Коли Кернес повалить власного залізного Фелікса

Обома руками підтримую перейменування вулиці Соколова (район Харківського тракторного заводу) на вулицю Косарєва. Навіть з просвітницькою метою. Борис Васильович Косарєв понад шістдесят років викладав у харківському Худпромі театрально-декоративний живопис. Графік і художник театру, один з засновників харківської школи кубофутуризму. Це такий надзвичайно у свій час прогресивний напрямок відображати дійсність через геометрію і одночасно у стрімкій динаміці. Він ілюстрував Маяковського, Хлєбнікова та Пастернака. А ще був надзвичайним театральним художником і фотографом на зйомках кіношедевру "Земля" у Довженка.

Пропоную окремо додати вулиці власне кубофутуризму, срібного віку поезії і постімпресіонізму. І тоді, виходячи з кількості об'єктів Фрунзенського району, що будуть нести назви мистецьких концепцій та імена творчих особистостей – архітектора Альошина (проспект, в народі, Орджоніка), режисера Водянога (вулиця Щербакова), архітектора Душкіна (вулиця Тухачевського), колишній заводський, а нині постіндустріально-депресивний район за вселенськими законами візуалізації має перетворитися на богемний рай.

А якщо про масштаби країни, є певний зв'язок географії з довготою та кількістю совєтських ідеологічних назв. Навіть не беручи за приклад Львів, навіть Луцьк має таких назв трохи за десять на місто в триста тисяч. Харків - близько двох сотень. Тобто за останні двадцять з гаком років декомунізація у західних регіонах вже йшла, і сама собою, без очікувань на спеціальне високе рішення. Йшла, зважаючи на зростання свідомості. І не такої, що ми українці, і бла-бла, геть совок. Так, на "совок" на заході України нарікань та образ набагато більше. Та й по ділу. Але порівняємо зараз за якістю життя якийсь прикордонний з Польщею, нехай, Ковель і будь-який райцентр на Харківщині. Будемо відвертими – переможцем вийде не Куп'янськ...

З дев'яностих, ковельчани, лучани, ровенці їздили за найближчий кордон купувати оптом лакові туфлі, майки "бос-шанель" і жуйки "Турбо", продаючи наші цвяхи. А потім – купувати дешеві німецькі автівки з пробігом. Теж продаючи наші цвяхи. Просто більше цвяхів. Дуже багато цвяхів. Вивозили десятками магнітофони виробництва макіївського заводу "Скіф", в кожному з яких за вагою металу, якщо розкатати його тонким шаром, якраз буде на кузов середньої автівки. Вчилися будувати невеличкий родинний бізнес – шити на продаж пальта з "Бурди", беручи тканини з тієї ж Польщі. Бо наші універмаги пропонували лише ситець, та й той у двох варіантах малюнку – в лопухах і в реп'яхах. Але це не головне – їздили за досвідом, за взірцем життя, на нашому пострадянському просторі, вже забутого. І тому теж Західна Україна інша, тому українська ментальна риса – бути господарем свого дому – західніше Дніпра відновилася скоріше.

До речі, про Польщу. Декомунізація по-польськи відбулася ще у дев'яності, одним разом, одночасно з реформами Бальцеровича – тодішнього віце-прем'єра та міністра фінансів. Реформація включала декілька кроків. По-перше, швидка і прозора приватизація, виключно готівкою. Потім максимальне спрощення шляху притоку іноземних інвестицій, без обмеження їх розміру та вивозу прибутків. Розподіл бюджетних коштів було сплановано починати з територіальної одиниці, що їх принесла. Було проведено зниження податків та спрощення процедури реєстрації та ведення малого бізнесу, відкриття кредитних ліній для підприємців. А одночасно, тотальний контроль над доходами чиновників і членів сейму, недопущення корупції.

Поляки досі шуткують: "відтоді бізнесмену не потрібно балотуватися в парламент, щоб створити вигідні умови для власного бізнесу".

Але того часу було не до гумору, бо сучасний рівень життя по-польськи збудовано на злиднях і невдоволенні у 90-х. Тим же реформатором Бальцеровичем.

Але порівняймо, дев'яності були так само тяжкими і в нас... Тільки сьогодні Польща – вже зовсім інша країна. І доки ми місяць підтримуємо (чи не підтримуємо) перейменування чи демонтаж, граємося у власну значимість, надсилаючи варіанти нових назв, підкріплюємо ту саму значимість на слуханнях (для особливо відчайдушних читати "зриваючи слухання"), такий собі не найвидатніший поляк, що працює за наймом, нагодував десять сусідніх країн консервованою квасолею і отримав свою мінімалку у 1750 злотих (читати "п'ятсот доларів").

А початок, власне декомунізації, напевно, був восени 1989-го – демонтаж пам'ятника Дзержинському у Варшаві, який виявився на ділі ледве не інсталяцією в техніці пап'є-маше. Залізний Фелікс виявився не залізним, а режим – не вічним. Але поляки визнають, що було втрачено релікти соціалістичних часів, що все ж таки є частиною національної історії. І у 2003-му польським Інститутом Національної Пам'яті було прийнято закон, що піклується про пам'ятники, що стали "свідками минулих епох чи історичних подій".

От зараз ми маємо шанс навчитися на чужому досвіді, і на помилках, і на досягненнях.
Ну, хоч разочок.

Дійсно, серед нових назв є дуже доречні і досить симпатичні. І десь є надія, що позбавившись імен совєтських ідеологів та відверто без польоту вигаданих назв типу "Червоного міліціонера", ми отримаємо більш здорове суспільство. Може сусід, колишній провідний спеціаліст колишнього провідного заводу, нарешті зав'яже кликати зранку Сталіна з балкону. А бабусі з другого поверху сховають подалі шматок вуха вождя – сувенір з тогорічної акції з "демонтажу Леніна". Світ змінюється, а залишаючись у топоніміці минулого, не кожному сила адаптуватись і змінитися самому. Зсередини. Хто не змінюється разом зі світом, той не залишається на місці, він падає вниз. Хто не адаптується, не бачить нових здорових орієнтирів, а чекає чарівника, який вирішить всі проблеми, чи кличе бабая, що приведе до порядку, – приречений. Бо ми ж і досі про цвяхи...

І ще така справа – чи будемо ми, звертаючи у двір з проспекту Наукового з новими, я передбачаю, глянцевими й недешевими табличками, так само ламати підбори в неідеальному освітленні і на неідеальному тротуарі, як це виходить, звертаючи з проспекту Леніна? Це про проспект Леніна, а якщо про вулицю Соколова, то мова вже не про підбори, а про кінцівки. А, зважаючи на особливості місцевого дозвілля, то й про всі чотири. Якби ж з новою назвою у фантастичний спосіб поліпшилася якість життя! Підросли пенсії наших дідусів і сусідів, відремонтувались на нових вулицях школи власним, а не батьківським коштом, змінилась би в тих школах атмосфера на якусь людську, а житлові тарифи за новими, світлими і радісними адресами були б завжди адекватними, депозити стали надійними, а довгострокові кредити підйомними... То ж перемога – чи зрада?