Земля скіфів та нобелівських лауреатів: ТОП-5 історичних фактів про Харківщину

Літо віддзвеніло, більшість людей вже повернулося зі своїх відпусток. Але осінь – також чудова пора для подорожі, під час якої міста Харківщини набувають особливого, м’якого колориту

Юлія Гуш
Журналіст регіональної редакції Depo.Харків
Земля скіфів та нобелівських лауреатів:…

У Харківській області не тільки краса осінньої пори може привернути увагу мандрівників – залишається історія, яка також пробуджує інтерес до регіону і стає непоганою "поживою" для внутрішнього туризму. Тож Depo.Харків зібрало ТОП-5 історичних фактів, які можуть зробити Харківщину більш цікавою для потенційних туристів.

Земля, де панували скіфи

Чимало народів бачили ці землі в далекому минулому. І одним із таких є народ скіфів. Так називають кочові племена, що мешкали на території Великого Євразійського степу в період з VII по III століття до нашої ери. Своєю назвою вони можуть завдячити грекам. За версією давньогрецького історика Діодора Сицилійського, цей народ походив від Скіфа, сина Зевса. Не обділив скіфів увагою і сам "батько історії" Геродот. Після свого візиту до Великої Скіфії він детально описав звичаї та порядки цієї держави. Зокрема, Геродот розділив народ на кочівників, елліно-скіфів, скіфів-землеробів, скіфів-орачів та царських скіфів. Видатний історик зазначав, що царські скіфи вважали інших своїми рабами та збирали з місцевого населення данину. Мали вони і свого царя. Щоправда, його влада була досить обмеженою.

Племена скіфів залишили по собі багато пам’яток. У першу чергу тут слід завдячувати їхнім похоронним обрядам. Справа в тому, що саме в скіфських захороненнях археологи знаходять чимало цікавих зразків матеріальної культури. Це різноманітна зброя, прикраси, посуд, кінська збруя, головні убори тощо. Знаходили сліди скіфів і на Харківщині. Тут, в першу чергу, слід згадати таку пам’ятку національного значення, як Донецьке городище поблизу Харкова. Перші розкопки тут пройшли в далекому 1902 році під час екскурсії учасників XII Археологічного з'їзду. Левова частина археологічних знахідок має стосунок саме до скіфської епохи ранньої залізної доби. Саме на території Донецького городища в VI столітті до нашої ери було споруджене перше укріплення. Археологи знаходили тут фрагменти ліпного посуду, різноманітні глиняні пряслиця, залізні ножі, бронзові тригранні наконечники стріл. За даними дослідників, народ, що тут мешкав, займався землеробством. Скіфське городище проіснувало з кінця VI по IV століття до нашої ери. Цікаво те, що слідів його насильницького руйнування не зафіксовано.

Скіфські баби на гоорі Крем'янець в Харківській області

Скіфські баби на горі Крем'янець в Ізюмі / Вікіпедія

Донецьке городище по сьогоднішній день приваблює як науковців, так і звичайних туристів, яким цікава історія та археологія. Зараз це важливий туристичний об’єкт, куди навідуються гості зі всієї України. Разом із тим, Донецьке городище – це не єдине місце, яке береже пам'ять про народ скіфів. Залишки їхніх поселень знаходили в таких населених пунктах, як Велика Гомільша, Водяне, Гайдари, Полкова Микитівка, Коропове, Мілова. Завдяки виявленим там артефактам археологи мають змогу відтворити життя та побут народу, який мешкав тут багато століть тому.

Харків – козацьке місто

Існує легенда, буцімто Харків отримав свою назву від імені козака Харка, одного з перших поселенців. Історики зараз відкидають цю версію та зазначають, що місто могло отримати свою назву завдяки річці Харків. Проте історія заснування та розвитку Харкова дійсно пов’язана з козацькою добою. Як стверджував видатний український історик Дмитро Багалій, датою заснування Харкова слід вважати 1654–1655 pоки. Саме тоді група українських козаків під проводом "осадчого" Івана Каркача оселилася поблизу харківського укріплення. Згодом інші поселенці допомогли збудувати нове укріплення. Згодом тут вже несли оборонну військову службу. У 1655 році в Харкові вже проживало близько 2000 людей. Причому з них 600 чоловіків були військовими. Частина мешканців міста, яка жила на території укріплення, займалася ремеслом і торгівлею. Інша частина жителів, а їх була більшість, воліла оселитися в слободах навколо укріплення та займатися хліборобством. У ті час селяни мали право користуватися землею та заробляти собі на життя ремеслами, причому зберігаючи власні козацькі вольності. У період з 1660 по 1662 рік тут добудували нове приміське укріплення, а в старій фортеці постали нові військові та адміністративні споруди та церкви. Варто зазначити, що в XVII столітті Харків вже був сформований і як військово-оборонний форпост, і як хліборобське місто.

Із 1724 року в Харкові уже нараховувалася 61 вулиця і 1300 дворів. Але, незважаючи на розростання міста, свобод у його мешканців ставало все менше. Російський уряд почав накладати додаткові грошові й службові обов'язки на населення міста. Наприклад, козаків-підпомічників поступово обмежили в їх праві обирати козацьку старшину. Сама полкова старшина також зазнала низки обмежень. Повинності козаків, які мали передусім іти на користь царської армії, ставали все важчими. Так, у 1732 році була здійснена спроба замінити слобідські козацькі полки на армійські. Тоді Харківський полк як адміністративно-військова одиниця вважався одним із найбільших у Слобідській Україні. 1732 року він нараховував 135 осель, у яких жило 75 000 харків’ян. Серед них, зокрема, було 5870 козаків. Згодом, у 1706 році, через малу кількість некозацького або російського населення на території полку було тимчасово ліквідовано воєводське управління, а влада полкової старшини поширилася на все населення.

Пам'ятник козаку Харьку на проспекті Науки в Харкові

Пам'ятник козакові Харьку в Харкові / Депо

Як полкове місто Харків став адміністративним осередком слобідських земель. Саме тут працювала полкова канцелярія і суд. Старшину обирали на козацьких радах, проте її затверджував царський уряд. Часом це були найбільш видатні козацькі старшини свого часу. Зокрема, Харківський полк очолював відомий кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового Іван Сірко. Загалом Харків був головним містом полку до 1765 року. Але життя харків’ян поступово змінювалося у міру того, як кордон російської держави посувався на південь. Вони були присутні під час російських походів на Крим та Азовське море, брали участь і Північній війні, і в різного російсько-польських конфліктах. Це суттєво підірвало силу Харківського полку і ослабила харків'ян. Окрім численних війн, населення потерпало і від інших проблем. Так у 1733 році в Харкові спалахнула масштабна пожежа, а у 1733 та 1741 роках тут прокотилася епідемія чуми.

Від подібних проблем потерпали й інші полкові осередки Слобожанщини, проте Харків зміг вибитися на передове місце завдяки вигідному економічному і торговельному розташуванню. У XVIII столітті у Харкові чотири рази на рік почали проводити ярмарки. Сюди стікалися  товари з балтійських портів, центральних  районів Росії, а також з Криму, Херсону, Києва, Польщі, Сілезії, Молдавії тощо. В 1726 році харківська монастирська школа була переформатована на колегію, яка до заснування Харківського університету вважалася найвідомішим навчальним закладом Слобожанщини. Але згодом Харків почав втрачати свободи. У 1765 року царський уряд скасував полкову самоуправу міста. Козацьке населення перетворилося на військових поселенців, на яких було накладено різні податки й повинності. Згодом з п’яти слобідських полків було утворено нову адміністративно-територіальну одиницю – Харківську губернію з осідком у Харкові. А це вже була нова сторінка в історії Харкова, в якій від минулих прав та свобод не залишилось ні сліду.

Остання мандрівка Григорія Сковороди

Із Харківщиною було нероздільно пов’язане життя видатного українського філософа, богослова, поета та педагога Григорія Сковороди. Улітку 1759 року Сковорода почав викладати поетику в Харківському колегіумі. Саме тоді він остаточно перебрався на Слобожанщину. На ті часи Харківський колегіум вважався найбільш передовим навчальним закладом на українських землях. Тут велику увагу приділяли природничим і точним наукам, а поряд зі звичною латиною студенти вивчали грецьку, німецьку та французьку мови. Сковорода поринув у викладання з великим ентузіазмом. Щоправда, сам філософ виявився занадто волелюбним навіть для такого закладу. Через конфлікти з представниками вищого духовенства йому довелося двічі покидати колегіум. Причиною першого конфлікту стало його небажання приймати постриг, а другого – відмова особисто вшанувати єпископа Порфирія Крайського, який сильно недолюблював філософа.

Разом із тим Сковорода зміг стати великим авторитетом для своїх студентів. Вони регулярно збиралися в домі філософа, читали античних авторів, писали вірші, співали та прогулювалися за містом. Після остаточного звільнення з Харківського колегіуму Сковорода певний час прожив на пасіці в Гужвинському лісі, яка знаходилася за 10 верст від Харкова. Тут він написав чимало творів – філософських байок, діалогів, віршів та пісень. Згодом Сковорода знайшов чимало часу для мандрівок, яким присвятив останні 25 років свого життя. Саме на цей період біографії філософа перепадає найбільше різноманітних переказів та легенд.

Український філософ Григорій Сковорода під час навчання

Григорій Сковорода

Останній рік свого життя Сковорода проживав у селі Пан-Іванівка в домі свого друга, колезького радника Андрія Ковалівського. Товариша вже літній Сковорода вирішив провідати після 19 років розлуки. Філософ помер 9 листопада 1794 року. Господар будинку згадував, що у свій останній день Сковорода був незвичайно веселим і говірким. Він охоче ділився з присутніми спогадами про своє минуле, розповідав історії про свої численні подорожі. А потім вийшов до саду та власноруч вирив собі могилу. "Пора, друже, закінчити мандрівку!" – сказав, за легендою, він Ковалівському в той момент.

Це ж саме село, де був похований видатний філософ, нині носить назву Сковородинівка. Тут розташований літературно-меморіальний музей Григорія Сковороди, який із 2008 року носить статус національного. Пам'ять про філософа тут зберігається у його особистих речах та листах. Сам музей оточений старовинним парком і садом, де колись любив відпочивати Сковорода. Збереглися навіть деякі його улюблені місця. Зокрема, 700-річний дуб та криниця. Поруч із музеєм знаходиться могила Сковороди. Як заповідав сам філософ, хреста тут не було встановлено – тільки камінь із написом: "Світ ловив мене, але не впіймав".

Місто Розстріляного відродження

У 20-30 роки ХХ століття Харків став культурним центром тодішньої України. Місто, як магніт, приваблювало творчу інтелігенцію. Літератори, драматурги, режисери, театральні діячі, літературні критики, перекладачі – всі вони знайшли своє місце в Харкові. Тут діяла ціла плеяда талановитих та непересічних авторів – Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Лесь Курбас, Микола Куліш, Іван Багряний і багато інших. У певний момент представники української інтелігенції відчували творчу свободу, яка й надихнула їх на створення низки високохудожніх творів.

Головним осередком інтелігенції став будинок "Слово" в Харкові, де й жили літератори нової генерації. Тут вони могли творити, експериментувати, влаштовувати дискусії та обговорювати власні бачення розвитку української культури. Але це тривало зовсім недовго. Радянській тоталітарній системі вільні літератори були непотрібні. Особливо, коли вони ставали надто самостійними та мали сміливість виголошували гасла на кшталт "Геть від Москви!". Тому, починаючи з 1930-го року, влада почала "закручувати гайки". Цензура ставала все жорсткішою, розпочалися допити, арешти, висувалися перші обвинувачення. А з травня 1933-го до будинку "Слово" вже навідувалися"чорні воронки". В одну з таких ночей був заарештований Михайло Яловий. Згодом скоїв самогубство Микола Хвильовий, який, будучи неформальним лідером літературної дискусії, відчував себе відповідальним за долю свої колег. Згодом будинок "Слово" вже більше нагадував в’язницю. Тоді його почали називати "Крематорієм". Ночами сюди приїздили "чорні воронки" та забирали все нових та нових літераторів. Їх згодом звинувачували в зраді та антирадянській діяльності. Чимало з них згодом загинули в карельському урочищі Сандармох, де сталінські кати вбили близько 9500 людей. Там стратили Миколу Зерова, Валер'яна Поліщука, Григорія Епіка, Леся Курбаса, Миколу Куліша, Мирослава Ірчана, Юліана Шпола та Валер’яна Підмогильного.

Будинок "Слово" на вулиці Культури в Харкові

Долі інших українських інтелігентів також не позаздриш. Хтось після поневірянь у тюрмах та таборах зміг таки втекти з Радянського Союзу, як це було з Іваном Багряним. Хтось після відбування свого строку став слухняним та комфортним, як це сталося з Остапом Вишнею.

Здавалося, цей будинок мав би стати ідеальною оселею для нового покоління української інтелігенції, а став черговим втіленням жорстокості та безжалісності сталінської репресивної машини: до 1938 року мешканців, які заселилися в "Слово" ще на самому початку його існування, майже не лишилося.  Цей будинок все ще можна побачити у Харкові. Незважаючи на нових мешканців, його стіни все ще бережуть трагічні історії представників Розстріляного Відродження.

Три лауреати Нобелівської премії

Харків не тільки культурне місто, але й наукове. Не всі знають, але саме тут свого часу жили три лауреата Нобелівської премії. До когорти найвидатніших уродженців Харківщини по праву входить один із основоположників порівняльної патології, еволюційної ембріології, імунології і мікробіології, творець наукової школи Ілля Мечников.

Народився знаменитий науковець 15 травня 1845 року в селі Іванівка. Навчався у Другій харківській гімназії, яку закінчив із золотою медаллю, після чого прослухав курс природничого відділення фізико-математичного факультету Харківського університету. У 1867 році разом із Олександром Ковалевським він дав початок новій науці – порівняльній ембріології. У 1882 році Мечников відкрив явище фагоцитозу – саме на цьому відкритті згодом базуватимуться методи запобігання інфекціям. 1886 року Мечников став засновником першої в країні бактеріологічної станції. На сьогоднішній день цей заклад більше відомий як Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології імені І. І. Мечникова.

Ілля Мечников під час роботи в Харкові виявив явище фагоцитозу

Ілля Мечников

Разом із тим, наукові досягнення не вберегли Мечникова від проблем. Так, у 1887 році він був змушений покинути Російську імперію через свою проукраїнську позицію. Згодом науковець перебрався до Франції, де почав працювати в Пастерівському інституті. Там Мечников займався загальнопатологічними питаннями, вивчав проблеми довголіття і впровадив в обіг термін "геронтологія". У 1908 році Мечникову спільно з німецьким вченим Паулем Ерліхом було присуджено Нобелівську премію у галузі фізіології та медицини за праці про імунітет.

Інший нобелівський лауреат, американський економіст, статистик, демограф та історик економіки Саймон Кузнець також прожив певну частину свого життя в Харкові. Народився він у Мінській губернії 1901 року. Своє життя до еміграції науковець згадував неохоче. Відомо, що 14 серпня 1910 року Кузнець вступив до Рівненського реального училища, а у 1915 році у зв'язку з наближенням фронту Першої світової війни він разом із родиною виїхав до Харкова. Там майбутній науковець разом з іншими біженцями оселилася в будівлі театру-цирку "Муссурі". Згодом Кузнець почав навчатися у Харківському Другому реальному училищі. Вищу ж освіту він отримав в Харківському комерційному інституті.

У 1922 році після подій Громадянської війни та приходу радянської влади родина Кузнеців покинула Харків та виїхала до Варшави. А вже звідти Семен та його старший брат Соломон емігрували до США. Там Кузнець стає першопрохідцем у вивченні національного доходу, що в ті часи вважалося новою галуззю економіки. Також він прославився як дослідник проблем, пов'язаних з національним доходом, економічними циклами та економічним зростанням. Свою Нобелівську премію з економіки науковець отримав у 1971 році "за емпірично обґрунтоване тлумачення економічного зростання, яке призвело до нового, глибшого розуміння економічної і соціальної структури і процесу розвитку в цілому".

Саймон Кузнець отримав Нобелівську премію

Саймон Кузнець / ВВС

Пов’язане з Харковом життя такого видатного фізика та винахідника, як Лев Ландау. Народився він 22 січня 1908 року в Баку в родині інженера-нафтовика. Коли йому було лише 14 років, він вступив до Азербайджанського державного університету, де одночасно навчався на фізико-математичному і хімічному факультетах. Після закінчення Ленінградського університету у 1927 році став аспірантом Ленінградського фізико-технічного інституту. У 1932 році Ландау очолив теоретичний відділ Українського фізико-технічного інституту в Харкові, а з 1937 працював в Інституті фізичних проблем АН СРСР. Широке коло наукових інтересів Ландау вражало його сучасників. До нього входила квантова механіка, фізика твердого тіла, магнетизм, фізика низьких температур, фізика космічних променів, гідродинаміка, квантова теорія поля, фізика атомного ядра і елементарних часток, фізика плазми тощо.

Лев Ландау працював у Харківському фізико-технічному інституті

Лев Ландау

Але жодні наукові досягнення не рятують від свавілля радянської влади. Так, у 1935-1938 роках у країні прокотилася хвиля репресій проти науковців Українського фізико-технічного інституту. Це привело до розгрому наукового центру, загибелі чи від'їзду багатьох провідних науковців. Не уник переслідувань і сам Ландау. У 1938 році він був заарештований за антирадянську агітацію. У в'язниці науковець провів рік і був випущений завдяки втручанню фізика Петра Капиці. Після свого звільнення Ландау до кінця був співробітником Інституту фізичних проблем. Разом із тим переслідування з боку радянської влади не стали перешкодою для його визнання на міжнародному рівні. Так у 1962 році Ландау отримав Нобелівську премію "за піонерські дослідження в теорії конденсованого стану, особливо рідкого гелію".

Всі новини Харкова сьогодні читайте на Depo.Харків

 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme