Як у центрі Харкова історія мішала долі рокерів, театралів та шляхетних дівчат

Вулиця Сумська – одна з головних артерій Харкова. Вона бере початок від майдану Конституції, а закінчується на перехресті з вулицею Дерев'янка, де переходить у Білгородське шосе. Історія вулиці налічує понад 300 років - не набагато менше, ніж офіційна історія міста.

Саме на Сумській розташовані головні мистецькі, адміністративні та розважальні заклади міста. Тут встановлений відомий на весь світ пам'ятник Кобзарю, розбита найбільша площа України, зачаїлася візитівка Харкова – фонтан "Дзеркальний струмінь" та чекає на відвідувачів один з найстаріших театрів. Але окрім загальновідомих знань, Сумська зберігає чимало цікавих історій про місто та його мешканців.

Від маленької вулички до "серця" міста

Свою назву вулиця отримала через дорогу на Суми, яка проходила тут у XVII столітті. Сьогодні довжина Сумської становить кілька кілометрів, а от у XVIIІ столітті її маршрут обмежувався сучасною Театральною площею, а далі починався земляний вал, який захищав місто. Саме цей вал довгий час стримував розбудову Харкова в північному напрямку. Подейкують, що до кінця XVIIІ століття вулиця була зовсім кривою, будинки розташовувалися хаотично, що не сподобалося тодішньому губернаторові Кокошкіну, який наказав жандармам провести вздовж вулиці пряму лінію та знести все, що опиниться за її межами. У XІX столітті межі вулиці розширили - на місці природного лісу по Сумській (територія сучасного Саду Шевченка, – Ред.) заклали університетський сад та розпочали будівництво великого кадетського корпусу. Щоправда сам корпус у Харкові так і не відкрили, а будівлю передали Інституту благородних дівчат. До наших часів він не зберігся.

Пізніше Сумську забрукували, встановили олійні ліхтарі, а вже наприкінці століття тут почали закладати міський парк, чим і визначили сучасну межу вулиці.

На початку XX століття Сумська по праву стає головною вулицею Харкова. Тут починають будувати багатоповерхівки, а невеликі приватні будинки поступаються місцем крамницям, розважальним, адміністративним та лікувальним закладам. У радянські часи перебудова вулиці нищить чимало історичних будівель. Навпроти центрального міського парку зводять завод ФЕД, який розпочинає промислове виробництво фотоапаратів, апаратури для авіації та космічної промисловості.

Сумську намагалися перейменувати двічі. Вперше спроба змінити історичну назву центральної вулиці відбулася в 1909 році, тоді її запропонували перейменувати у Гоголівську, але ініціатива провалилася. А вже в 1919 році, з приходом радянської влади вулицю таки перейменували на честь німецького комуніста Карла Ліхтенберга. Повернули їй історичну назву вже після Другої світової війни.

Прогулянки по кістках

Сьогодні сквер біля "Дзеркального струменю" - це тиха та затишна місцина, а у XVIII столітті тут було міське кладовище. Воно розташовувалося одразу за земляним валом і довгий час вважалося головним цвинтарем Харкова. З часом кладовище почало наводити жах на мешканців міста: склепи й каплиці занепадали та ставали прихистком для безхатьків та грабіжників. Тож у 1792 році кладовище закрили, а в середині ХІХ століття - знесли. На звільненому місці поруч із цвинтарною Мироносицькою церквою утворилася площа, на якій розташовувалися фабрика тканини, лазарет та парафіяльне училище. Пізніше площу "окупували" міські торговці хлібом, тому її стали називати Хлібною. За часів радянської влади церкву знесли, на її місці з'явилося тролейбусне депо. Потім - місцевий сквер з фонтаном "Дзеркальний струмінь" та Алеєю піонерів-героїв за ним. Нині на місці останньої впихнули помпезну нову Мироносицьку церкву.

Втім, це не всі цікавинки скверу. На початку 1930-х на його місці хотіли побудувати величезний культурний комплекс в дусі радянського гігантизму тих часів - з театром, кінотеатром і так далі. І навіть почали реалізовувати той проект. Щоправда, побудувати вдалося тільки один корпус - він виходить фасадом на вул. Мироносицьку. За планом, там мали бути чи то службові приміщення, чи то житло для робітників центру. Але потім столицю радянської України перенесли у Київ, фінансування проекту урізали, а театр-гігант - ХАТОБ - за десятки років виник через дорогу, на протилежному боці вулиці.

Київський символ Харкова

Ще одна відома будівля по вулиці Сумській – той самий Харківський національний академічний театр опери та балету ім. М. Лисенка. Сьогодні це один з головних мистецьких майданчиків міста. Він розрахований на півтори тисячі глядачів і саме тут виступають найвідоміші українські та світові виконавці.

Театр почали будувати у 1970-роках. Проект будівлі спочатку планували для столиці, але після того,як кияни відмовилися від монументальної споруди, театр вирішили звести в Харкові. Мовляв, йому все одно втрачати нема чого. Завершити будівництво хотіли за "п'ятирічку", але через брак фінансування зведення тривало майже 20 років.

Сам проект декілька разів змінювали - наприклад, сцену спочатку планували зробити настільки великою, щоб можна було проводити на ній військові демонстрації. Остаточно будівлю завершили аж на початку 1990-х років.

Де в часи перебудови рокери збиралися

Але не театрами єдиними. Раніше на Сумській збиралися ще й місцеві рокери. Так, у 1980-90- х роках на вулиці Сумській, 50, розташовувалося кафе під народною назвою "Сквозняк" . Невеличкий "ганделик" ховався між дерев маленького скверу, який з'єднував вулиці Мироносицьку та Сумську. І мав, як то кажуть, "всесоюзний" статус. Тут грали "заборонену" музику, обмінювалися книжками та музичними інструментами, пили каву по-східному. Приїздили сюди й гастролери з інших міст.

Історія "вільного кафе" закінчилася разом з пожежею. Вогонь майже повністю знищів приміщення закладу, а публіка розійшлася по інших "точках", а на місці колись відомого, культового закладу з'явився дорогий готель.

Будинок видавця, більшовиків, піонерів та закоханих

Будівлю нинішнього Палацу одружень по вулиці Сумській, 61, звели на початку XX століття. Спочатку будинок належав видавцю газети "Південний край" Олександру Юзефовичу. Його оточував високий паркан з мармуровими левами на вході. Після Жовтневого перевороту більшовики виселили видавця з родинного помешкання та влаштували тут Спілку старих більшовиків, а потім Палац піонерів. У 1960-х роках радянська влада вирішила, що харків'яни мають реєструвати шлюби в урочистій обстановці, тому в будинку облаштували центральний РАЦС, який залишається тут і досі.