Від імперій до єдиної держави: Чому Україна відзначає День Соборності

22 січня Україна відзначатиме День Соборності. Це державне свято, приурочене до вельми символічної дати – дня проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки 1919 року. Це була перша спроба на державному рівні об’єднати українські землі, які донедавна були розділені між Російською та Австро-Угорською імперіями.

Сила культурного діалогу

Ідея української соборності дозрівала не одне десятиліття. Із другої половини ХІХ століття представники української інтелігенції з Наддніпрянщини та Галичини почали активно комунікувати між собою. Тривав продуктивний діалог як у сфері культури та науки, так і в громадському житті. На Галичині почали активно видаватися твори наддніпрянських авторів. Особливо охоче галичани зачитувалися творчістю Тараса Шевченка, чиї ідеї стали вельми популярними в тогочасних літературних та мистецьких колах. Визначну роль у просуванні цього діалогу відігравали Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко. Вони не тільки співпрацювали один із одним, а й просували ідею єдності всіх українців.

Особливо показовою є історія створення українського гімну, який, по суті, з’явився саме завдяки співпраці двох талановитий митців. У 1862 році наддніпрянський етнограф, фольклорист і поет Павло Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна". У ньому він, зокрема, зачепив тему української соборності: "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, в ріднім краю панувати не дамо нікому". Згодом цей твір з’явився на шпальтах одного зі львівських журналів. Слова "Ще не вмерла Україна" прийшлися до душі композитору та хоровому диригенту Михайлу Вербицькому. Митець був щиро вражений як легкістю форми, так і патріотичністю вірша. Спочатку композитор написав музику до поетичного твору, а вже потім створив для нього хорову композицію.

Одним із прикладів такого культурного співробітництва стало створення Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Утворилося воно 23 грудня 1873 року у Львові завдяки коштам наддніпрянських меценатів. Це місто було обране невипадково. У ті часи шовіністична політика російського царату була спрямована на посилення національного і політичного гноблення українців. Яскравим її проявом стало видання Валуєвського циркуляру в 1863 році, який забороняв видавати релігійні, навчальні та освітні книги українською мовою. Разом із тим, становище українців у тодішній Австро-Угорській імперії було куди легшим. Хоча і тут не обійшлося без складнощів. Зокрема, перші роки діяльності Товариства проходили в умовах жорсткої конкуренції з галицькими москвофілами. Сказалися принципові ідеологічні протиріччя. Члени Товариства виступали за єдність галицьких та наддніпрянських українців, за їх незалежність як від поляків, так і росіян. А москвофіли, у свою чергу, виступали за державно-політичну єдність із Росією.

Згодом Товариство заснувало власну друкарню та почало видавати книги українською мовою. Його представники випустили більше 20 україномовних книг. Не забували вони і про періодичні видання, розпочавши випуск таких регулярних часописів, як "Правда" та "Зоря". Найбільшого розквіту Товариство набуло за часів Михайла Грушевського. Тоді була надрукована низка фундаментальних збірок та монографій, пов’язаних із українською історією, словесністю та етнографію. У 1906 році Грушевський писав: "За останніх двадцять або двадцять п’ять літ суспільність галицька привикла бачити й уявляти собі Галичину як духовий і культурний центр української землі, як ту духову фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України". Проте Перша світова війна радикально змінила долю Товариства. Під час російської окупації Львова з 1914 по 1915 воно зазнало значних втрат. Були знищені колекції та друкарня, пограбовано музей. Представники російської влади арештували самого Грушевського. За роки війни померли такі видатні представники Товариства, як Іван Франко, Володимир Шухевич та Володимир Охримович.

Від політичних маніфестів до Акту Злуки

У другій половині ХІХ століття ідеї української соборності все частіше лунають в програмах та маніфестах громадських організацій. За об’єднання українських земель виступало і Братство тарасівців. Ця таємна організація була створена в Полтаві в 1891 році. Серед активних діячів Братства відзначились такі відомі письменники та громадські діячі, як Микола Вороний, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко та Микола Міхновський. Представники організації проводили активну культурно-просвітницьку діяльність на теренах Наддніпрянської України – займалися популяризацією української мови, навчали дітей грамоті, просували ідеї Шевченка. Крім того, тарасівці виступали за визволення українського народу з-під московського ярма та повну автономію для всіх народів Російської імперії.

Саме тарасівці висунули ідею самостійної України "від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказ". Її потім взяв на озброєння активний учасник Братства, перший ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський. Ідею української соборності він згодом описав в брошурі "Самостійна Україна" за 1900 рік. Міхновський зачепив політичні, правові та філософські аспекти буття держави. Того ж року його брошура була видана у Львові накладом у тисячу примірників.

Проте Міхновський у цьому плані не був першопрохідцем. У 1895 році галицький публіцист та громадський діяч Юліан Бачинський опублікував книгу "Україна уярмлена". Там він уперше обґрунтував необхідність здобуття політичної незалежності України як головної передумови її подальшого соціально-економічного та культурного розвитку. Бачинський залишив такі слова: "Україна для себе! От і її клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна – одна нероздільна від Сяну по Кавказ – от її стяг!".

Перша світова війна стала катастрофою для багатьох народів Європи. Для українців, які були розділені між двома ворогуючими імперіями, вона була ще й братовбивчою. Разом із тим, Перша світова обернулася низкою революцій, під час яких були створені нові можливості для відновлення незалежності різних поневолених народів. Що стосується українців, то спроби здобути єдину державу були здійсненні під час Визвольних змагань 1917-1920 років. Тоді виникли дві демократичні держави – Українська Народна Республіка і Західноукраїнська Народна Республіка.

Так, 18 жовтня 1918 року в Львові була утворена Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем. Її представництво заявило про свої наміри об’єднатися з іншими українськими землями в одну незалежну державу. Ідея соборності набула державного статусу. 1 грудня 1918 року представники Директорії УНР та Української Національної Ради уклали у місті Фастів Предвступний договір. Цим документом вони підтвердили свої наміри об'єднати землі обох республік. 3 січня 1919 року у Станіславі (зараз Івано-Франківськ) було ухвалено рішення про злуку. А 22 січня процедура оформлення соборності дійшла до свого логічного завершення. У Києві був оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який увійшов в історію як Акт Злуки. Тоді відбулося урочисте з’єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну одноцільну та суверенну державу.

"Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України, – наголошувалося в Універсалі УНР. – Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду".

Проте об'єднання України на ділі мало суто символічний характер. Уже через кілька тижнів після проголошення Акту злуки більшовики захопили Київ. УНР так і не вдалося відстояти. Пізніше Польща окупувала Східну Галичину, а Чехословаччина взялася за Закарпаття. Об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу втілити так і не вдалося. До створення єдиної та незалежної держави залишалося багато десятиліть.

Ідея української соборності нікуди не зникла

Після закінчення Визвольних змагань ідея української соборності не була забута. Вона отримала друге життя вже на теренах Карпатської України. Після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці почали активно виступати за об'єднання з іншими українськими землями. 22 листопада 1938 року Карпатська Україна отримала автономію. Згодом на її території розпочалася українізація системи освіти та видавничої справи, налагоджувалася робота промисловості, транспорту і торгівлі, відкривалися нові школи та освітні заклади. На території республіки з’явилася нова українська періодика. Так, молодь читала газету "Наступ", селяни надавали перевагу "Карпатській Україні", а більш широку аудиторію завойовував щоденник "Нова свобода". Активізувалося культурне життя. До Хуста, тогочасної столиці Карпатської України, приїхали письменники Олександр Олесь та Улас Самчук, перебрався державний театр "Нова сцена" та була створена перша кіностудія.

На теренах Карпатської України все частіше почали лунати ідеї возз’єднання з іншими українськими землями. 2 січня 1939 року в Хусті відбулося масштабне святкування ювілею Злуки, у якому взяли участь понад 30 тисяч людей. 15 березня 1939 року Сойм проголосив незалежність Карпатської України. На новостворену державу українці дивилися з надією. Вони сподівалися, що саме з неї почнеться відновлення соборної держави. Щоправда, Карпатська Україна проіснувала недовго. 6 березня 1939 року Гітлер дав дозвіл на окупацію Карпатської України Угорщиною.

Під час Другої світової війни Волинь, Галичина, Буковина й Закарпаття були приєднані до інших українських земель. Проте це не було те возз’єднання, про яке мріяли цілі покоління української інтелігенції. Територія Західної України так само опинилася під радянською окупацією. Про ідею соборності могли вільно говорити хіба що представники української діаспори. 22 січня, у день проголошення Акту Злуки, вони відзначали свято незалежності та соборності. Однак ситуація змінилася 21 січня 1990 року, коли українці влаштували одну з наймасштабніших акцій свого часу. Того дня більше мільйона громадян, взявшись за руки, утворили "живий ланцюг" від Івано-Франківська до Києва. За задумом організаторів, він мав символізувати єдність східних і західних земель України.

Стартував ланцюг біля Центрального народного дому в Івано-Франківську. Це була колишня резиденція парламенту ЗУНР і місце ухвалення Акту Злуки. Простягався він через Стрий, Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир та закінчувався у Києві. Протяжність "української хвилі" була близько 700 кілометрів. За офіційними даними, в акції взяли участь близько 450 тисяч осіб. За неофіційними оцінка – від 1 до 5 мільйонів. Акція показала, що українці вже не мають жодного страху ні перед комуністичною партією, ні перед її тоталітарним режимом.

Ланцюг єднання став одним із провісників розпаду радянської імперії. Це була глибоко символічна та знакова подія. З тих пір щороку, в День соборності України, мешканці багатьох українських міст продовжують влаштовувати "живі ланцюги" як символ єднання українського народу. Ідея соборності заграла новими барвами під час Революції гідності у 2013 році. На тогочасних мітингах нерідко лунало таке гасло: "Одна, єдина, соборна Україна". Воно й не дивно: українці вже давно втомилися від політиків, які поділили Україну на власні зони впливу і всяко спекулювали на розбіжностях – у тому числі й надуманих – між різними регіонами держави. Ну, а після окупації частини Донбасу та анексії Криму Росією ідея соборності стала ще більш знаковою та символічною.