Ліки від старіння, писемність майя і мікрокосм: Історії п’яти харків’ян, які прославилися далеко за межами України

Згадати всіх видатних харків’ян минулого просто немає можливості у форматі тексту. Тому обмежимося історіями тільки п’яти з них. Григорій Сковорода прославився своїм філософським доробком та незвичним образом життя. Христя Алчевська – як народна просвітниця, на яку рівнялося чимало педагогів свого часу. Юрій Кнорозов відомий тим, що першим у світі дешифрував писемність племені майя, не виходячи з власного кабінету. А яскраві науковці Ілля Мечников та Лев Ландау здобули всесвітню славу завдяки науковим відкриттям.

Легенда Слобожанщини

Якщо спитати наших сучасників про видатних харків’ян минулого, то з найбільшою вірогідністю вони згадають його – видатного філософа, поета, вільнодумця свого часу Григорія Сковороду. Він мав значний вплив як на сучасників, так і на прийдешні покоління українців. Причому народився він не на Харківщині, а в тодішній Полтавській губернії у родині спадкових козаків. Схильність до наук Сковорода проявив ще в юному віці. У 16 років він вступив до Києво-Могилянської академії. Там вивчав латину, грецьку, церковнослов’янську, польську і німецьку мови. Проявляв хист до музики. Талановитий юнак навчився грати на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі та бандурі.

Музичні здібності Сковороди не залишилися непоміченими. Так, у 1741 році його відправили співати для цариці Єлизавети у складі придворної капели. Щоправда, подібна робота в молодого Сковороди не викликала жодного ентузіазму – надто неприємними та чужими були тамтешні порядки. Тому за першої ж нагоди він повернувся до навчання в академії. У 1745 році Сковорода вирушив до Угорщини у складі комісії вишу. Формальна причина – заготівля вина для царського двору. Але в нього були свої плани: Сковорода розпрощався з колегами і два роки присвятив подорожам.

Він встиг побувати у Словаччині, Австрії, Італії та Німеччині. Під час такої довгої мандрівки Сковорода накопичував нові знання, спілкувався з ученими та філософами, знайомився з побутом та звичаями людей. Набутий довід знадобився йому під час вчителювання у Переяславській семінарії. Щоправда, довго Сковорода там не протримався. Вигнали. На думку керівництва, молодий викладач був занадто вже прогресивним. Довелося Сковороді займатися приватною практикою. Саме в той час він і почав писати вірші, байки, а також займатися перекладами.

Григорій Сковорода

Згодом Сковорода влаштувався до Харківської духовної колегії, яка мала репутацію вельми прогресивного закладу. Тут велику увагу приділяли природничим і точним наукам, а поряд зі звичною латиною студенти вивчали грецьку, німецьку та французьку мови. Щоправда, і там він довго не працював: через конфлікт із керівництвом був змушений аж двічі покидати колегію. Спочатку Сковорода не захотів приймати постриг, а потім – відмовився особисто вшанувати єпископа Порфирія Крайського, який його особисто недолюблював.

У 1769 році Сковорода обрав долю мандрівного філософа. Подорожував переважно слобожанськими землями, писав філософські діалоги і трактати. Мандрівкам він присвятив останні 25 років життя. У своїх творах Сковорода поєднував біблійну проблематику з ідеями платонізму та стоїцизму. Головний сенс людського життя Сковорода вбачав в самопізнанні. Він не створив власної філософської системи, його пошуки переважно концентрувалися навколо етичних питань. Сковорода також не проявляв лояльності до влади та церкви. Він неабияк цінував свободу, відкидав всякий примус та пригноблення людської особистості.

Мандрівний філософ був непересічною особистістю, сучасники про нього навіть складали легенди. Подейкували, що нібито Сковорода умів передбачати майбутнє. Одна з таких історій пов’язана з його візитом до Києва. Тоді він гостював у свого друга. Під час прогулянки Подолом Сковорода відчув трупний запах. Після чого зібрав речі і поїхав з міста. Що було дуже хорошим рішенням – за кілька тижнів у Києві спалахнула епідемія чуми. Місто довелося закрити. Є інша легенда, без якої не обходиться жоден життєпис філософа. Розповідають, що він точно знав дату своєї смерті. Тоді вже літній Сковорода завітав до села Пан-Іванівка. Там він гостював у свого приятеля, колезького радника Андрія Ковалівського, якого не бачив аж 19 років. За переказами, у свій останній день Сковорода був незвичайно веселим і говірким. Він охоче розповідав про минуле, ділився історіями свої незабутніх подорожей. А потім вийшов до саду та власноруч вирив собі могилу. Після чого ліг спати. Прокинутися філософу вже не судилося.

Народна просвітителька

Це сьогодні шкільна освіта є обов’язковою. А ще в ХІХ столітті подібний привілей був доступний не всім. Цю несправедливість хотіла виправити українська педагогиня та організаторка народної освіти Христина Алчевська. Народилася вона 4 квітня 1841 року в Борзні на Чернігівщині в інтелігентній родини. Із раннього дитинства дівчинка проявила неабиякий хист до навчання. На жаль, освіту їй доводилося здобувати самотужки. Алчевська рано навчилася читати, захоплювалася книгами, які привозили з гімназії її брати, під дверима слухала пояснення їх вчителів. У 19 років вона почала друкувати свої статті у революційній газеті "Колокол" під псевдонімом "Українка". Алчевська закликала жінок самостійно здобувати освіту, а також навчати людей у народних школах.

Згодом вона змогла втілити свої ідеї в життя. У 1862 році Алчевська заснувала Харківську жіночу недільну школу, аналогів якій в тогочасній Російській імперії не було. Близько восьми років школа працювала нелегально, а заняття проходили у будинку Алчевських. Усіх учениць поділили на три категорії: ті, хто зовсім не вмів писати, ті, хто вмів читати, але не вмів писати, та ті, кому потрібно було покращувати свої навички. Це було щось більше, ніж просто недільна школа. Там викладали правознавство, географію, історію України, письмо, математику, фізику та хімію. Причому у школі абсолютно безкоштовно працювали більше ніж сотня вчителів. У 1879 році родина Алчевських відкрила ще одну школу в селі Олексіївка, нині це Луганська область. При цьому навчання там велося українською мовою.

Христина Алчевська

Завдяки старанням Алчевської понад 17 тисяч мешканок сходу України змогли отримати освіту, а її методичними доробками стали користуватися педагоги з усієї імперії. Про Алчевську говорили як про багатійку, що навчила схід України писати. Вона популяризувала українську мову та народну пісню, була співзасновницею Харківського товариства поширення в народі грамотності та Першої безплатної народної бібліотеки-читальні. Чимало вона зробила для популяризації спадщини Тараса Шевченка. До речі, саме завдяки Алчевській з’явився перший пам’ятник поету – його встановили на території її садиби.

Також видатна освітянка очолила авторський колектив з укладання тритомника "Що читати народу?". До його написання долучилися близько 80 авторів, учителів, викладачів та професорів. Тритомник перевидавали 18 разів. Він став настільною книгою для педагогів усієї імперії. Також Алчевська розробила методику проведення літературних бесід із учнями, що стало цінними внеском у розвиток тогочасної освіти. Вона проводила бесіди на уроках, позакласних заняттях та навіть поза школою.

У Алчевської переймали досвід педагоги з України, Кавказу та Росії. У її салоні часто збиралися визначні діячі науки й мистецтва свого часу. Серед них були такі літератори, як Гнат Хоткевич, Олександр Олесь, Максим Рильський, Микола Вороний. Алчевська неодноразово ініціювала та організовувала освітянські виставки, у тому числі й міжнародні. Про її школу дізналися на форумах у Москві та Нижньому Новгороді, а також на Антверпенській, Брюссельській, Чиказькій і Паризьких міжнародних педагогічних виставках.

Досягнення Алчевської визнали ще за її життя. У неї було чимало найвищих нагород – золотих та срібних медалей, почесних дипломів, свого часу її обрали віцепрезидентом Міжнародної ліги освіти. Померла Алчевська 27 жовтня 1920-го у Харкові. "Просвітителька народу" – саме такий надпис залишили на її надгробку.

У пошуках ліків від старіння

Ілля Мечников став одним із основоположників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імунології і мікробіології. Він відкрив явище фагоцитозу та розробив фагоцитарну теорію імунітету. Кульмінацією його блискучої наукової кар’єри стало отримання Нобелівської премії у галузі фізіології та медицини. Народився майбутній нобелівський лауреат 15 травня 1845 року у селі Іванівка Харківської губернії. Свого часу він прослухав курс природничого відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, а у 18 років, після складання випускних іспитів екстерном, опублікував у Німеччині своє перше наукове дослідження.

У 1882 році Мечников відкрив явище фагоцитозу – процесу поглинання і перетравлення клітинами організму чужорідних для нього частинок. Саме на цьому відкритті базуються методи профілактики інфекції. У 1886 році разом з Миколою Гамалією він заснував в Одесі бактеріологічну станцію. Щоправда, вже через рік науковець був змушений покинути Російську імперію. Так Мечников опинився у Франції. На щастя, талановитому науковцю було де реалізувати свої здібності. Він влаштувався до Пастерівського інституту, де займався загальнопатологічними питаннями та вивчав проблеми довголіття.

Тоді ж Мечников і ввів в обіг такий термін, як "геронтологія". Так він створив однойменну науку. Науковець був переконаний, що старість – це хвороба. За його словами, наука має створити ефективні засоби для боротьби зі старінням. Однією з основних причин цього процесу він вважав неправильну роботу травлення і неправильне харчування. Зокрема, він стверджував, що корисні продукти здатні уповільнити процес старіння. До таких він відносив йогурт, кисле молоко та інші кисломолочні продукти.

Ілля Мечников

Мечников також активно працював над розробкою вакцин проти чуми, черевного тифу та холери. Щоб перевірити ефективність нового препарату, вчений навіть ввів собі бактерії тифу. То був вельми сміливий експеримент, за який Мечников міг поплатитися власним життям. На щастя, він був вдалим. У 1908 році Мечников разом із німецьким вченим Паулем Ерліхом отримав Нобелівську премію у галузі фізіології та медицини за праці про імунітет.

Разом із тим, сам учений не міг похвалитися міцним здоров’ям. У 22 роки через надмірне перенапруження він страждав болями в очах. Ця проблема залишалася невирішеною наступні 15 років. Болі навіть заважали його науковій діяльності, зокрема, роботі з мікроскопом. У молодості в Мечникова були дві спроби самогубства. На щастя, невдалі. З віком науковець почав цінувати життя. Він навіть написав кілька філософських праць, серед яких були "Етюди оптимізму" і "Сорок років пошуку раціонального світогляду". У своїх роботах він наголошував на цінності людського життя та необхідності продовжити його активний період. Також науковець наголошував, що за допомогою науки можна змінити саму людську природу.

Помер Мечников у Парижі 15 червня 1916 року. Тоді йому вже виповнився 71 рік. Він встиг пережити кілька інфарктів. Незадовго до смерті Мечников написав: "Моя мати померла у 65 років, батько у 68, брат у 57. Серцева спадковість у мене, безперечно, погана. Тож нехай ті, хто вважає, що за моїми правилами я повинен був би прожити 100 років і більше, "пробачать" мені передчасну смерть з огляду на вищезгадані обставини".

Опальний нобелівський лауреат

Лев Ландау народився 9 січня 1908 року в Баку в сім'ї інженера-нафтовика. З раннього віку він проявив неабиякий хист до математики. У 12 років він уже міг диференціювати, а у 13 – інтегрувати. У 14 років Ландау вступив до Азербайджанського державного університету, після цього здобував освіту у Ленінградському університеті. Після випуску він став аспірантом, а згодом – співробітником Ленінградського фізико-технічного інституту. А у 1932 році Ландау очолив теоретичний відділ Українського фізико-технічного інституту в Харкові.

Академіка Ландау вважали легендарною фігурою свого часу. Він приділяв увагу квантовій механіці, фізиці твердого тіла, магнетизму, фізиці низьких температур, фізиці космічних променів, гідродинаміці, квантовій теорії поля, фізиці атомного ядра і елементарних часток, фізиці плазми. І це ще не повний перелік галузей, які цікавили Ландау. Про нього говорили, ніби у всій науці для нього не існувало замкнених дверей. Цікаво, що не всі його роботи пов’язані з науковою діяльністю. Були в його житті й суто філософські пошуки. Так, Ландау видав свою "теорію щастя". У його формулі були всього три складові – робота, любов і спілкування з людьми.

Лев Ландау

Але жодні наукові досягнення не врятували блискучого вченого від свавілля радянської влади. У 1935-1938 роках у країні прокотилася хвиля репресій проти науковців Українського фізико-технічного інституту. Це привело до розгрому наукового центру, чимало провідних науковців або виїхали, або взагалі загинули. Не зміг уникнути переслідувань і сам Ландау. У 1938 році його заарештували за антирадянську агітацію. У в'язниці науковець провів рік. На волю він вийшов завдяки втручанню фізика Петра Капиці. Після цього Ландау до кінця життя пропрацював в Інституті фізичних проблем.

Але, попри пережиті переслідування, його таки визнали на міжнародному рівні. У 1962 році Ландау отримав Нобелівську премію за піонерські дослідження в теорії конденсованого стану. Але того ж року з видатним науковцем сталася біда. 7 січня Ландау потрапив у автокатастрофу. Фізики всього світу боролися життя вченого, медикаменти для нього доставляли літаками з Європи і США. Після аварії Ландау практично перестав займатися наукою. Деякі фізики навіть говорили, що він втратив свої розумові здібності. Вони помилилися – у 1968 році вчений вже був близький до того, щоб повернутися до роботи. Щоправда, крапку на його науковій діяльності поставила смерть. Ландау помер того ж року за кілька днів після операції.

Блискучий кабінетний вчений

Історик та етнограф Юрій Кнорозов у першу чергу прославився тим, що розшифрував писемність племені майя. У його часи це вважали невирішеною проблемою. Народився Кнорозов у 1922 році у харківському селищі Південне у сім'ї інженера. Одним із найтемніших спогадів його дитинства став Голодомор 1932 – 1933 років. Ті пекельні часи родина пережила тільки завдяки городам, які довелося влаштовувати в найнесподіваніших місцях. Навчався майбутній дослідник у залізничній школі, згодом закінчив робітфак при медичному інституті. Вступив на історичний факультет Харківського державного університету, де зміг провчитися всього два роки. Потім почалася війна і навчання довелося залишити. У вересні 1941 року його мобілізували на будівництво оборонних споруд.

Згодом Кнорозов вступив на історичний факультет Московського державного університету. У якості спеціалізації він обрав кафедру етнографії, де зацікавився дешифруванням листів майя. Якось він прочитав статтю німецького дослідника Пауля Шельхаса "Дешифрування писемності майя – нерозв’язана проблема". Ця публікація змінила життя молодого науковця. Він вирішив присвятити свою подальшу діяльність саме цій культурі. Згодом Кнорозов почав працювати над дисертацією, яка була присвячена "абетці де Ланди". Її ще у XVI столітті написав іспанський єпископ Дієго де Ланда. Він свого часу "прославився" тим, що спалив автентичні тексти майя. Згодом Кнорозов склав каталог ієрогліфів майя і до 1952 року зміг встановити фонетичне читання деяких із них.

Юрій Кнорозов з Асею

У 1955 році Кнорозов захищав кандидатську дисертацію, написану за матеріалами "Повідомлення про справи в Юкатані". Він стверджував, що символи, які дійшли до наших часів – це не літери чи слова, а склади. До цього дешифровка текстів майя вважалася неможливою задачею. Адже від цього народу збереглося надто мало писемних пам’яток.

Дуже швидко про дешифрування дізналися за кордоном. Кнорозов, який жодного разу не бував у Мексиці, зміг зробити те, чого не домоглися багато вчених. А у них були куди кращі умови. Зокрема, науковці мали можливість роками проводити польові дослідження, у той час як Кнорозов не виходив за межі власного кабінету. Згодом він став називати себе кабінетним ученим, якому не потрібно "лазити по пірамідах". Хоча тут Кнорозов не був щирим. Науковцю хотілося приїхати до Мексики. Але, на жаль, він був "невиїзним".

Повний переклад ієрогліфічних рукописів майя світ побачив у 1975 році. У цей період Кнорозов уже написав теоретичні роботи, присвячені релігії майя, вотивним формулам на майянській кераміці, а також етногенезу майя. Науковець також розшифровував протоіндійську писемність і розглядав можливості дешифрування писемності острова Пасхи. На землях майя науковцю вдалося побувати лише у 1990 році. Тоді його запросив президент Гватемали Вінісіо Сересо Аревало. Там Кнорозов відвідав всі найяскравіші пам’ятки. Також уряд відзначив заслуги ученого та вручив йому Велику Золоту медаль президента Гватемали. До речі, не забули в Південній Америці Кнорозова і після його смерті. У 2018 році у Мексиці поряд із Великим музеєм світу майя харківському ученому встановили пам’ятник. Там Кнорозов зображений у повний зріст. У руках він тримає свою улюблену кішку Асю.