на Соловки, де його утримували в одиночній камері. Останній лист від Куліша сім'я отримала в 1937 році, незадовго до розстрілу.

Драматург Микола Куліш був застрелений у сталінських таборах

Цілодобові стеження за письменниками змінилися вже нічними візитами "чорного воронка". У багатьох літераторів навіть стояли зібрані валізи - на випадок раптового арешту. Адже, за словами завідувача науково-дослідним відділом літературного музею Тетяни Пилипчук, ніхто не знав, за ким прийдуть наступного разу.

Інколи НКВС забирали людей помилково. Якось "воронок" приїхав до "Слова" за письменником Василем Минком. Але його не було вдома. Не довго думаючи, чекісти спустилися поверхом нижче й забрали поета-перекладача Василя Мисика - аби "виконати план". На свободу Мисик вийшов після п'ятирічного терміну на Соловках.

Деякі мешканці намагалися вирватись із "Слова", який за лиху славу називали "будинком попереднього ув′язнення". Син відомого письменника Михайла Могилянського Дмитро Тась восени 1937 року утік до села під Харковом, проте це його не врятувало. За декілька місяців співробітники НКВС забрали літератора з переламаними ребрами й температурою 39 градусів у невідомому напрямку. А за місяць його стратили.

Дмитро Тась. Портрет Михайла Жука, 1927 рік

Родини "ворогів народу" викидали на вулицю

Влада розправлялась не лише з тими, хто її критикував. Редактор газети "Вести" Євген Касьяненко, який жив у квартирі №18, запам'ятався мешканцям "Слова" частими закордонними відрядженнями, життям на широку ногу та розкішно вмебльованою квартирою. Касьяненко поглядав на сусідів зверхньо, проте його розстріляли одним з перших, звинувативши у шпигунстві та контрреволюції. А помешкання енквеесники буквально вичистили.

Сім'ю репресованого зазвичай викидали зі "Слова" на вулицю. Так, наприклад, сталося з дружиною та дітьми драматурга Куліша. Чотири дні вони сиділи під парканом "будинку - пощастило, що на дворі був травень. Учорашні сусіди уникали Кулішів, немов ті були зачумлені.

Крім того, з 1934 року почав діяти закон, за яким дружин і дітей "ворогів народу" висилали за межі України. "Був випадок з письменником Ясним, якого заарештували пізніше інших: його дружину за три місяці (після арешту чоловіка, - Ред.) заслали у Караганду. Діти - десятирічна дівчинка і трирічний хлопчик - залишилися напризволяще. Хлопчик незабаром помер від голоду. Що стало з дівчинкою - не знаю", - пише у спогадах Антоніна Куліш.

Цікаво інше: поки родини "ворогів народу" у сльозах пакували речі, новий мешканець нетерпляче чекав вселення. І багато квартир "Слова" завдяки репресіям - друга хвиля відбулась у 1937 році - змінили власників ще не один раз.

Напевно, найстрашніша доля була у апартаментів №26. Перших її мешканців, відомих художників та друзів Івана Падалку і Василя Седляра, які розписали ДК ХЕМЗ українськими фресками, розстріляли. Іван Сухомлин і Борис Бездомний, що жили там в тій квартирі пізніше, також не уникнули репресій.

Петрицький писав портрет ката

Були в "Слові" і ті, хто пережив репресії. Наприклад, письменник Юрій Смолич уникнув розправи, бо був агентом НКВС. Не чіпала влада вдів Дніпровського та Хвильового, бо цих письменників не встигли репресувати. Хоча обшук у їхніх квартирах таки відбувся.

Юрій Смолич. Помер у віці 76 років

Не розстріляли і легендарного живописця Анатолія Петрицького, який був декоратором Харківського оперного театру й улюбленим художником Пабло Пікассо. Мешканці "Слова" часто спостерігали, як до будинку під'їжджала елегантна машина і кудись відвозила Петрицького в супроводі якогось типу. Живописець посірів, змінився, його важко було впізнати, згадує Володимир Куліш. Сусіди припускали, що Петрицького возили на допити. А пізніше з'ясувалося, що художника змусили написати портрет глави Раднаркому України Панаса Любченка. Що відчував Петрицький, малюючи ката своїх друзів і сусідів, залишається лише здогадуватися.

У квартирі Хвильового під час ремонту знайшли "жучки"

Сьогодні в легендарному будинку "Слово" живе лише троє нащадків українських літераторів: внучата племінниця поета Павла Тичини Ольга Маркіна, спадкоємець письменника Ігоря Муратова Олексій і син перекладачки Марії Пилинський (дружини драматурга Івана Дніпровського і за сумісництвом музи радянських письменників) Олександр Бугаєвський.

Олексій Мурадов продовжує жити в будинку "Слово"

Батьки Олексія Муратова, який у "Слові" з народження, вселилися в письменницький будинок після другої світової війни, у 1946 році. На запитання "А чи були у легендарному будинку якісь традиції?" він одразу відповідає: "Традиції? Були! Не патякати зайвого. Люди жили у страху, боялися один одного. Ви бачили меморіальну дошку на будівлі? Жертви поряд із катами. Наприклад, Плахтін - жив на цьому майданчику, стукач, писав на сусідів доноси. Але репресії його не пощадили. По-справжньому люди зітхнули лише у часи хрущовської відлиги. Дійсно, на деякий час перестали садити", - зазначив Муратов.

Але вже у 1970-х письменники знову опинилися під пильним наглядом КДБ. Якось один з гостей Ігоря Муратова запідозрив недобре та розстібнув піджак іншого. На грудях у "друга родини" був диктофон.

У квартирі №9, куди заселився Микола Хвильовий, зараз мешкає звичайна харківська родина. Сергій Гончаренко купив житло двадцять років тому, навіть не здогадуючись про трагічну долю її першого власника. "Коли ми робили ремонт, з′ясувалося, що в усіх кімнатах, окрім кухні - там нібито мешкала прислуга - була "прослушка". Ми витягали дроти, прикріплені до них "жучки", - розповів Гончаренко.

Післямова

Доля дітей репресованих письменників найчастіше була трагічною. Якщо їх не висилали до дитячого ГУЛАГу у Казахстані, то зазвичай позбавляли права навчатися, виганяли зі шкіл та вузів. Проте ті, хто вижив під час репресій, зробили яскраву кар'єру. Доньки письменника Сергія Пилипенка зараз мешкають у США: Ася Пилипенко працювала професором у Мічиганському університеті, її сестра Міртала - відома скульпторка. Онук легендарного драматурга Миколи Куліша став відомим режисером і отримав документального "Оскара" за стрічку про революцію в Чилі та Піночета.

Додаткову інформацію про харківський будинок "Слово", який став втіленням жахів для своїх мешканців, отримайте тут.

Більше новин про життя Харкова читайте на kh.depo.ua