Задовго до коронавіруса: Які потужні епідемії мучили українців

Хвороби кардинально міняли життя та побут людей, спустошували цілі міста та села, переломлювали хід війн та осад. Після кожного масового спалаху ставало зрозуміло, що життя вже не буде таким, як раніше. Згадаємо деякі епідемії, від яких потерпали українські землі потягом різних віків.

Чума

До XVIII століття найстрашнішою інфекційною хворобою по праву вважалася чума. Діагностували цю хворобу занадто пізно, її збудники були невідомі, а до широкого застосування антибіотиків було ще дуже далеко. В часи Середньовіччя смертність від чуми становила 77-97%. За приблизними підрахунками, ця страшна недуга забрала від 180 до 200 мільйонів людських життів. Протягом кількох століть чума навідувалася і до українських земель. Перший спалах хвороби був зафіксований на півночі в 1351 році. Особливо сильно чума лютувала в Переяславі, де знищила все населення. Померли також мешканці Глухова, про що загадувалося в Никонівському літописі. Тоді чуму розглядали ніяк інакше, як "кару Господню". Із тих пір ця недуга неодноразово поверталася на українські землі, несучи за собою смерть та спустошення.

Під час чергової епідемії в XIV столітті хвороба спочатку прийшла на Волинь, а потім завітала до Клевані, Торчина, Заслава та інших міст Острозької волості. У Києві в 1572 році вона викосила майже половину жителів. У плані санітарних норм тодішні кияни були необізнаними навіть за стандартами свого часу. Тоді люди вже знали, що небіжчиків слід ховати в одному місці, незважаючи на їхню заможність та походження. Але еліта не хотіла бути похованою, аби де. Вона бажала спочивати біля соборної церкви Успіня Богородиці Пирогощі, а краще – на цвинтарі при Києво-Печерському монастирі.

Чумна загроза впливала не тільки на життя звичайних людей, а й на перетік воєнних конфліктів. Наприклад, спалах чуми став однією з причин, чому Богдан Хмельницький у 1652 році зняв облогу Кам'янця-Подільського після перемоги під Батогом. Тодішня влада намагалася не допустити розповсюдження інфекції. Так, в 1653 році на околицях Чигирина та Суботова були встановлені застави. Це мало не допустити до міст та сіл мешканців небезпечних місцевостей.

Боротися з епідемію намагалися на Січі. Наприкінці 1673 року там спалахнула чума, завезена купцями з Кам'янця-Подільського. Запорозька козацька рада постановила відокремити заражені Шкуринський та Васюринський курені, де були складені товари тих купців. Проте розповсюдження хвороби зупинити не вдалося. Тодішній Гетьман Іван Самойлович в 1681 році заборонив пускати в українські міста купців, які прибували із Запорожжя та влоської землі. Спалахи чуми протягом 1710–1720 років призвели до запровадження застав по західному та частково південному прикордонню. Купці, які прибували з небезпечних місцевостей, повинні були вичікувати карантин до 6 тижнів. Торгівля з сусідніми країнами, в першу чергу з Туреччиною, була майже паралізована.

У 1738 році під час чергової епідемії навколо міст і сіл були встановлені загороджувальні пости. Споруджувалися шибениці для тих, хто тікав із зараженої місцевості. А в 1748 році у Василькові був збудований перший у тодішній Російській імперії карантинний будинок. На його місці згодом виріс чумний квартал лазаретів. В одному розміщувалися "рішучо чумні", у другому – "вкрай сумнівні". Разом із тим, відсутність надійної карантинної служби могла призвести до трагедії. У 1760 році на Запоріжжі стався спалах чуми. Перший випадок виявили 27 вересня на січовому базарі. Був ризик принести інфекцію з Криму. Наприкінці 1760 року козак Уманського куреня разом із шістьма молодиками завітав на півострів за сіллю. Там вони заразилися чумою, а після повернення на Січ померли. Тоді були зачинені крамниці на січовому базарі, а торгівля тимчасово припинилася.

Під час спалаху чуми в Києві у 1770 році тодішній генерал-губернатор надто пізно наказав організувати карантинні заходи. Така задача лягла на плечі міського лікаря та півсотні солдатів, яких він очолював. На ринках та вулицях Києва палили багаття з дьогтем задля обкурювання населення. Солдати займалися відокремленням здорових містян від хворих. Перші вивозилися на карантин до одного з дніпровських островів. Тіла померлих залишали прямо на вулиці. Це дозволяло уникнути спалення заражених будинків. В ті часи горіли цілі села, де були виявлені хворі на чуму. Містяни здавали свої цінності на зберігання до церков та монастирів, проте вони також відправлялися у вогонь. Так, за кілька місяців загинуло майже 6 000 з 20 000 киян. Чума косила переважно ремісників і робітників. Багатії змогли перечекати епідемію в своїх заміських будинках. Дісталося і духовенству. Так, Софійському монастирі померло 50 ченців і 70 прислужників.

Варто також зазначити, що у XVIII столітті ще не існувало надійних засобів запобігання хвороби. Люди окурювали приміщення, додавали сірку в їжу та напої, мили руки оцтом, обмивалися холодною водою. Чумаки, які в специфіку своєї професії наражалися на особливий небезпеку, обмазували одяг та відкриті частини тіла дьогтем. Застосовувалися і запобіжні ізоляційні заходи, які були найефективнішими. Люди уникали контактів як із хворими, так і з тими, хто міг бути з ними у контакті, спілкувалися на відстані, переписували по кілька разів папери.

Часом знаходилися "світлі голови", які боролися з чумою. Одним із таких борців став науковець родом з Чернігівщини Данило Самойлович. Він намагався подолати розповсюдження інфекції в Москві, Херсоні, Кременчуці, Тамані, Одесі, Дубосарах та Феодосії. Його боротьба тривала з 1770 по 1799 рік. Самойлович був одним із перших вчених, хто дав детальний опис клінічних проявів чуми. Також він запропонував засоби лікування та заходи боротьби зі смертельною недугою.

Хвороба, принесена війною

Масові епідемії подекуди стають чинниками, які різко впливають на перебіг історичних подій. Йдеться, зокрема, про плямистий тиф, який здавна вважався хворобою воєнного часу. У ХХ столітті епідемія плямистого тифу двічі прокотилася українськими землями. Перший масовий спалах прийшовся як раз на Визвольні змагання. Наприкінці літа 1919 року армія Української народної республіки втратила Київ, а згодом більшу частину підконтрольної території. Всупереч сподіванням Симона Петлюри, країни Антанти не підтримали уряд УНР. Кордони було заблоковано і українці опинилися в особливо скрутній ситуації.

Армія УНР була затиснута в "трикутнику смерті" між польськими, білогвардійськими та червоними військами. Це все відбувалося на невеличкому клаптику землі нинішньої Житомирської області. Осінь виявилася надзвичайно сирою та холодною. У командування не було можливості забезпечити солдат теплим взуттям та одягом. Учасник тогочасних подій Коваль-Степовий згадував, в якій скруті тоді опинилося українське військо. Одні носили повністю діряві черевики, іншим взуття заміняло ганчір'я. Майже повністю закінчилися рушничні й гарматні набої, була критична нестача медикаментів. Саме тоді українську армію вразив вкрай заразний тиф. Серед військових навіть почали ходити чутки, що проти них була застосована біологічна зброя.

"Почалася рання гнила і холодна осінь, – згадував прем'єр-міністр УНР Ісак Мазепа. – Постачання армії було в тяжкому стані: не було ні одягу, ні набоїв. Тиф, що панував на цілій Україні, тисячами косив в армії свої жертви. Через непогоду припинилася доставка на літаках наших гривень із закордону". Не було доступу до ліків та зимового одягу. Тиф скосив майже весь склад дієвої армії УНР. За підрахунками українського історика, колишнього бійця УПА Льва Шанковського, залишалося щонайбільше 5 тисяч бійців. Хвороба прокотилася і по цивільному населенню. Є думка, що в 1919 році на плямистий тиф перехворіла більшість населення України.

Потерпала від тифу і Українська галицька армія. Середня кількість хворих на бригаду становила близько 150–200 осіб. Головний санітарний лікар УГА Бурачинський згадував, що на початку жовтня загальна кількість інфікованих становила 6 тисяч осіб. Наприкінці місяця їх число тільки подвоїлася. А на початку листопада вже було 13 тисяч хворих. Госпіталі були переповнені. Ті, кому не пощастило, знемагали на обозних підводах, що супроводжували армію. Катастрофічно не вистачало медзакладів, під госпіталі почали віддавати вокзали. Майор Ернест Ледерей, який тоді очолив місію Червоного Хреста, називав цю ситуацію катастрофічною та виступав із вимогою негайно надати допомогу. Але старання Ледерея виявилися марними.

Згодом тиф та матеріальна скрута знесилили Українську галицьку армію. 6 листопада 1919 року було підписане сепаратне перемир'я з "білою" Добрармією. Це сильно вдарило по армії УНР. Її частини 6 грудня 1919 року вирушили у Перший Зимовий похід. Але попри весь його героїзм, Визвольні змагання були програні. Епідемія тифу тут також відіграла свою роль.

Друга епідемія тифу сталася під час нацистської окупації. У вересні 1941 року різко зросла кількість хворих по всій Західній Україні. Більше всього хвороба вразила Яворів. Особливо сильно страждали невеличкі населені пункти. Бувало, що в селах і містечках поблизу Львова й Тернополя хворіло до третини населення, у самих містах ситуація залишалася під контролем. Навесні 1942 року плямистий тиф вдарив по Карпатах. Хворих на цей раз було в 75 разів більше, ніж попереднього. Сумнівний рекорд побила Івано-Франківська область у травні-липні 1944 року. За лічені дні кількість хворих з 15–20 осіб зросла до кількох сотень. До 20% хворих на тиф помирали. Останній раз епідемія тифу вдарила в 1945–1946 роках. Насамперед від нього постраждало українське підпілля.

Літо під час холери

Сьома світова епідемія холери почала ширитися світом в 60-х роках минулого століття. У 1970 році вона дісталася Одеси. То була одна з найвідоміших епідемій в історії колишнього СРСР. Називаються дві причини спалаху захворювання: холерний вібріон міг бути занесений з Ірану через Каспійське море або з Індії чи Пакистану на торгових кораблях. А почалося все з того, що 3 серпня 1970 року до міської лікарні доставили першого зараженого. То був 56-річний сторож Федір Лютиков, який невдовзі помер від хвороби. Усі, хто з ним якось контактував, потрапили під ізоляцію. Проте епідемію цим спинити не вдалося.

6 серпня в Одесі був введений карантин. Покинути місто можна було тільки після перебування в місцях обсервації, під які були переформатовані піонерські табори, школи і теплоходи. Наступного дня у шпиталі вже було 12 хворих, двоє з яких згодом померли. Ще 353 особи було ізольовано. Одесу разом із прилеглими сільськими районами щільним кільцем оточили міліціонери та військові. Пасажирським потягам та літакам було заборонено покидати Одесу. Закрилися усі міські пляжі, виписка із санаторіїв та будинків відпочинку була заборонена.

У місті запроваджувалися закони і правила надзвичайного стану. На короткий час номенклатурі довелося поступитися владою медикам та санітарам. Світові медіа передавали тривожні звістки про епідемію холери на півдні СРСР. В самій же Одесі про епідемію холери відкрито не говорили. Згадувалися хіба що якісь "гострі шлунково-кишкові захворювання". Зокрема, в місцевій пресі періодично писали про звільнених та оштрафованих працівників їдалень та кафе, які порушували санітарні норми. Діставалося порушникам, які за хабар намагалися вивезти людей з карантинної зони. Але разом з тим страшне слово "холера" налякані чиновники виписували лише на документах з грифом "цілком таємно". Що ж діялося в місті насправді, одесити так і не дізнаються.

Знаходилося місце і для виключно чорних жартів. Так, в місті була виявлена надрукована на машинці хуліганська листівка, підписана ім’ям Брежнєва. Її автор закликав одеситів не піддаватися паніці: "Товариші, будьте мужніми і волелюбними, не збирайтеся швидко вмирати. Ви краще трішки помучтеся, як мучилися колись ваші предки". А при виявленні ознак хвороби генсек начебто рекомендував лягати на ліжко і спокійно помирати, адже "холера невиліковна".

Одеса залишалася на карантині протягом 40 днів, і 15 вересня жовтий прапор вже був знятий. Проте епідемічний стан в країні залишався напруженим. В серпні 1971 року було зафіксовано 86 хворих і 450 носіїв вібріона. На території Української РСР було зафіксовано 23 хворих та 204 носіїв. Окрім Одеси, більше всього холера вразила мешканців Донеччини, поодинокі випадки фіксувалися в Криму, Миколаївській та Дніпропетровській областях. Зокрема, збудники хвороби були виявлені у відкритих водоймах та стічних водах Одеси, Іллічівська, Керчі та Запоріжжя. Санітарний стан Одеси навіть через рік після епідемії залишався незадовільним, а передбачені плани благоустрою так і не були виконані.