УПЦ МП: Рік без митрополита Володимира - і без ілюзій

Предстоятеля, який за рахунок власного авторитету та людських якостей більш-менш вдало балансував між промосковськими та проукраїнськими тенденціями в церкві, і взагалі давав хоч якусь можливість розвиватися проукраїнскьим ідеям, змінив предстоятель з цілком визначеним "вектором" - московським.

Не виключено, що ідея розбудувати на базі УПЦ українську православну церкву повністю провалилися за останній рік. І не можна однозначно звинуватити цьому виключно нового предстоятеля - митрополита Київського Онуфрія. Бо "Русский мир" закріплювався та розростався за посередництвом значної частини духовенства УПЦ МП задовго до його обрання. Можна лише пошкодувати, що українофільські тенденції не встигли добре розвинутися та закріпитися в УПЦ МП за правління митрополита Володимира, а також про те, що у церкві - як і загалом в українському суспільстві - не відбулася зміна еліт.

Наразі "українофіли" (часом їх ще називать "автокефалісти" - хоча це не завжди коректно) в УПЦ МП складають меншість. Їхня чисельність серед єпископів - як це не дивно - від початку війни скоротилася. Це стосується виключно єпископату, а не кліру чи тим паче вірян - але рішення приймають саме єпископи, "нижчі" ланки з цього процесу повністю виключені, від ідей Помісного собору всі давно відмовилися.

Єпископи виявилися не стільки "москвофілами", скільки просто конформістами - людьми, які звикли підтримувати генеральну лінію. І якщо за митрополита Володимира був попит на українофільство, то тепер тенденції прямо протилежні. Окрім того не варто скидати з рахунку, що УПЦ - пострадянська церква, яка так і не втратила зв'язків зі своїми кураторами зі спецслужб. Не українських, зрозуміло.

В українофілів з УПЦ МП складне становище: нинішнє керівництво УПЦ не схильне до діалогів та компромісів всередині церкви, а московське начальство - тим паче. Тому в умовних "автокефалістів" не так вже багато перспектив - або виходити з УПЦ МП взагалі, або іти у "внутрішню еміграцію". Звісно, якщо УПЦ КП та УАПЦ вдасться об'днатися та переконати - за допомогою української влади - Вселенського патріарха взяти участь у нормалізації канонічного статусу Помісної української церкви, "автокефалістам" з УПЦ МП буде куди втекти. А якщо ні? Адже можна не сумніватися, що в Москві всі сили кинуть на те, щоби зірвати цей процес. І це не рахуючи власних проблем УПЦ КП та УАПЦ, які можуть стати на заваді.

Отже, "автокефалістська партія", очолювана колишнім секретарем і близьким другом митрополита Володимира митрополитом Олександром, залишається у "підвішеному" стані. Вони, з одного боку, не готові піти вже - у канонічне "небуття", бо сприймають ідеологію "розколу" та "неканонічності" дуже серйозно (як, зрештою, це робив і митрополит Володимир). З іншого, якщо УПЦ КП та УАПЦ "все вдасться", вони майже напевно прийдуть "з підкріпленням". Їм можна було би дорікнути, що, "мовляв", хочуть прийти "на все готовеньке", замість взяти активну участь у побудові помісної церкви. Але про їхню готовність втрутитися у відповідний момент напевно добре відомо всім учасникам перемовин.

Більша частина УПЦ МП також не вражає своєю однорідністю та єдністю. В першу чергу це стосується "вертикальних" зв'язків. У той час як керівництво конфесії як може підіграє Москві і з кожним днем втрачає прихильників всередині власної країни, священники змушені розплачуватися за цю київську "принциповість". Час від часу вони пишуть листи до Київскої митрополії з проханнями - чи навіть вимогами - припинити демонстрацію свого москвофільства. Ну хоча б дозволити не поминати патріарха Московського під час служби. Але кожного разу отримують відмову.

Звісно, більшість священників, орієнтуючись на настрої парафіян, вже давно не поминають патріарха Московського під час служби. Звісно, правлячі архієреї закривають на це очі. Звісно, переходи парафій відбуваються лише там, де священник займає занадто "принципову" політичну позицію і відверто її демонструє. Або просто з якихось причин не влаштовує парафіян - і його приналежність до "МП" виявляється зручним приводом його позбутися. Але на позір все лишається у рамках "церковної дисципліни". Просто всі роблять те, що вважають за потрібне, але не кричать про це на кожному розі. Лише час від часу трапляється якась дивина - то правлячий єпископ з Галичини у інтерв'ю обмовиться, що "і в його єпархії вже давно ніхто не поминає патіраха Кирила - і це нормально". А то раптом "русмировець номер один" мирополит Одеський Агафангел виступає з гарячим закликом до українського війська захищати свою землю до останньої краплі крові - і за цим виразно стирчать вуха чи то загрози митрополичому бізнесу з боку нового губернатора, чи то просто "душевної" розмови з представниками спецслужб - на цей раз українських.

Тобто направду в держави є способи змінити настрій чи не кожного єпископа УПЦ МП на користь певних ідей. Звісно, подібне втручання викличе добре модероване обурення. Але що робити, якщо церква так виразно стає фактором національної безпеки і починає вести власну дипломатичну та пропагандистську гру не на користь своєї країни? Керівництво конфесії само наражає церкву на проблеми з владою. І, можливо, це також є частиною "московського сценарію" для УПЦ МП - зробити з неї "гнану за правду", а "київській хунті"» дописати в список вигаданих гріхів ще й "гоніння на Православ'я". Чи розуміють у Київській митрополії, що можуть скласти компанію "президенту в екзилі"? Чи вони цього прагнуть - принаймні, в якості "плану Б"?

"План А", вочевидь, розрахований на свого роду "реакцію" - на кшталт тої, що відбулося після Помаранчевої революції. Тоді "перебісилися", втомилися - і все повернулося на круги своя. Тоді, до речі, дуже активізувалося промосковське церковне лоббі і взагалі пропаганда церковними каналами - в Москві зрозуміли, що це корисний і надійний ресурс. Що завадить використати його знову? Здавалося б, зрозуміло, що - втрата довіри. Московська патріархія настільки зосередилася на інтересах "Новоросії" і настільки жорстко "не зрозуміла" решту України, що не лишила собі жодних шансів виглядати на церкву українського народу - якою вона маже що виглядала під кінець правління митрополита Володимира. А якщо з неї ще й піде викохане ним "українофільське крило" - вона остаточно перетвориться на українську філію РПЦ, справжню "московську церкву".

Останнім часом в УПЦ МП і особисто митрополита Онуфрія з'явилася цікава звичка - при будь-якому публічному виступі звинувачути - щоправда, невідомо кого - у тому, що проти УПЦ МП "ведуть інформаційну війну". Що ж, війна - стан, у якому знаходиться ціла країна, і ні в кого - з церквою включно - немає шансу лишитися осторонь. Все, що можна відповісти митрополитові: кожен з нас - і церква не виняток - вступає в цю війну сам і сам обирає бік і союзників. Київська митрополія не приховує ані своєї участі у гібридній війні, ані того, на чиєму боці вона виступає. І, до речі, УПЦ МП вступила в цю війну однією з перших - ще задовго до того, як ми взагалі дізналися про те, що така війна можлива.