Топ-5 митців, яких за межами Харкова знають краще, ніж у рідному місті

Борис Михайлов, фотограф

77-річний чоловік з фотоапаратом більше відомий у мистецькому світі як Боб Михайлов. Прославився він у першу чергу завдяки серії знімків "Історія хвороби", у якій показав життя харківських бомжів. Фотограф не лише платив бомжам як натурникам, а ще й жив разом з ними, щоб спіймати вдалий кадр.

За те, що Михайлов відображав непривабливі картини радянської дійсності, влада всіляко вставляла митцю палки в колеса. Тож, займатись улюбленою справою йому доводилось майже підпільно. Справжній прорив у його творчості відбувся вже після того, як розвалився Радянський Союз і впала "залізна завіса".

Зараз Боб Михайлов живе у Німеччині, працює по всій Європі, його фотографії продаються за шаленими цінами й отримують відзнаки на найавторитетніших конкурсах і виставках Старого світу.

У Харків, де у нього лишилось житло і багато знайомих, він приїздить нечасто. Інколи влаштовує для земляків експозиції своїх робіт. Але особливих почестей поки що не дочекався.

- До його 75-річного ювілею ми писали листи міській владі з пропозицією зробити Бориса Михайлова почесним мешканцем Харкова, - згадують у Харківській муніципальній галереї. – Проте на спеціальну експертну раду фігура Бориса Андрійовича належного враження не справила. Це після того, як його давно визнав світ.

Вадим Мулерман, співак

Виконавець знаменитих шлягерів "Лада", "Последняя электричка" і "Трус не играет в хоккей" теж народився у Харкові. Перша його дружина (всього їх було три) була з Харкова (диктор Іветта Чернова рано померла від раку).

Вадима Мулермана, якому зараз уже 77 років, напевне пам’ятають дідусі й бабусі, які в молодості заслухувались його піснями.

Пізніше співак постраждав від антисемітів і мстивої особи на прізвище Кобзон. Жив і в столиці СРСР, і у США, де хворів його брат.

У рідне місто надовго повернувся у 2004 році, після смерті брата й інфаркту в нього самого. Мулерман поселився на Пушкінському в’їзді, створив молодіжний театр пісні (один з його учасників, Ваня Ганзера, переміг у телешоу "Голос країни") й навіть зайнявся політикою: став радником губернатора з питань культури, вступив до партії Тимошенко (правда, лише символічно, бо мав російське громадянство). Пізніше в усьому розчарувався.

Минулого року співак знову виїхав до Сполучених Штатів, де після операції на серці й лишився. Лікуватись у Харкові він не ризикнув.

- Де б я не представлявся, завжди підкреслював, що - харків'янин. Ніколи не соромився, - признавався Мулерман сім років тому. – Я так і не став москвичем, хоча і вважаюся громадянином Росії. Я дуже люблю своє місто і вважаю, що тут абсолютно унікальна творча аура.

Незважаючи на це, ім’я Вадима Мулермана у Харкові практично не згадують. Очолюваний ним театр розбігся (приміщення забрали), а Почесним харків’янином не назвали досі. Сайт міськради взагалі згадував його лише двічі: коли той прийшов на похорони керівника театру Пушкіна (2011 рік) та коли збирався сходити на екологічний фестиваль (2012 рік)…

Дмитро Іванченко, скульптор

Насправді Дмитро народився у Запоріжжі, але серйозно зайнявся скульптурою уже після переїзду до Харкова, де навчався й де розташовані його майстерні.

Власне, одна з його скульптур – "Пам’ятник закоханим" - усім добре відома. Але не всі в курсі, що стояти фігури мали не над станцією метро "Архітектора Бекетова", а на клумбі за пам’ятником Леніна – спеціально для цього місця Іванченко й творив. В останній момент усе відмінили, а автору запропонували на вибір кілька інших місць. Скульптор вибрав краще з гіршого.

За останні десять років Іванченко повністю пірнув у сучасне мистецтво, майже відмовившись від нудної класики. У Харкові його можна, скажімо, зустріти на складі металевих виробів, де він придивляється до мотків колючого дроту чи важких ланцюгів. А щоб його краще знали за кордоном, він до мінімуму скоротив своє прізвище і тепер представляється як Дмитро Ів.

Участь у київський і закордонних виставках уже принесли скульптору неабиякі плоди. Роботу "Дерево натхнення" у нього придбала співачка Патрісія Каас, а роботу "Трон Істини" - актриса Моніка Белуччі.

Фото з особистого архіву скульптора

Дмитро зізнається, що працює переважно з прицілом на столицю й закордон, бо там більше цінують його роботи.

- У Харкові розуміють так: можна зробити дешево і добре. А це навряд чи вдасться, - пояснює скульптор. – Тож краще робити добре або взагалі нічого не створювати.

Наталя Гавриленко, письменниця

Ім’я та прізвище потомственної харків’янки навряд чи щось скажуть середньостатистичному мешканцю міста, бо свої любовно-історичні романи вона пише під псевдонімом Симона Вілар. Ви можете здивуватись, але у 2012 році сумарний наклад її книг склав понад 200 тисяч примірників, очоливши рейтинг топ-10 українських авторів за версією журналу "Фокус".

Свого часу Наталя закінчила історичний факультет, і це допомагає їй у творчості. У її доробку кілька десятків творів, де діють реальні історичні персонажі. Скажімо, роман "Королева в придачу" - про Мері Тюдор, королеву Франції.

Друкуватись Гавриленко почала у Москві, підписуючись як Симона Вілар (французькі автори тоді були популярніші). І лише через роки її текстами зацікавились українські видавництва. Як стверджують книжкові менеджери, більшість читачів харків’янки – сільське населення.

Незважаючи на тиражі, авторку в обличчя майже не знають. Тому Наталя живе у звичайній хрущовці й може запросто вистояти чергу за звичайнісінькою таранькою.

Аркадій Гуревич, кінодраматург

Широкому загалу ця людина відома за прізвищем Інін. Але народився він 77 років тому саме у родині Гуревичів, у Харкові. Тут він закінчив Харківський політехнічний інститут і навіть вісім років пропрацював інженером. Нарешті його літературні потуги оцінили фахівці, й у 30-річному віці поступив у Москві до інституту кінематографії (ВГИК), на факультет кінодраматургії.

На Ініна харків’янин перетворився завдяки дружині Інні, теж харків’янці, з якою вони познайомились за часи студентства (обоє навчалися в ХПІ). Під цим прізвищем його знають як автора десятків сценаріїв для фільмів, переважно комедій. Наприклад, "На Дерибасівській хороша погода, а на Брайтон-біч знову йдуть дощі", де Інін зіграв ще й роль мафіозі.

У Харкові Інін буває нечасто. Востаннє його бачили тут у 2013 році, коли він лишив відбиток долоні на Алеї слави кінофестивалю "Харківський бузок".

Звання "Почесного харків’янина" Ініну не давали, зараз його ніхто не згадує. Та й сам сатирик, здається, не проти цього.