Як пенсіонерка з полону бійця "Айдару" врятувала (ФОТО)

Довгий час на другому кінці слухавки ніхто не відповідає, потім ідуть гудки "зайнято". Зненацька чую у відповідь:

"Доброго дня. Вибачте, але я зараз не можу говорити. Приїхав до бабушки на декілька днів у відпустку, щоб допомогти по господарству. Натомість увесь час по телефону балакаю. Подзвоніть мені, будь ласка, увечері, як ми впораємось", - просить 31-річний боєць "Айдару" Володимир Романчук.

Справжня сім'я у вихованця дитбудинку з'явилася нещодавно. Як кажуть, лихо не без добра. Коли боєць-сирота попав у полон до терористів, несподівано його врятували... односельці. Тому сьогодні чоловік з великою пошаною ставиться до родини, яка стала для нього ближчою ніж рідня, що колись кинула на призволяще. Батьки Володі відмовилися від нього в пологовому будинку. Довгий час хлопчина поневірявся по дитбудинках та інтернатах Полтавської області. Після розподілу в ПТУ Володимира відправили працювати в колгосп у селі Мартинівка Гадяцького району.

"Як ми познайомилися з Людмилою Петрівною? Завдяки черешні. Років 10 тому назад", - посміхається айдарівець. - "Одного разу мені дуже захотілося вишень. Побачив в одному дворі черешню. Підійшов до бабушки, запитав: чи можна трохи ягід нарвати? Вона не відмовила. Так і познайомилися. Розговорилися..."

За фахом Володя - слюсар, але останні роки працював ветеринарним санітаром. У вільний час заходив у гості до Людмили Півень, щоб допомогти їй по господарству та на городі.

Коли українці вийшли на Майдан, Романчук також поїхав до столиці боротися за зміни у країні. Не захотів Володимир залишатися осторонь і після початку війни на Сході. Улітку 2014 року він записався добровольцем до батальйону "Айдар".

Нещастя сталося на Покрову. Колона автомашин "Айдара", в одній з яких їхав і Володимир, направлялася у бік Щастя, на передову. Посеред дороги бійці потрапили під обстріл ворога. Зав'язався бій. Раптом Володя побачив, що поранило товариша. Солдат підбіг щоб допомогти, як його зненацька накрило вибуховою хвилею і він знепритомнів. Коли Романчук прийшов до тями, то зрозумів: він - у багажнику автівки, руки - ноги зв'язані.

"Мене привезли в Луганськ і разом з танкістом кинули в підвал якоїсь будівлі. Так ми опинилися в полоні у бойовиків "ЛНР", - зітхає військовий. - "Як катували й били, не хочу навіть згадувати. Було все - і електрошокер, і паяльник... Найбільше їх цікавило: хто за мене може заплатити викуп? Не вірили, що я - сирота. До того ж, коли ми їхали на передову, я спеціально залишив документи та мобільний у частині, тому обміняти мене не могли".

Пройшов майже місяць. Удень Володимир із іншими полоненими виконував роботу, яку їм давали за рознарядкою, а на ніч всіх приковували наручниками. Зрозумівши, що сирота дійсно нікому не потрібний, бойовики стали переманювати чоловіка на свій бік. Навіть дозволили зробити один телефонний дзвінок. Чоловік зателефонував у село Мартинівка на номер зоотехніка - єдиний, який зміг пригадати. Хлопець розказав односельцям у яку біду він попав, але навіть уявити не міг, що згодом його з полону приїде виручати "бабушка".

"Розумієте, я не можу... Я не просто розказую, а кожного разу все переживаю знову і знову", - ледве стримує сльози Людмила Петрівна. - "Тим, хто тримав Володю у полоні, я сказала, що зроблю все, що від мене залежить. Спочатку поїхала до Харкова. На вокзалі мені передали його документи - паспорт і військовий квиток, а потім вирішила сама поїхати в АТО. Ну хто ще б йому допоміг, якщо він кругла сирота?"

До блокпосту сепаратистів поряд з Луганськом пенсіонерка добралася без пригод. Озброєних до зубів ополченців цікавило: ким літня жінка доводиться полоненому солдату, чому саме вона приїхала його визволяти?

"Я його бабуся", - сміливо відповіла Людмила Півень.

"По якій лінії?" - допитувались бойовики.

"Та ні по якій! Він - сирота. Дуже роботящий і хороший хлопчина", - пояснила "бабушка".

"І що ви оце приїхали сюди заради чужого онука? Ну ви й відчайдушна жіночка!" - здивувалися вони.

Вчинок пенсіонерки з Полтавщини так вразив ЛНР-івців, що через чотири дні Романчука внесли в список полонених на обмін та відпустили додому без викупу. Декілька днів Володя погостював у своєї рятівниці, а потім знову вирушив на фронт до побратимів з батальйону "Айдар". 17 квітня, у свою першу відпустку після полону, боєць приїхав саме у село Мартинівка. Тепер тут на нього чекає рідня не по крові, а по духу - Людмила Петрівна та її родина.

Фото: архів Володимира Романчука