За що поета Свідзінського енкеведисти спалили живцем

Володимир Свідзінський - "невиправний" лірик, який писав про кохання, вірність та сподівання на щастя, але виявився абсолютно непристосованим до створення кон'юнктурного продукту і комуністичної пропаганди.

Володимир народився в родині священика в селі Маянів Вінницького повіту Подільської губернії (сьогодні це Вінницька область). Очікувалося, що він, як батько і дід, також вибере духовне служіння, і спочатку все до цього йшло: хлопець навчався в Тиврівській бурсі, потім у Кам'янець-Подільській семінарії, яку через хворобу так і не зміг закінчити.

Згодом Свідзінський отримав економічну освіту у Київському комерційному інституті, щоправда, через брак грошей у сім'ї його навчання розтягнулося аж на 7 років. Але кохання відкоригувало долю поета.

Одружився з двоюрідною сестрою всупереч волі батьків

Першою дружиною поета стала його кузина, Зінаїда Сулковська. Матері молодих були рідними сестрами, і обидві - попівські дружини. Не дивно, що батьки наречених категорично противилися цьому шлюбові і свого благословення не дали, через що вінчання не відбулось. Але молодятам, здається, було байдуже - вікові табу здавалися їм чимось негідним уваги, відзначає доктор філологічних наук, літературознавець Елеонора Соловей.

Перша дружина Зінаїда Сулковська

Молода родина мешкала у Кам'янці-Подільському. Незабаром народилася дочка Мирослава. Володимир працював архіваріусом, був аспірантом кафедри народного господарства і культури Поділля, Зінаїда вчителювала, а житло знімали прямісінько в школі.

У 1925 році у пошуках роботи, та й взагалі будь-яких перспектив, Свідзінський залишає улюблений Кам'янець-Подільський і переїжджає до Харкова, який у той час був столицею радянської України. За рік до нього приїхали і дружина з дочкою.

Урбаністичний Харків, який Свідзінський згодом таки полюбив, був цілковитою протилежністю затишному Кам′янцю-Подільському, зазначила Елеонора Соловей. Але саме тут поет зустрів своє наступне кохання.

У 1926 році Свідзінський палко захопився 18-річною Оленою Кондратьєвою. За будь-якої можливості 41-річний поет навідував дівчину, яка мешкала у тітки у селищі Високому, де вони годинами читали та декламували вірші. "Потім Лена піде його проводжати до залізниці. Потім він її. Спізниться на десятигодинний потяг", - напише у спогадах двоюрідна сестра Кондратьєвої Оксана Линтварева-Чикаленко.

У 1928 році Свідзінський, отримавши розлучення, одружується з Оленою. Із другою дружиною він обвінчався в церкві у Високому. Після весілля молодята орендували кімнату у Харкові, на Москалівці, у маленькому будинку, на подвір′ї якого стояло одне лише напівзасохле дерево - такий собі натяк від долі. "Але дуже скоро стала значитися різниця у віці і непереборна туга по доньці", - згадує Линтварева. Другий шлюб Свідзінського тривав недовго - Олена пішла від нього.

Одружитися знову заборонила донька

Зінаїда після розлучення разом із Мирославою повернулась у Кам'янець-Подільський. І хоча зі Свідзінським вона розійшлася інтелігентно, без скандалів, очевидно, що крах шлюбу переживала дуже сильно. Жила бідно, грошей, щоб прогодувати доньку, не вистачало. У якийсь момент жінка зламалася - спробувала втопитися. Рибалка, який проходив повз річку, виніс Зінаїду з води. Незабаром після цього інциденту жінка захворіла на тиф і померла. А Свідзінський забрав Мирославу до себе в Харків і ростив її самостійно.

Свідзінський із донькою Мирославою

"Вони були наче двоє сиріт, жили злиденно, але Свідзінський був турботливий і терплячий, намагався створювати дитині гарний настрій. Приносив кавуна, пританцьовував із ним по кімнаті, ще й примовляв: "Подивися, який я красивий, коли танцюю з кавуном", - переповідає спогади Мирослави Елеонора Соловей. Робив разом із донькою домашнє завдання, стежив, щоб вона росла читаючи найкращі твори світової літератури, а не радянські романи.

Винаймаючи житло, поет платив чималі гроші, щоб господиня будинку годувала Мирославу, сам же ходив голодний або їздив обідати до їдальні. Змінивши декілька помешкань, батько і донька нарешті знайшли притулок на Новоселівці, у будинку № 29 по вулиці Лютівській. Звідти Володимира в 1941 році і забрав "чорний воронок".

Кожного літа батько вивозив Мирославу на відпочинок за місто, найчастіше - до своєї рідної сестри, яка мешкала у Чигирині. "Там теж були злидні, і поет намагався допомагати: купляв для малечі одяг, а одного разу придбав їм козу, щоб мали молоко", - говорить Елеонора Соловей.

І хоча ростити дитину самотужки було важно, привести мачуху до хати Свідзінський не поспішав. Він якось спитав у Мирослави: чи одружуватися йому? "Вона відказала, що не треба. "Мірочка не хоче", - тепер він мав чим оборонятися від порадників", - розповіла літературознавець.

Будинок, із якого Свідзінського забрав "воронок"

Тичина радився зі Свідзінським про поезію

Як і багато літераторів, Свідзинський заробляв на життя редагуванням і перекладами. Багато років він пропрацював у щомісячнику "Червоний шлях". У двадцятих роках ділив кабінет із Павлом Тичиною. "Свідзінський - поет, якому за життя не довелося зажити гучної слави, але саме йому читав свої вірші Павло Тичина, перед тим як віддати до друку", - зазначила заступник директора Харківського літературного музею Тетяна Трофименко. "А Майк Йогансен, якось прочитавши поезії Свідзінського, здивовано вигукнув: "Так ви пишете краще за мене!", - наголосила Елеонора Соловей.

Друга збірка віршів "Вересень", яку видали у 1927 році, замість читацького захоплення викликала роздратування критиків. Свідзінському закидали несучасність, неактуальність та "буржуазні мотиви". Через це поет "замовчав" на 13 років - він продовжував писати, і то досить плідно, але для дочки і для себе, а по факту - у стіл. Мабуть через те, що він був не на виду, дивом пережив репресії.

А в 1940 році Юрій Яновський, вирішивши, що мовчання автора затяглося, запропонував Свідзінському видати нову збірку "Поезії". Щоб якось задобрити критиків, до книги увійшли два кон'юнктурні вірші - "Жовтень" та поезія-присвята до ювілею Сталіна. "Але це поезія з подвійним дном, зі спробою поверх цензури сказати щось більше. Вона дуже схожа на те, що Мандельштам писав про Сталіна", - зазначила Елеонора Соловей.

Утім, навіть посвята вождю не захистила останню прижиттєву збірку Свідзінського від шаленого скандалу. Критики знову крутили невдоволено носа. "Здавалося, такої поезії не могло вже бути, її давно мали знищити", - пояснює літературознавець. Осуд рецензентів призвів до того, що навесні 1941 року поета звільнили з роботи.

Відкладав евакуацію через дочку

Улітку 1941 року до Харкова стрімко наближалася німецька армія. Свідзінському у Спілці письменників видали евакуаційний талон до Актюбінська. Але поет не поспішав збирати валізи: 20-річна Мирослава, яка навчалась у технікуму, щиро закохалася в учителя математики і категорично відмовилася їхати з Харкова, розповіла Соловей. НКВД запідозрило тих, хто відкладає від'їзд, у симпатії до гітлерівців і влаштувало облаву.

27 вересня Мирослава пішла по хліб, а повернувшись додому, побачила, що їхнє помешкання перевернуте догори дриґом. Сусідка розповіла дівчині, що батька забрав "чорний воронок", а в будинку попоралися енкаведисти. Цікаво, що кримінальну справу проти поета у звинуваченні в антирадянській пропаганді завели за добу до його арешту, зазначила Соловей. І скоріше за все, за доносом - літературознавець дійшла такого висновку, досліджуючи документи. Власне папірця із доносом вчена не знайшла - було помітно, бо справу сумлінно "почистили". Але обізнаність слідчих, те, які вони ставили питання, не залишають сумнівів.

Спалений живцем ВОлодимир Свідзінський

Спалили живцем у старому корівнику

Енкеведисти збиралися пішки етапувати арештованих, серед яких був і Свідзінський, до Іркутська, розповіла літературознавець. Був серед цих в'язнів іще один поет - Олександр Сорока, який теж друкувався у "Червоному шляху". "Але скрізь знищували політичних ув'язнених перед приходом німців. Отак, як знищували запаси продовольства", - говорить літературознавець.

Близько тисячі осіб спалили у в'язниці Управління НКВС на вулиці Чернишевського, а решту вивели з холодногірської тюрми в напрямку Куп'янська в середині жовтня 1941-го, розповіла Тетяна Трофименко. Під Салтовом силовики загнали кілька сотень людей у великий корівник - і спалили живцем.

Ще майже 30 років після смерті Свідзінського радянська влада замовчувала його поезію - ніби й не було взагалі такого автора. "Визнати, що був такий великий поет Свідзінський, означало, що він був у жахливий спосіб знищений", - пояснює Елеонора Соловей. А в українській діаспорі про обставини смерті видатного поета знали і жваво друкували вірші, які пережили автора.

Мирослава пережила війну, працюючи в одному з сіл за їжу. Спала в холодній хаті, на голому ліжку. Викладач, її велике кохання, помер у Харкові від голоду та холоду. Після війни дівчина 10 років прожила в Киргизії, працювала на шахті. Коли повернулася до Харкова, деякий час мешкала в гуртожитку, а потім, після реабілітації її батька, тракторний завод виділив жінці квартиру.

Читайте також: Харківський будинок, що став втіленням жахіть для своїх мешканців (Частина І)

Харківський будинок, який вбив більшу частину своїх мешканців (Частина ІІ)

Хто насправді заснував Харківський університет, який носить ім'я Каразіна

Більше новин про культурне життя Харкова читайте на Depo.Харків