"Весна, цвітуть садки, а ми мремо": Як харків'яни описували Голодомор у своїх щоденниках

Особисті щоденники – це по-своєму унікальний історичний матеріал. Адже завдяки спогадам та спостереженням звичайних людей ми можемо подивитися на своє минуле

"Весна, цвітуть садки, а ми мремо": Як х…
Автор фото Александра Винербергера

Особливо цікаві свідчення людей, які пережили фатальні для цілих поколінь події – війни, революції, терор, репресії. Були свої свідки і часів Голодомору 1932-1933 років. Історикам вдалося віднайти сім особистих щоденників, які згодом були включені до збірки "Репресовані щоденники".

 

"Ці люди були репресовані, заарештовані, а їхній щоденники збереглися завдяки радянським спецслужбам як речові докази до кримінальних справ, – розповів керівник наукового управління Українського інституту національної пам'яті Ярослав Файзулін. – Це унікальні історичні джерела, оскільки вони, по суті, в режимі реального часу оповідали в щоденниках, описували дані свого життя. Вони розповідали про Голодомор в Харкові та Харківській області. Із семи щоденників, які нам вдалося виявити, шість належали харків'янам".

 

Свої враження про одну з найстрашніших подій в українській історії описала вчителька Олександра Радченко, селянин Нестор Білоус, викладач Михайло Сіньков, педагог Юрій Самдрос, вчитель Олексій Наливайко, партієць Дмитро Заволоки, політемігрантка Дорота Федербуш. Це абсолютно різні люди, які повідали про різні аспекти Голодомору, про його підготовку та реалізацію.

 

 

Автор фото тут і нижче: австрійський інженер Олександр Вінербергер

 

Більшість свідків тогочасних подій розпочинала свою оповідь з 1929 року, коли радянська влада повернулася до політики колективізації та хлібозаготівель. Зрозуміло, що це зустрічало спротив з боку селян, які змушені були задарма віддати своє майно, худобу, реманент. За словами Файзуліна, радянська влада спочатку намагалася вмити руки та почала заявляти, що всі ці "перегини" – це провина місцевих партійців. Але згодом тиск на українських селян тільки посилився. З’являвся нові податки, самообкладання, збори.

 

Уже в 1932 році влада задіяла безпрецедентні засоби тиску. Почали з'являтися чорні дошки, які призвели до ізоляції сіл і вивезення всього продовольства. Була заборона виїзду до інших республік Радянського Союзу. Були натуральні штрафи, які дозволяли забирати не тільки насіння та зерно, а будь-які залишки їжі. Буксирні бригади, які приходили на подвір'я селян, перевертали навіть горщики з готовими стравами. Так розпочався страшний штучний голод, який сягнув свого апогею весною 1933 року. Тоді, за словами Файзуліна, щодня в Україні вмирало приблизно 28 тисяч осіб. Якщо говорити про демографічні втрати від Голодомору, то надсмертність в 1932-1933 роках становила 3,9 мільйона осіб.

 

 

"Щоденники містять дуже багато інформації про життя в самому Харкові, – розповів Файзулін. – Зокрема, це щоденники Михайла Сінькова і Юрія Самдроса. Вони розповідають про стратегії виживання. Як люди виживали, як бігали по магазинах в пошуках їжі. Вони розповідали про ті картини, які ви не бачили. Коли голодні селяни, які приходили з навколишніх сіл в пошуках їжі, вмирали тут, на вулицях. В центральних частинах міста їх прибирала міліція. У той же час на околицях валялися трупи. Власне, це те, що зображено на фотокартках Олександра Вінербергера, австрійського інженера, який тут працював".

 

Харків'яни були змушені спостерігати, як поступово погіршується матеріальне становище в їхньому місті, як з прилавків магазинів зникає їжа. Для тодішньої інтелігенції мало не єдиним способом врятуватися від голодної смерті була спроба потрапити до їдальні партійної номенклатури, де вже точно був якійсь ситний харч. Інші люди, відчуваючи загрозу подальшого арешту, намагалися втекти з України, виїхати десь у віддалені куточки Радянського Союзу, тільки би не потрапляти на очі радянської влади. Були такі, що не витримували тиску та вчиняли самогубство. Така доля 13 травня 1933 року спіткала відомого письменника Миколу Хвильового. Його сучасники згадували, що на похорони прийшли десь 40-50 літераторів. Вони чи то із сорому, чи то зі страху не наважувалися подивитися один одному в очі. У Харкові тоді панувала атмосфера страху.

 

 

"Кожна з цих історій вражає по-своєму, – підкреслив Файзулін. – І, приміром, історія вчительки Олександри Радченко – це історія людини, яка спостерігає за голодом з такого, знаєте, благополучного становища. Її чоловік працював в лісництві, він мав пайок. Вони потерпали від голоду, але не настільки. Вони надавали допомогу іншим. Вона оповідає про ті жахливі картини, які їй доводиться бачити. Це голодування та вмирання її сусідів. Історія Нестора Білоуса вражає тим, що ця людина сама голодувала. Він намагався врятуватися, переїхав до Харкова на роботу. Але потім повернувся. Це простий чоловік. Він простими словами оповідає те, що бачить. І, приміром, весна 33-го року, пік Голодомору. Він, очевидно, не бажаючи, не усвідомлюючи того, дав дуже цікаве порівняння: "Весна, цвітуть садки, ллють дощі, а ми мремо". Це те, що мене вразило. Це історія Самдроса. Він взагалі належав до інтелігенції, був педагогом. Відповідно, він відчув ту атмосферу гніту. Він тогочасний комуністичний режим називає "системою локшини із мертвих та живих". І показує, як ця система, як цей молох перемелює його друзів

 

Однак деякі спомини читати дивно та, з етичної точки зору, неприємно. Таким є щоденник Михайла Сінькова, вихідця з родини партноменклатури, його дід обіймав високу посаду в партійних органах. Сіньков не бачив жодної провини з боку радянської влади. Він писав, що в голоді та масових смертях винні самі селяни, які не хочуть віддати державі свій хліб. Щоправда, така лояльність до тодішнього режиму йому не допомогла – в 1937 році Сіньков був арештований НКВС.

 

 

"У політемігрантки Дороти Федербуш взагалі цікава історія, – згадує Файзулін. – Вона жила в Західній Україні у Львові, який в той час був під Польщею. Але повіривши в комуністичні ідеали, повіривши, що життя в Радянському Союзі є кращим, вона переїжджає спочатку в Київ, а потім в Харків. І там її застає Голодомор. І вона в своєму щоденнику пише про хибність радянської пропаганди. Що в газетах пишеться про успіхи індустріалізації, про погане життя в Європі, а тут таке відбувається. Вона писала, що люди вмирають, що вимерло 9-10 мільйонів людей. Пізніше її заарештували у справі польської організації. Під час обшуку вдома вилучили щоденник. Це стало додатковим аргументом її антирадянської діяльності. Тому кожен з цих щоденників має такі свої "родзинки", які викликають інтерес".

 

 

За словами істориків, від штучного Голодомору 1932-1933 років найбільше постраждали Харківська та Київська області. У кожній загинуло більше мільйона осіб. Голодомор призвів не тільки до шалених демографічних втрат, він ще залишив свій негативний слід в житті подальших поколінь. Тому такі живі спогади мають неабияку цінність – вони є свідченнями проти злочинної радянської влади, в якої, на жаль, в світі залишається ще чимало прихильників.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Харків

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"