"Золотий вік" української історії: Як відкриті архіви СБУ та МВС дають шанс неледачим історикам

Останні роки українські архівні установи почали активно відкривати фонди, у громадський простір потрапили мільйони раніше невідомих документів

"Золотий вік" української історії: Як ві…

Вахтанг Кіпіані – український журналіст, публіцист, історик, головний редактор інтернет-видання "Історична правда" та засновник Музею-архіву преси розповів Depo.Харків, як сьогодні живуть і працюють українські історики, яку роль в їхній роботі відіграє держава, розпорядники архів, а також чому він називає сьогодення золотим віком для дослідників минулого.

– Наскільки простіше або складніше зараз стало досліджувати історію? Як на цьому відобразився науково-технічний прогрес?

Я – польовий історик. Я працюю з джерелами, які не лежать відкладеними в архівах та бібліотеках. Мене цікавлять приватні бібліотеки, збірки установ, які закриваються, те, що зберігається не в музеях, а приватних руках, що лежить у шухлядах тощо. Мені важливо зібрати максимально повно матеріали української періодики від різних поколінь, різних часів. Те, що, грубо кажучи, не лежить в бібліотеці університету чи в Національній бібліотеці імені Вернадського. З одного боку, це просте завдання. Я мушу стукати в різні двері та вряди-годи щось знаходити. З другого боку, це технічно важко. Адже я мушу їздити в різні країни, в різні місця, вкладати власні кошти в ці поїздки. І не зажди вони є ефективними. Бо ти їдеш кудись, а там, грубо кажучи, нічого нема. Моя робота не є типовою, я не ходжу в архіви, не переписую, не компілюю джерела. Моя робота – зібрати фонди для подальших досліджень на різноманітну тематику. Адже я збираю і політичну, і літературну пресу, і спортивні, і театральні матеріали. Тому це не є доволі типовим для сучасного історика.

Значна кількість матеріалів у світі перебуває в процесі оцифрування. Зараз історикам не зажди доводиться кудись їхати, щоб побачити свої матеріали. Є маса онлайн-архівів. Наприклад, є Архів визвольного руху. Там десятки тисяч документів. Або сайт "Діаспоріана". Там 15 чи 20 тисяч книг. Не потрібно їхати в Торонто або Вашингтон, щоб знайти потрібну книжку. Тому історик, який працює, який шукає, він зараз легше, ніж це було раніше, може знайти матеріали. Але, очевидно, що є такі теми та напрямки досліджень, які вимагають особистої присутності в конкретному місці – в архіві.

– Чи доводилось вам працювати з архівами? Чи виникали якісь труднощі?

За великим рахунком, труднощів за останні роки не було. Найбільша проблема – це час. Наприклад, я звертався до деяких українських архівів, зокрема, до архіву СБУ. Не мав жодних проблем. І відгукуються, і конструктивне керівництво розуміє, для чого історики туди звертаються. Звертався також до Архіву нових актів у Варшаві, коли знімав фільм про Степана Бандеру – все, що нам було потрібно, надали. Я звертався до Національного архіву Канади, так само ми написали завчасно заяву – нас зустріли. Я робив фільм про канадського політика українського походження Павла Юзика – нам надали весь архів. Усе, що нам було потрібно, ми сфотографували, взяли інтерв'ю у співробітників архіву. Я не стикався із заборонами. Але, зрештою, я не звертався до архіву Російської Федерації, де робота ускладнена. У нас, в Україні, на мій погляд, для багатьох істориків золотий вік, особливо для тих, хто досліджує ХХ століття, те, що стосується радянської тоталітарної практики. Усі архіви відкриті.

Хоча бувають проблеми, адже не всім дають фотографувати. Але це все ексцеси: я знаю, що нове керівництво Держкомархіву буде це врегульовувати. Тобто той, хто скаржиться, він потрапив або на поганого виконавця, або в нього проблеми з комунікацією. За останні роки я взагалі не пригадую жодної відмови.

– Наскільки багато на пострадянському просторі залишають закритих архівів, куди історики не можуть дістатися?

Наскільки я розумію, ця проблема стосується частини російських архівів. Але я туди ніколи не звертався. Це просто некоректно. Я чув, що з цим є проблеми. І що після початку війни навіть є проблеми з безпекою під час поїздок до Російської Федерації. Є проблема, що деякі архіви неспроможні надати дослідникам те, що в них зберігається.

Є величезний за своїми об’ємами архів Міністерства внутрішніх справ України. І от там практично мільйони документів. Проте, в них немає спроможності ці документи надавати дослідникам. Я вважаю, що це певною мірою політична позиція МВС, яке не інвестує зусилля в людей, в техніку та у відкриття архіву. Де-юре він відкритий, а де-факто багато моїх знайомих істориків скаржаться на те, що дуже важко щось знайти. Їм не відмовляють – там працює так мало людей, що вони не можуть показувати те, що повинні. Архів Служби безпеки в цьому сенсі, на мій погляд, приклад протилежний. Бо вони спеціально інвестували в розширення бази, закупали або отримували через гранти техніку. Ну і, відповідно, це дає результат. І майже все, що ми знаємо про минуле за останні роки, це результати відкриття архівів Служби безпеки і її регіональних відділень.

– Ви зачепили тему цифрування архівів. Як це може змінити процес вивчення історії та її популяризації в Україні?

Багато фондів перебувають в поганому стані. І оцифрування – це шлях до збереження. Бо воно дозволить не надавати зайвий раз на руки безцінні документи. Є, звичайно, спеціалісти, яким гранично важливо потримати в руках захалявну книжечку Тараса Шевченка. Але досліднику, який пише реферат, це абсолютно непотрібно. Достатньо мати цифрову копію. Тому зараз треба інвестувати в оцифрування та розпізнання матеріалів, щоб люди могли не тільки знати, що є той файл, але могли би через систему пошуку знайти потрібні речення або потрібні ім'я. На мій погляд, це тільки допоможе.

Функція архіву – не охороняти документ, а надавати його тому, хто може дати йому життя. Люди відкладають матеріали не для того, щоб вони потім просто лежали вантажем. Причому очевидно, що є певні обмеження, пов'язані з етичними питаннями. Часом людина пише: "Надати після моєї смерті". Відповідно, архів чи музей має зробити те, що від нього просять. Але якщо жодних обмежень немає і люди роками не можуть здобути документ тільки тому, що керівник архіву або зберігач фонду не любить певну особу, то це неправильно. Хоча такі приклади є.

Я кажу: людський чинник завжди є, був та буде. Але оцифрування та відкриття архівів його знімають. Уже не треба їхати в Житомир чи Харків. Я просто заходжу на сайт архіву, знаходжу відповідну музейну колекцію і скачую необхідний мені документ. Я думаю, що це і дешевше, і правильніше. Хоча враховуючи об'єм наявних фондів у різних бібліотеках, музеях, архівах, то найближчі сто років це не буде зароблено. Але, наприклад, Служба безпеки України оцифрувала найзапитуваніші справи. І тепер, коли людина хоче написати статтю, наприклад, про українських політв’язнів, у неї вже немає потреби тягнути томи. Їй просто дають можливість скачати файл. І потім вона йде додому працювати.

– Які сторінки української історії, на ваш погляд, потребують більш детального вивчення?

Я думаю, що всі періоди історії потребують вивчення. Просто в когось фокус на 1930-ті роки, а хтось цікавиться 1960-тими. Хтось – Козаччиною, хтось – Руссю, хтось – пограниччям українсько-польським чи українсько-російським. Тому потрібно все. Ми не можемо летіти з одним крилом. Як суспільство, ми маємо гармонійно розвиватись та знати все, що було. Відповідно, історики справді працюють в різних напрямках. Ми, наприклад, намагаємося представляти на сайті різні погляди на різні етапи. Хоча інтерес людей, на мій погляд, здебільшого сфокусований на ХХ столітті. Але це зовсім не означає, що потрібно досліджувати тільки його. Тому що є багато речей, про чиє минуле ми не знаємо. Минулого року відзначали 200 років Пантелеймону Кулішу. Олесем Федоруком, нашим найбільшим дослідником Куліша, була створена сторінка в мережі Фейсбук. У тій групі було публіковано сотні дописів. Там були і обкладинки книг, і матеріали конференцій тощо. Хоча Куліш жив у другій половини ХІХ століття, те, про що він писав, є настільки сучасним, що багатьом було цікаво за цим спостерігати. Хоча це дуже давній час. Здавалося би, де ми, а де Куліш.

– А чи ви можете навести приклади недавніх історичних досліджень, які варті уваги широкої аудиторії?

У нас зараз такий час, що виходять сотні книг і, напевне, захищаються тисячі різних досліджень, про які ми не знаємо. На "Історичній правді" ми час від часу рекламуємо або повідомляємо про книги. Є два великих культурних форуми в Україні – Букфорум та Книжковий арсенал. Там стільки виходить історичних досліджень, що ні купити, ні осягнути, ні відвідати неможливо. Тобто той, хто хоче знати про історію, має, на мій погляд, безліч можливостей. Я не буду нікого виділяти конкретно. Бо це дуже суб'єктивно. Комусь цікавий період XVII століття, а комусь – середина ХХ століиия. Не можна зараз скаржитися на те, що бракує української книжки. Або що бракує досліджень. Їх багато. Просто це питання нашої допитливості – того, що ми зробили три зайві кроки до книгарні або погуглили та знайшли, що потрібно. У нас відбувається маса конференцій. Українські історики працюють на заході. Є грантові програми, які дозволяють стажуватися. Тобто історик, який зараз не працює, він просто лінивий. Зараз прекрасний час, на мій погляд.

Я думаю, що є теми, які, на жаль, недостатньо досліджуються. Але це, знову ж таки, суб'єктивно. Як на мене, потрібно більше досліджувати про дисидентів. А комусь здається, що потрібно займатися військовою історією. Усе це питання для дискусій: що доцільніше. Держава могла би бути більш активним гравцем у цій темі, але їй, в принципі, байдуже. Втім, це означає, що в умовах свободи вибору в тебе також є свобода. Якщо держава нам надає одну дорогу, ми досліджуємо дисидентів. Це не гірший варіант, ніж якби держава сказала: "Всі досліджуйте дисидентів". Це дуже погано. А так, хочеш – досліджуй дисидентів, хочеш – досліджуй сучасну політичну історію, хочеш – займайся ХІХ століттям. У нас усі шляхи відкриті. Проте дечого бракує. Я, наприклад, цікавлюсь історією діаспори. І дуже бракує істориків, які би займалися цією темою. Але це не тому, що заборонено. А тому, що немає викладачів або менторів, які би просто скерували молодих істориків на студії історії українців Канади, Аргентини, Австралії чи Німеччини.

Наприклад, пару років тому "Історична правда" подалася на грант на серію публікацій про історію української революції. Нам не казали добре писати про Петлюру та погано про Скоропадського чи навпаки. Державі було все одно, що ми напишемо. Була проведена перевірка з точки зору бюджету через "Прозоро". Це було все легально. І ми зробили 55 публікацій, залучивши всіх найкращих українських істориків революції до цього проекту. Потім переклали статті на три мови – російську, польську та англійську. От, держава замовила серію, не втручаючись у зміст. Я розумую, що це золотий момент. Якщо б такі проекти були про дисидентів чи про "Розстріляне відродження", то це було б прекрасно. А може, це і відбувається, тільки я про це не знаю. Тому я підозрюю, що моє знання не тотальне. Але важливо, що, все-таки, можливості сучасних істориків чи журналістів – а я все-таки журналіст – є великими. Такого 15 років тому не було. Були закриті архіви і технічних можливостей для поїздок було менше. А зараз безвіз. Сів на автобус і поїхав в польський архів працювати. По-моєму, не ідеальний, але дуже хороший час для істориків.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Харків

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"