Оперна співачка з Донбасу: для росіян єдність України - найбільша несподіванка

Статна чорноока красуня з приємним оксамитовим голосом 27-річна Ксенія Бахрітдінова - співачка з виразним лірико-драматичним сопрано, щебече українською, що трохи незвично для українського сходу. Дівчина народилася в Узбекистані, навчалася в Сєверодонецьку та Львові, а тепер працює в Харківському національному академічному театрі опери та балету.

- Звідки таке екзотичне для України прізвище - Бахрітдінова?

- Мій дідусь був узбек, і народилась я, до речі, у місті Учкудук. Бабця по батьку - литовська татарка. А мама - українка з Луганщини із сербським корінням, її дівоче прізвище Фішич. Балканські гени мами та дідуся і зовні видно (мої родичі високі, чорняві) - це я зрозуміла під час гастролей у Сербії.

- А звідки татари у Литві?

- Великий князь Вітовт у кінці 14 сторіччя - на початку 15 запросив 50 татарських воїнів у свою армію, бо вони були добрі і надійні вояки. Оселив, згодом за вірну службу нагородив кожного титулом литовського боярина. Так татари отримали, окрім громадянства, ще й родинний герб. Вони й до сьогодні зберегли віру, старше покоління - усі мусульмани. Єдине, що литовські татари втратили, то рідну мову.

- А як трапилось, що дівчина, яка народилась в Узбекистані та зросла на Луганщині, так добре розмовляє українською?

- Батько зі мною розмовляв російською, у дитсадку в Учкудуці з місцевими дітьми я спілкувалася трохи казахською та узбецькою, а мама завжди зверталася до мене на нашому луганському суржику. А потім, коли переїхали до Сєверодонецька, я пішла до українського класу. У двох російських було по 30 учнів, в українському - лише 16 діток. І мама вирішила, що коли це вже окрема країна, то треба навчатися рідною мовою.

"На Луганщині я звикла бачити матерів із пляшкою пива та цигаркою"

- А як ти потрапила на навчання до Львівської консерваторії?

- Мене запросили викладачі і ректор вузу. Я навчалась у Сєверодонецькому музичному училищі по класу фортепіано і займалася вокалом. Поїхала на конкурс співаків до Львівської консерваторії. Там отримала першу премію - і пропозицію навчатись.

- Ти потрапила до Львова - це змінило твоє бачення України?

- Так, взагалі я дуже довго звикала до атмосфери міста. Мені все здавалося дивним. У перший день, як приїхала, пішли з мамою гуляти до Шевченківського гаю. І там я вперше побачила людей, які гуляли у вишиванках. Побачила чоловіків із дітьми - і це мене вразило. Коли мені було 9 років, я доглядала сусідських дітей у дворі: мами лишали малечу мені, а самі йшли до магазину. І я звикла бачити багатьох мам увечері з цигаркою та пляшкою пива. А тут чоловіки, у вишиванках, із дітьми...Я довго не могла повірити у справжність побаченого.

- Це єдине, що тебе вразило після Луганщини?

- Було дивно, що люди йдуть родинами до церкви у неділю. У нас також віруюча родина, я у хорі церковному співаю не один рік, але...На Східній Україні так не шанують неділю як день, який треба присвятити Богу. На свій перший Великдень у Львові я пішла святити паски: купила, поклала в пакет...Прийшла і зрозуміла - щось не те. Люди йдуть родинами, святково вбрані, з кошиками, які вкриті вишитими серветками. Наступного року я і собі кошика придбала, і це вже був інший настрій, святковий, ніякої метушні.

"У Москві на конкурсі Вишневської в мене спитали: "Ви з ХНР?"

- Коли подорожуєш із концертами за кордоном, яке ставлення до себе як до української співачки ти спостерігаєш?

- Під час анексії Криму я виступала в Німеччині. Нас із колежанкою, піаністкою з Вінниці, запросили зупинитися в місцевій родині, де чоловік - німець, а його дружина - єврейка з України, яка певний час жила у Москві. Чудово прийняли, але нам було дуже некомфортно, коли ця жінка вболівала за Росію та раділа, що відбирають Крим. Якраз по телевізору розповідали про кримський "референдум", у нас із колежанкою дух перехопило від болю, а вона...Однак під час концерту, коли я заспівала наші народні пісні, зал шаленів та просив їх виконати на біс. Усе ж таки українська пісня підкорює серця.

- Із росіянами доводилося стикатись?

- Рік тому я була на конкурсі ім. Галини Вішневської у Москві. Вже відбулась анексія Криму, почалась війна. Колеги вагалися: їхати чи ні. А я кажу: ми мусимо брати участь, потрібно вдало виступити і нічого не боятись. Параолімпійці ж не злякалися, чого ж ми повинні? На випадок вдалого виступу взяла з собою до Москви вишиванку. Думала: якщо стану лауреатом, обов′язково одягну її на нагородження. Але до фіналу конкурсу потрапили виключно росіяни.

- Виконавці з України стикалися з упередженим ставленням?

- Ні, але росіяни постійно питали: "Ну як там у вас? Ми дивимось телебачення, хвилюємось..." І коли змагання залишилось позаду, я таки відповіла на чергове питання про Україну, яке прозвучало вже від членів журі. Сказала, що інтелігенція у Харкові та Сєверодонецьку підтримує єдність країни. Було помітно, що такої відповіді росіяни не очікували.

- На цьому набридливі питання закінчилися?

- На жаль, ні. Якось до нас звернувся чоловік з оргкомітету. Спитав, сподіваючись на підтримку власної думки: "Ви з ХНР?" Мене це обурило, кажу: ніякої "ХНР", Харків був, є та залишиться українським містом. Це його збило з пантелику.

- На інших міжнародних конкурсах ти спостерігала те ж саме?

- Через півроку я знову представляла Україну, цього разу у Мінську. 155 учасників, я стала лауреатом. Було багато співаків з України. Між собою на реєстрації учасників у Мінському театрі опери ми віталися "Слава Україні!" - "Героям Слава!", а на нас із цікавістю поглядали працівники закладу, виглядали тітоньки з гардеробної...На нагородження на сцену вже виходила у вишиванці.

"Хтось лікує бійців, а ми можемо своїм голосом підтримувати воїнів"

- Війна якось відбилася на роботі оперного театру?

- Із Харківського театру опери та балету постійно їздять бригади музикантів на фронт, до зони АТО. Хтось може лікувати бійців, а ми можемо своїм голосом підтримувати воїнів. У березні я співала перед хлопцями з Академії Нацгвардії, за тиждень до їхнього дострокового випуску, після якого їх відправили на війну. І також їздила з концертами до Старобільська та Сєверодонецька. У Старобільську військові прийшли послухати музику.

- А у Сєверодонецьку?

- До міста ми потрапили якраз під час загострення на фронті - і у Щасті, і у Первомайську. Ми чули, як день і ніч працює важка артилерія. Тому, на жаль, у залі було мало військових. Але дуже багато переселенців. Одна жіночка з дитиною із Донецька підійшла до мене після виступу: "Ми хоч на годину забули про війну". І плаче, каже: "Повернемось додому тільки як буде Україна, до ДНР - ніколи".

За день до виступу у Сєверодонецьку я поїхала на автовокзал за квиткам. Стою у черзі, а переді мною молодий хлопець, у військовій формі, дуже охайний, рюкзак чистенький, на пальці - обручка. Видно, що інтелігентна людина. І також питав квиток до Сєверодонецька. Я як почула, думаю: "О, він, мабуть, захищає мою маленьку Батьківщину". А йому у касі відповідають: "Немає на сьогодні квитків, вечірній автобус відмінили". Вояк почув і розгубився. А я не змогла не долучитись, почала пропонувати різні варіанти, як доїхати з пересадками чи може потягом, який їде уночі.

- Ти не налякала вояка?

- Військовий трохи зніяковів, мабуть, подумав, чи не циганка, бо ж чорнява (сміється). Я спитала, а де ж він буде до ночі? Вояк відповів, що шукатиме десь готель. А я подумала, що хлопець ходитиме до ночі із тим важким рюкзаком по холоду... Я запропонувала військовому перечекати час до потягу у себе. З′ясувалось, що вояк зі Львова, їздив додому відвідати маленьку дитину та дружину, яку оперували. Поки ми з колежанкою були на репетиції у театрі, він перепочив.

- Твої родичі підтримують тебе?

- Мої родичі і знайомі возили картоплю, овочі, консервацію взимку на українські блокпости. Приятель із Сєверодонецька, який працює зварювальником на заводі, лишається після зміни та робить для вояків буржуйки з грудочок металу. А у вихідні розвозить хлопцям на блокпости.

- У важкі часи люди прагнуть мистецтва, аби знайти розраду. В опері побільшало відвідувачів?

- Курсанти приходять на вистави. Переселенці, якщо хочуть відвідати театр, можуть звернутися до волонтерів - і їм адміністратор ХАТОБу випише потрібну кількість запрошень. Однак відвідувачів не побільшало. Хоча на "Наталці-Полтавці" зал був повний, мабуть, городяни відчули потребу в українській музиці.

Більше новин про життя Харкова читайте на Depo.Харків