Таємний тунель та міські гуляння: Як харківські гончарі прославили маленьку слободу

Гончарівка – історичний район Харкова, обмежений Карпівським садом, вулицями Маршала Конєва, Великою Гончарівською, Семінарською та вулицею Полтавський Шлях. Саме тут відомий письменник Григорій Квітка-Основ'яненко поселив персонажів своєї п'єси "Сватання на Гончарівці". Історія Гончарівки нараховує понад два століття та зберігає чимало цікавих фактів та подій.

Як гуляння гончарів прославили харківську Слободу

Цей район заселили наприкінці XVII століття. Тоді навколо Харківської фортеці почали будувати невеликі слободи, у яких мешкали ремісники. Саме тут, між вулицею Катеринославською (сучасна Полтавський Шлях, – Ред.) та річкою Лопань існувала невелика слобода Довгалівка. Тут селилися ремісники, які займалися гончарством. Із часом цю місцину охрестили Гончарівкою. За кілька десятків років Гончарівка стала справжнім осередком життя харківських ремісників. На Гончарівській леваді, яка відділяла місто від слободи, щороку проходили народні гуляння. Саме ці гуляння описав у своїй п'єсі "Сватання на Гончарівці" Григорій Квітка-Основ'яненко.

Після Жовтневого перевороту на місці левади збудували греблю, а поруч із невеликими історичними будиночками звели радянські хрущовки. Район здебільшого стали заселяти робітники розташованих поруч заводів та підприємств.

З чого починалася водна історія Харкова

Саме на Гончарівці починалася історія харківського водогону. Тут, на вулиці Семінарській, був великий сад, що належав купцям Карповим. В ХІХ столітті вони вирішили продати сад міській владі, але за однієї умови – назву саду чиновники змінювати не будуть. На проданій території розташовувалися два джерела, які в 1881 році й поклали початок будівництву міського водопроводу. Неподалік від саду, на сусідній Конторській, і сьогодні розташовано Музей води. А от сам сад зберігся лише частково. Під час будівництва залізниці його розділили на дві частини, і сьогодні можна побачити лише західну частину саду - південну повністю забудували ще за радянських часів.

Чому місце для романтичних прогулянок нажило дурної слави

Карпівський сад довгий час вважали одним із найромантичніших місць Харкова. У ХІХ столітті через тимчасове закриття Університетського саду частина містян влаштовувала прогулянки Карпівським садом. Гуляння часто затягувалися до пізньої ночі, окрім концертів тут влаштовували конкурси та "морські бої на річці". Через досить велику територію тут знаходилося місце і для любителів тиші.

Але після викупу саду містом він почав приходити в занепад. Спочатку його розділили на дві частини, потім понівечили будівництвом водогону, а пізніше охайні стежки стали заростати та занепадати, тож цю місцину облюбувала не найкраща публіка – любителі закласти за комір та дрібні злочинці. Не дивно, що серед місцевих мешканців сад зажив дурної слави.

Крім того, з Карповим садом пов'язана одна з міських легенд. Подейкують, що від семінарії (сучасне льотне училище на вул. Семінарській, – Ред.) вів підземний хід, який починався у підвалі приміщення та проходив аж через весь сад. Вихід з цього тунелю був біля річки Лопань, по той бік залізниці. Правда це, чи ні – невідомо, адже знайти той тунель так нікому і не вдалося. Історичного підґрунтя цьому твердженню також немає, але, як і будь-який парк Харкова, Карпіський сад принаймні має свою легенду.

Як радянські тролейбуси зруйнували більшовицьку історію

Вулиця Велика Гончарівська – одна з основних вулиць району. Перша назва вулиці згадується в документах 1885 і 1887 років як Богуновський провулок. Колись тут жили поміщики, купці та ремісники, але за радянських часів вулицю суттєво перебудували. Історичні будиночки знищили через закладку тролейбусних ліній. Так, в одному із знищених будинків на початку XX століття на Великій Гончарівській мешкала родина Сєдових. Їхня донька Наталя Сєдова вийшла заміж за Льва Троцького, відомого більшовицького діяча, якому Україні нема за що подякувати. Історики припускають, що тут бував марксист і філософ Олександр Парвус, який в Харкові в 1916-1917 роках зустрічався із Троцьким. Втім, нині про це згадають хіба що краєзнавці та історики.