Вибори-2015: Скільки коштує розкрутити партію з нуля

У інтерв′ю Depo.Харків партнер Агентства PR-Service, віце-президент Української PR-Ліги Олена Дерев'янко розкрила деякі особливості роботи фахівців із управління репутацією в міжвиборчий і виборчий періоди.

На фото: Олена Деревянко

- Чи є в українському політикумі партії, які системно готуються до виборів і стежать за політичною репутацією?

- Питання, на жаль, риторичне, відповідь на нього підказує наша дійсність. Якби у нас такі партії були, і, як годиться репутабельним організаціям, брали на себе відповідальність за міжвиборчу ситуацію у країні, мабуть, сьогодні громадяни України жили дещо по-іншому. На жаль, наші політичні організації, які називають себе партіями і блоками, і раніше, і сьогодні, керуються аж ніяк не мотивами загального блага. Замість цього вони націлені на захист приватних інтересів своїх лідерів або груп спонсорів, які стоять за ними. Навіть у випадку, коли дбати про репутацію було б доречно з міркувань збереження влади (як у випадку Партії Регіонів), або якщо це відповідає декларованому прозахідному образу партії (як у випадку "Самопомочі"), справа зазвичай торкається поверхневих іміджевих змін. Тому що ці структури сподіваються на коротку пам'ять виборця, який дуже зайнятий питаннями щоденного виживання і тому не стежить за політикою. Поки вона не зацікавиться його гаманцем або життям.

- Скільки коштуватиме розкрутити політсилу з нуля і скільки часу на це необхідно?

- Все залежить від того, про яку політсилу йде мова. Потрібно для початку визначити базові характеристики. Наскільки партія є партією - тобто має реальних прихильників, первинні осередки на місцях, ідеологію. Або мова про технологічний проект, який робиться за стандартними лекалами з єдиною метою дістатися влади. Проект національного чи місцевого масштабу. Які амбіції: потрібно, аби певна кількість депутатів зайняла місця у раді якого рівня або лідер націлився на високу посаду. Чи яскраві "обличчя". Якщо є, то наскільки вони користуються довірою виборців і харизматичні. Яка їхня репутаційна історія. Наскільки кваліфіковані і адекватні ідеологи займаються цією політсилою, "польовики", коммунікаційники, айтішники, силовики? І таке інше. Через те, що ми розмовляємо напередодні місцевих виборів, можу хіба що оцінити вартість виборчої кампанії як абсолютного стартапу із бездоганно репутабельними кандидатами і командою висококласних фахівців, мета яких полягає в тому, щоб кільках членів партії потрапити до місцевої ради. Сьогодні у Києві це коштує 10 млн дол. Що ж стосується часу "розкрутки", то для нових партій півроку зараз - це вже розкіш. Зазвичай, результату можна досягти максимум за 3 місяці.

- На які іміджеві легенди безвідмовно клює виборець (важке голодне дитинство, побудова кар'єри з нуля, зробив себе сам або хороша сім'я, відмінна освіта)?

- Ніщо з перерахованого вище не діє безвідмовно. Тому що у кожному конкретному випадку електоральні переваги будуть відрізнятися у залежності від регіональних особливостей і того, на якому тлі проходить кампанія - що відбулося останнім часом у країні та у світі. Електоральні настрої благополучного мегаполіса і депресивних сільських районів суттєво відрізняються. Так само є розбіжності у політичних симпатіях між мешканцями підконтрольної Україні частини Донецької та Луганської областей (говорю тільки про них із зрозумілих причин), Центральної України і Західної України. І так само, як ви розумієте, відрізняються до-майданні і після-майданні настрої у суспільстві, причому вже й пост-майданні можна поділяти на періоди. Єдине, що б я виділила з наведеного переліку, - особисті досягнення людини. Звичайно, кампанію можна виграти і без них, але кар′єрні здобутки серйозно допомагають здобувати симпатії виборців. І ще зазначу, що, на жаль, люди "клюють" на будь-який негатив. Якщо його сіяти системно і професійно, можна геть зіпсувати життя опонентові.

- Чи існують якісь регіональні особливості?

- Потрібно уважно вивчати не просто регіон ведення кампанії, а цільовий електорат. Чим живуть і на що сподіваються люди, виразником і захисником інтересів яких ви хочете або вдаєте, ніби хочете стати? Відносно ж регіональних відмінностей - вони тільки фон. Для певного електорату Західної України цілком нормально звучить російська мова, якщо нею здорові думки доносить гідна людина. І я мало зустрічала львів'ян, які б були у захваті лише від "патріотичного правління" політиків та чиновників.

- Чи є якісь особливі потреби у сучасного українського суспільства на конкретну легенду, імідж?

- Наймодніші легенди у нас в освічених колах пов'язані з іменами іноземних політиків. Комусь потрібен Черчилль, комусь Піночет, комусь Тетчер, комусь Лі Куан Ю. Їх іменами хизуються, їх політичну біографію ставлять за приклад. Але навряд чи хтось із українських політиків погодиться стати рядовим громадянином у керованій таким чином державі. А в цілому "температура" суспільних настроїв демонструє, що люди не хочуть гіркої правди.

- Що дратує виборця?

- Знову ж, кожен нещасний по-своєму. Можна назвати хіба що загальні риси, із яких буде сила силенна винятків. По-перше, неприродність кандидата, яка дуже часто виявляється, коли він занадто сильно прислухається до західних радників. Провал Наталі Королівської з її "мрією" - класика жанру. По-друге, надлишкова наполегливість - як у випадку "гасконцев" у Чернігові. Це, до речі, класична логіка російський технологів.

- Кому з політиків пасує скандальний шлейф, вілли, бійки, а кому ні?

- Чим радикальнішою і популістичною є ідеологія, чим менше політик збирається виконувати обіцянки, які легко дає народу, тим більше в його кампанії цих атрибутів. Звичайно, і відповідальний політик може потрапити в скандал, організований опонентами, або сам трохи шокувати публіку, щоб про нього не забували. Але загальна логіка така: чим менше порядності, відповідальності, розсудливості у діях можновладця, тим більше публічних ефектів, мішури. І навпаки.

- Імідж яких політиків, що випали з обойми - наприклад, Мороз, Литвин, Медведчук, Поплавський, - можна реанімувати? І чию легенду не вдасться підправити вже ніколи?

- Все залежить від мети. Зрозуміло, повернути втрачене в стилі Наполеона Бонапарта або Шарля де Голля здатні не всі. Але жодного політика не можна вважати абсолютно збитим льотчиком - як мінімум, він може залишитися шановним лідером думок і в цій якості сприяти тій чи іншій політсилі. Тому що, по-перше, хтось йому симпатизує - у нас є люди із соціалістичними поглядами, ті, хто поважає "державників першої хвилі", є і проросійський електорат, є поціновувачі творчості Поплавського. Тим більше, що ситуація в країні може змінитися таким чином, що вчорашня посередність сьогодні буде вважатися генієм. Саме так відбувається зараз із українським політикумом: в 90-х навряд чи хтось сказав би, що у середині 2010-х Леонід Кравчук буде одним з небагатьох моральних авторитетів. Тому що була певна обойма випускників Вищої партійної школи. А зараз, як у не дуже пристойному анекдоті, справа дійшла до мишей. У парламенті засідають люди (я не про Гаврилюка, обмовлюся відразу), яким ноша народного обранця не по силам через сугубого моральну потворність або розумову відсталість.

- Чому практично не відбувається зміна осіб у політпартіях, хоч такий запит є вже протягом останніх 10 років?

- Щодо запиту знову ж таки є нюанс. Публічно декларуючи готовність голосувати за нові імена, виборці найчастіше воліють знайоме зло. Крім того, левова частка формально нових облич на ділі виявляються маріонетками, політики, що відійшли від справ, або спеціально виведеними на перші ролі рядовими членами минулих проектів. І, нарешті, давайте згадаємо про соціальні ліфти, які дуже погано працюють в наших умовах. Зараз у нас щось подібне до антично-середньовічно-ренесансної Італії, де нащадки римських патриціїв ставали римськими ж отцями.

- Чому політики не боятися втратити свою репутацію? Яскрава ілюстрація - це ситуація у Чернігові, у 205-му окрузі, де кандидати роздавали гречку і гроші.

- Поки що виборча кампанія у Чернігові не спричинила жодних правових наслідків для її учасників. Тобто де-юре вона була чесною. Якщо ж припустити, що те, про що ви говорите, мало місце, то пояснення просте. По-перше, рівень життя електорату низький. І в очах людей щедрість кандидата - не є недоліком. Особливо якщо є юридична підстраховка у вигляді соціального договору із виборцем, як добровільним агітатором. По-друге, роздача гречки відкрито і з таким розмахом як раз і була частиною "гасконской" іміджевої стратегії Геннадія Корбана.

- Наскільки зараз в Україні затребувана спеціальність політичного піарника? Чи потрібні ви для місцевих виборів?

- Особисто я - не політичний піарник, а експерт із управління репутацією. Причому байдуже, про що мова: про політику чи бізнес, про вибори або міжвиборчий період. І, зрозуміло, без такого роду фахівців не обходиться жодна політична сила. Інше питання - це внутрішні фахівці або зовнішні консультанти, яких запрошують на вибори чи просто для окремого проекту. Плюс є різна спеціалізація: хтось краще розбирається у комунікаціях (рекламі, піарі), хтось - у виборчих технологіях. Кадри на ринку є, і будь-яка партія може підібрати собі помічника по своїм потребам та можливостям.

- Чи запрошують українські політики, як і раніше, російських політтехнологів? Чи звертаються до американських?

- Із російських - переважно до тих фахівців, хто вже давно переїхав в Україну. Американських консультантів, зрозуміло, теж стало більше. Але роботи на ринку вистачає. Тому що кількість не дорівнює якості, і ментальні відмінності між різними країнами дуже великі. Причому настільки, що далеко не завжди росіяни, що тепер мешкають у нашій країні, ефективні як політтехнологи.

- Чого від піарника очікують клієнти-політики? Як вони в основному поводяться? Чи здатні політики по-справжньому змінюватися відповідно до запитів суспільства або готові міняти тільки фасад?

- Як правило, сподіваються безкоштовного дива. Але після початку роботи очікування стають адекватніше. А ось глибинні зміни трапляються рідше. Бо це вже не поле діяльності піарника, це називається коучингом. Суть якого в тому, що консультант із управління репутацією одночасно розбирається у психології, допомагає політику зрозуміти, де резерви підвищення його особистої ефективності. І на таку роботу погоджуються одиниці. Фарбувати фасад легше, ніж робити капремонт будівлі.

- Чи довіряють піарникам політики свої таємниці?

- Піарникам - ні. Тому що "чисті" фахівці з комунікацій рідко настільки наближені до кандидата, щоб їх пустили до шафи із скелетами. А консультанти з управління репутацією, які довго працюють із певною політсилою або політиком, іноді становляться довіреними особами клієнта. Все залежить від того, наскільки вони сумісні психологічно із замовником, професійні і мовчазні.

- Які головні тренди наступних місцевих виборів?

- По-перше, величезна кількість кандидатів. Дивлячись на нинішній корпус нардепів, кожен, хто вміє читати й писати, вважає себе гідним спробувати власні сили на політичному полі. По-друге - юридичні баталії через специфічний закон про місцеві вибори. По-третє, вакханалія політтехнологій, оскільки у виборця високий больовий поріг і достукатися до нього надзвичайно складно. А це, з одного боку, означає брехню, безсоромні спекуляції на актуальних для суспільства темах, але й відмінні можливості для самовираження усіх учасників політичного процесу.

Більше новин про життя Харкова читайте на kh.depo.ua