Українцям більш властивий інтегральний націоналізм: Чому в державі пожвавлюються ультраправі рухи

Про те, якими є ознаки утраправих, наскільки в Україні впливові неонацисти та як часто чиняться злочини на ґрунті ненависті, розповів керівник Харківської правозахисної групи, телеведучий "Еспресо TV" та автор програми "Людина і право" Борис Захаров.

- Кого в сучасному світі можна зарахувати до неонацистів? Мова йде як про окремі персоналії, так і організації. Які зараз є ознаки неонацизму?

- Неонацистами можна вважати всіх, хто сповідує політичну ідеологію нацизму. У вузькому сенсі це ідеологія Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Ознака такої ідеології – це расова ієрархія, уявлення про те, що є вищі раси, а є нижчі. І що нижчі мають бути знищені, адже є шкідливими для білої людини, для "арійця". Що деякі мають обслуговувати їх, бути рабами. І що є вища раса, яка має певні вищі здібності, і тому вона має отримати всі блага цивілізації. Але вона повинна себе вести так, як личить "білому арійцю".

На фото: Борис Захаров

Є багато різноманітних версій неонацизму в різних його проявах. Є російський неонацизм, є американський, є український. Абсолютно різний неонацизм. І неонацистська ідеологія загалом непритаманна українському суспільству. У нас набагато менше неонацистів, ніж в багатьох іншим країнах.

Що стосується інших ознак, то це римське вітання (відоме як "Sieg Heil"). Є багато символів, як то кельтський хрест, який використовують неонацистські угруповання. Девід Вейн, ідеолог американського нацизму, учасник ку-клукс-клану, був автором гасла 14 слів "Ми повинні забезпечити існування нашого народу і майбутнього білих дітей". У нього ще було таке гасло, як "88". Це якраз від "Heil Hitler" (буква Н є восьмою в алфавіті). Це такі закодовані символи, які використовують нинішній неонацисти. Наприклад, "С14" (українська "права" організація – ред.) також цю цифру використовують. А також "Sieg Heil" і подібні йому гасла. Є ще багато інших неонацистських організацій, як то "Білий молот", колишні організації, на основі яких потім був заснований "Азов", вони також використовували таку символіку та розповсюджували "Mein Kampf" Гітлера. Очевидно, що це неонацистські організації.

Українцям більш притаманна ідеологія інтегрального націоналізму. Це така ультраправа ідеологія, яка є найбільш поширеною. Відмінність дуже велика: інтегральний націоналізм говорить не про те, що якісь раси є гіршими, шкідливими, що їх треба знищувати. Він про те, що є, умовно кажучи, богом дана земля. І тут має розпоряджатися народ, який є автохтоном. А всі інші народи не мають права на поширення своїх традицій, своєї ідеології, своїх законів. Якщо вони хочуть тут жити, нехай сидять тихо. І обидві ідеології розвивалися в першій половині ХХ століття і наразі є абсолютно неактуальними.

- Яку популярність наразі мають неонацистські рухи в світі та яку загрозу вони несуть? Чи можуть, теоретично, вони стати при владі?

- Зараз світ різко поправішав. Це спровоковано геополітичною ситуацією, кризою ліберальних цінностей, порушеннями міжнародного права з боку Росії, які підривають міжнародні інститути, міграційною кризою, яка виникла через війну в Сирії (в якій також взяла участь Росія), ісламським фундаменталізмом, терористичним актами, лівими рухами. В Європі відбувається перекіс ліволіберальної ідеології, коли традиційні цінності попираються, попирається свобода висловлювання для тих, хто сповідує консервативні цінності. Я підкреслюю консервативні, а не неонацистські. Неонацистські також обмежуються. І за рахунок цього є поправішання.

У багатьох країнах є партії, які можна було б вважати неонацистськими або праворадикальними. Вони перевзулися, перевдягалися в костюмчики з краватками та пішли до парламентів багатьох країн. У деяких країнах вони навіть є членами урядових коаліцій. В Україні такого немає. Єдиний випадок, коли праворадикальна партія увійшла до парламенту, був за часів правління Януковича. Коли народ проголосував за "Свободу". Причому за неї проголосувало багато і євреїв, і росіян, які взагалі не мають жодного відношення до цієї ідеології. Просто в піку злочинній та бандитські владі Януковича. Але "свободівців" я би не відносив до неонацистів. Можливо, хіба що окремих якихось особистостей, які пішли на вибори, можна віднести до неонацистів. Але загалом, ідеологія партії "Свобода" це інтегральний націоналізм, а не неонацизм, з моєї точки зору.

А так у нас неонацисти знаходяться переважно на маргінесі та з політичної точки зору не є небезпечними з точки зору зміни ідеології, курсу країни, приходу до влади, встановлення праворадикальної диктатури. Вони є небезпечними в темних провулках, на вулицях, під час нападів на демонстрації ЛГБТ-спільноти, під час нападу на ромів, окремих актів вандалізму. До речі, з антисемітизмом у нас покращується ситуація з року в рік. Минулого року не було зафіксовано жодного насильницького випадку. У той час як в країнах Західної Європи їх сотні. Тому я б не говорив, що у нас якась жахлива ситуація. У нас навпаки все більш-менш непогано. Окрім ставлення до ромів. Тут є великі проблеми. І нападів на представників ЛГБТ. Але я би не перебільшував загрози неонацистських рухів в України.

- Наскільки часто в Україні трапляються злочини на ґрунті ненависті? І чи вони розслідуються належним чином?

- У цьому сенсі ситуація поліпшується. Але сказати, що завжди правильно кваліфікують ці злочини, я не можу. Кваліфікувати такі злочини можна двома шляхами: якщо це був реальний злочин, наприклад, хуліганство, напад, вбивство, псування майна. Але якщо мотив злочину пов'язаний саме з етнічною чи релігійною приналежністю, то може бути застосована ст. 161 Кримінального кодексу "Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової національної належності або ставлення до релігії". В принципі сюди треба було б додати "на сексуальному ґрунті" щодо ставлення до сексуальних меншин.

У нас такого немає, але такі речі треба розглядати. І другий – це, здається, ст. 67 "Обставини, які обтяжують покарання". Там зазначається про злочини, які чиняться на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі. Тут додали обтяжуючі обставини щодо статевої приналежності. В комбінації ст. 67 або окрема ст. 161 Кримінального кодексу дає можливість кваліфікувати злочин як той, що був вчинений на ґрунті ненависті. Але поліції важко доводити такий мотив злочину. Тому вона уникає таких кваліфікацій. Хоча треба додати, що набагато більше стали кваліфікувати подібні злочини. За рахунок цього зросла кількість злочинів на ґрунті ненависті. Коли вона насправді не збільшилася, а навпаки – зменшилася. Але статистика зросла за рахунок того, що поліція стала більш належно кваліфікувати ці злочини.

- Як можна довести той факт, що злочин був скоєний на ґрунті ненависті?

- Тут кожен злочин треба розглядати окремо. Це акція, демонстрація, пікет або виставка, наприклад, представників ЛГБТ чи ромів. Публічна акція. На неї нападають і чинять проти неї хуліганські дії. Стає зрозуміло, що тут нема іншого мотиву. Якщо на темношкірого студента напали, ударили по голові та не забрали гроші та телефон – значить, це злочин на ґрунті ненависті. А якщо його вдарили по голові та обчистили – то це скоріш банальне пограбування. Не факт, що колір його шкіри став причиною ненависті. Але якщо при цьому нападники кричали щось образливе щодо кольору шкіри – то тут є ознаки злочину на ґрунті ненависті. Кожен випадок треба розглядати окремо. Поліція має кваліфікувати ці злочини і доводити винуватість зловмисника. Це не така проста робота. Наприклад, взяти той же напад на ромський табір. Якщо ніхто не вигукував образливих гасел, неонацисти можуть сказати "Ні, ми не проти ромів, ми проти того, що вони смітять". І потім піди доведи, що там були ознаки злочину на ґрунті ненависті. Але якщо є вигукування, образи, є певна підготовка до акції, є розмови між учасниками в соцмережах, де вони ображають ромів за їх національність, то там є ознаки цього злочину.

- Якщо подивитися на світову спільноту загалом, то в якій країні ситуація в плані поширення неонацизму, ксенофобії та расизму є найбільш гострою, а які країни, навпаки, є певним еталоном терпимості?

- Як не дивно, в країнах Східної Європи, особливо в Україні, Молдові, Білорусі, найменше злочинів на ґрунті ненависті. У Прибалтиці також невисокий рівень ксенофобії. І якщо вони є не еталоном, то принаймні ці країни достатньо толерантні порівняно зі своїми сусідами – що в ЄС, що на Сході. Я не знаю статистики, але мені відомо, що рівень ізоляціонізму в наших сусідів – в Польщі, Словаччині – набагато вищій, ніж в Украйні. Злочини на ґрунті ненависті в Німеччині, Великобританії та Франції трапляються в 10 разів більше, ніж в Україні. Тобто у нас ситуація не така критична.

- Чому а тих країнах, незважаючи на економічний добробут, склалася така ситуація?

- Це тому, що в цих країнах інша ситуація з міграцією, ніж в Україні. І з внутрішніми конфліктами між різними громадами. Наприклад, у Західній Європі є велика арабська діаспора. І там високий рівень не антисемітизму як такого, а антиізраїлізму в тому числі. Через що коїться багато злочинів на ґрунті ненависті з боку арабського населення стосовно єврейського. Також там багато неонацистських організацій, які чинять злочини проти арабського та африканського населення.

- Що потрібно зробити на рівні держави та суспільства, щоб знизити рівень ксенофобії та не допустити етнічних конфліктів? Яка політика була б найбільш вдалою?

- Я американіст. У Західній Європі перегнули палицю в питанні боротьби з нетолерантністю. Там надто обмежена свобода слова в цьому сенсі. Був такий дуже яскравий випадок: у 1977 році Націонал-соціалістична партія Америки вирішила зробити ходу. А там проживало 70 чи 80% єврейської громади, людей, які постраждали від Голокосту. Вони звернулися до суду штату з вимогою заборонити ходу. І штат це зробив. Але, на думку єврейського адвоката, який взявся захищати дану партію, це порушення першої поправки Конституції США та свободи слова. І націонал-соціалістична партія виграла суд  і хода проведена була. Я вважаю, що в Україні треба наслідувати саме американський досвід, треба дозволяти будь-які мирні акції, дозволяти вільно висловлювати свої думки. Навіть хейтерські, навіть hate speach – мову ворожнечі. І тоді менше буде насильства.

 

Власне, так у нас зараз і відбувається. Але швидше через деякий безлад у країні. Мені здається, що цей підхід найкращий. При цьому поліція, правоохоронна та судова система має дуже жорстко реагувати на будь-які прояви насильства. Поліція має захищати всі мирні акції ЛГБТ, гей-паради, ромів, правозахисників, якісь гендерні виставки від нападів неонацистів, які хочуть їх зірвати. Злочини на ґрунті ненависті поліція має жорстко кваліфікувати. Якщо все, що відбувається, є мирним, то хай всі кажуть, що хочуть. Це ж саме з протилежної сторони.

Я незадоволений рішенням суду проти "Громадського" на користь "С14", які образилися, що їх назвали неонацистською організацією. Хоча вона за всіма ознаками є такою. А суд став на бік "С14", які подали позов щодо порушення честі, гідності та ділової репутації. Я вважаю, що це порушення свободи слова. Бо кожен має право давати оціночні судження. Журналісти, правозахисники та експерти мають право давати оціночні судження та визначати, чи є ідеологія певної організації неонацистською.

Тобто для мене свобода слова понад усе. У широкому сенсі. Свобода слова, свобода мирних зібрань. Такі праволіберальні цінності. І от з такими праволіберальними цінностями у нас буде найменше проблем та загроз від неонацистських рухів та їх ідеології. Я в цьому ж сенсі не дуже задоволений законом про декомунізацію. Тому що він зачіпає приватну сферу. Я повністю його підтримую, на 100 відсотків, в державній та комунальній сфері. Тут має бути все уніфіковано, всі радянські та комуністичні ідоли (так само нацистські, якщо такі десь є) мають бути ліквідовані. Але якщо людина якість неонацистські чи комуністичні символи хоче вивішувати в себе на футболці, то це її приватне право. Це свобода слова і її неможна порушувати.