"Важко помирати голодною смертю": Як сільський учитель рятував дітей від Голодомору

Олексій Васильович Воблий у часи Голодомору був директором звичайної сільської школи. На початку тридцятих років він зміг врятувати всіх своїх учнів від голодної смерті

"Важко помирати голодною смертю": Як сіл…

Проте самому рятівнику довго жити не судилося – Воблий, який пережив страшний голод, був знищений радянською тоталітарною машиною. Пам'ять про життя Олексія Воблого нині зберігають його рідні – невістка Людмила та онук Олексій, якого назвали на честь діда. Вони протягом багатьох років досліджували життя свого видатного родича, шукали відповідну інформацію, продивлялися чимало архівів та спілкувалися з його сучасниками. І тепер вони можуть багато чого розповісти про те, якою людиною був Олексій Воблий і яку роль він відіграв в житті своїх односельчан.

"Я розкажу вам про рятівника від Голодомору Воблова Олексія Васильовича, – загадувала  Людмила Вобла, – який несправедливо був забутий, не вшанований. Тому що належав до роду священників. І весь його рід потрапив під жорстокі радянські репресії. Майже весь рід був втрачений. Їх позбавили виборчих прав, звільнили з роботи. Старшого брата Федора заарештували, відправили в Сибір. І в 1932 році він був застрелений. Застрелена була сестра. Дружину, брата Федора засудили до восьми років каторжних робіт в Сибіру".

За її словами, в перші роки радянської влади Воблому було доручено завідувати дитячим будинком на Полтавщині. Тоді він в повній мірі зміг розкрити свій потенціал та продемонструвати відданість справі. Наприклад, Воблий звертався до органів місцевої влади з проханням виділити кошти на потреби дітей. Зберігся навіть текст того звернення: "Прошу виділити кошти для дітей-сиріт, – писав Воблий. – При всій моїй великій любові до професії вчителя, я не в силах зносити байдужість до потреб дітей-сиріт. Я вже сам лишився босим, так як зарплату, все віддаю для потреб будинку".

Завдяки старанням Воблова в тому дитбудинку вдалося подолати чимало труднощів. Але така успішна діяльність – як учителя, як вихователя – не врятувала його від переслідувань. Чоловіка звільнили, а потім – арештували. Хоча через деякий час Воблова таки поновили на старій роботі. Проте він, щоб уникнути подальших переслідувань, перебрався до села Піскошино нинішньої Запорізької області. Там, за словами старожилів, власноруч збирав камені зі зруйнованої церкви та будував із них школу. Згодом вона стала культурним центром всього села. То був і клуб, і театр, а сам Воблий був не тільки директором, а і вчителем, керівником театру та народного хору, і взагалі, прикладом для своїх односельчан.

"Коли в Україні почався голод в 1932-1933 роках, він одразу кинувся рятувати дітей, – розповіла Людмила Вобла. – Досвід порятунку дітей в нього вже був у 20-х роках, коли завідував дитячим будинком на Полтавщині. Тому цей досвід допоміг справлятися з роботою. Він організував в школі безкоштовну їдальню для дітей. Побудували велику плиту. І там, у великих казанах, варили все, що тільки можна було. Кількох дітей, які осиротіли після смерті батьків, він взяв у свою сім'ю. І захищав їх, як власних дітей. Кілька хворих дітей жило при школі. І Воблови доглядали за ними".

Як згадувала його дружина Марія Миколаївна, Воблий всі зароблені ним гроші витрачав на порятунок дітей. Він турбувався про них та був чуйним до їх вкрай непростого становища. Часом під час уроків, коли голодні діти були надто втомлені та змучені, Воблий говорив: "А тепер, дітки покладіть руки на парту, а на них – свою голівку. Так вам буде легше". Разом із тим село Піскошино продовжувало вимирати від голоду. Як і сотні інших сіл в Україні.

"Важко помирати голодною смертю, з повним усвідомленням своєї невинуватості перед людьми, – зачитує листа жителя Піскошино Олексій Воблий. – І за що така тяжка кара? А хліба у нас було багато. А весь хліб відібрали всюди до фунту. І кудись комусь відправили. Дуже важко звертатися за допомогою та набридати людям своїми скаргами. Але голод змушує людину йти на все. На трупи вже не звертають уваги. А звозять їх як падаль. Від села залишилась ледь четверта частина напівживих людей".

Разом із тим учням Воблого вдалося вижити. Усе завдяки турботі свого вчителя. Однак радянська тоталітарна машина, яка вже встигла перемолоти майже весь цвіт української інтелігенції, не оминула і самого Воблого. Під час сталінських репресій він був затриманий, а згодом – розстріляний.

"Жодної дитини не померло в цьому селі, – наголосив Олексій Воблий. – Жодної. А через чотири роки мого діда розстріляли. Людина, яка врятувала всіх дітей села, була розстріляна через чотири роки в Мелітополі. Його визвали до НКВС. Звідти він повернувся мертвим, у труні. Коли його привезли, то дітям заборонили йти на кладовище".

"Насунулася (після Голодомору – ред.) нова хвиля репресій 1937-1938 років, – зазначила Людмила Вобла. – Репресії проти української інтелігенції. І з цієї жорстокої хвилі він вже не вийшов живим. Але пам'ять про нього, його особистість має таку потенційну енергію, що ламаються рамки небуття. І з'являється все більше відомостей про його духовний подвиг… А коли факт Голодомору перестали замовчувати в Україні, то почали з'являтися відомості про цього рятівника. Його учениця в газеті "Голос" в 60-х роках написала, що в Піскошинську школу прийшов 31 житель Піскошино. Колишні учні Воблова. Прийшли, щоб вшанувати пам'ять свого рятівника. Завдяки якому вони вижили. Так поступово почала оживати пам'ять про Воблова".

Інформацію про Воблова Людмила збирає вже протягом 35 років, а її син – 15. За весь цей час вони побували в різних містах України, мали нагоду відвідати архіви в Москві, Петербурзі, Сімферополі, Мелітополі, Запоріжжі, Полтаві, Києві, Сумах, Харкові  та Дніпрі.

"Сила його люблячої душі робить дива, – наголосила Людмила Воблова. – Вона зламала рамки небуття, він продовжує свою місію виховання, служачи прикладом для нас, збуджуючи наші патріотичні почуття та людяність. Я досліджувала життя Воблова. І для мене його життя – це як прекрасна глибока змістовна виховна книга. І в цій книзі, в його житті, його словах, в деталях його вчинків я розгадала головну ідею. Це служіння людям. Служіння самовіддане, з повною віддачею".

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Харків

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"