Синьо-жовтий прапор як символ протесту: Як українці відстоювали свою незалежність

У СРСР за демонстрацію чи навіть зберігання українського прапору можна було отримати суворе покарання. Тому не дивно, що на подібні вчинки наважувалися хіба що окремі відчайдухи, для яких це було акцією протесту та яскравою демонстрацією власної громадянської позиції.

Український сюрприз до 1 травня

У ніч проти 1 травня 1966 року над будівлею Київського інституту народного господарства замайорів синьо-жовтий прапор. Прямо на тому місці, де раніше був червоний комуністичний. Явище в ті роки просто нечуване. Згодом про подію гомоніло все місто, інформація дійшла аж до партійного керівництва. 4 травня 1966-го КДБ УРСР розпочинає слідство у резонансній справі, були "Приняты меры к розыску преступника". Протягом дев’яти місяців силовики полювали на сміливців, які наважились на цей вчинок. Зрештою, їх таки знайшли. Як виявилося згодом, до цього "злочину" були причетні 26-річний Віктор Кукса та 28-річний Георгій Москаленко. Що було несподіванкою, обидва були простими київськими робітниками, один із яких навчався у цьому самому виші.

Кукса та Москаленко планували, що український стяг побачать учасники першотравневої ходи. Але для цього їм довелося пройти цілий квест. Звісно, що придбати український прапор вони ніяк не могли. Довелося шити самостійно. Щоправда, знайти тканину потрібної барви було не так просто. У країні панував дефіцит. Зрештою вони обійшлися двома шаликами, купленими в Жовтневому універмазі. Прапор Кукса та Москаленко встановлювали вночі. Охоронці вишу вже встигли понапиватися напередодні свята, тому нічого не бачили та нічого не чули. На самому стягу Кукса і Москаленко від руки зробили напис "Ще не вмерла Україна – ще її не вбито".

На фото: Віктор Кукса та Георгій Москаленко

Уже о сьомій годині ранку будівлю вишу оточили сполохані міліціонери та співробітники КДБ. Спочатку вони не знімали прапор, адже боялися замінування. Згодом правоохоронців вже шукали тих "злочинців" за написом на прапорі. Під видом заповнення документів весь інститут змусили перевірити за почерками. Робили це непомітно, під виглядом заповнення потрібних документів. Москаленка, який у тому виші не навчався, викликали до військкомату. Там його попросили заповнити анкету. Так выдчайдухи і попались.

Москаленка і Куксу заарештували 21 лютого 1967 року. Їм інкримінували ч. 1 ст. 62 Кримінального кодексу УРСР ("антирадянська агітація і пропаганда"), а також ст. 222 ("незаконне носіння холодної та вогнепальної зброї"). Під зброєю слідство розуміло кухонний ніж, яким Кукса зрізав червоний прапор, та самопал, яким Москаленко повинен був подати сигнал у разі небезпеки. Покарання хлопці відбували у Мордовії у таборі суворого режиму №11 селища Явас. Москаленку дали три роки, Куксі – два. Сміливців реабілітували тільки після розвалу СРСР. А 18 серпня 2006 року – аж через 40 років після того вчинку – їх нагородили орденами "За мужність" І ступеня.

Прапори над військовим містечком

Карали за українські пори і за часів Брежнєва. На початку 1970-х років група юнаків з села Росохач Тернопільської області створила підпільну організацію, яка увійшла в історію як "Росохацька група". Її організатор Володимир Мармус написав присягу, яку прийняли десять людей. Усі вони дали обіцянку вірно служити Україні та боротися за її незалежність. У ніч проти 22 січня 1973 року в Чорткові учасники групи наважились на резонансну акцію: до 55-ї річниці проголошення Четвертого Універсалу Української Центральної Ради вони встановили чотири синьо-жовті прапори та розвісили 19 прокламацій. Хлопці не тільки повідомили про подію 55-річніної давнини, а й розповіли про арешти, критикували русифікаторів та вимагали свободу ув’язненим українським патріотам. Як свої київські попередники, учасники групи виготовляли прапори самостійно. Перед акцією вони в різних містах придбали жовте і блакитне полотнища, які потім зшили разом.

"Ми ж слухали "Радіо Свобода", ВВС, як хапають, заарештовують, – розповідав уже за часів незалежності Мармус. – Не лише простих хлопців, а й юристів... Лук’яненко, Кандиба вже сиділи на той час. Але, знаєте, був якийсь нестримний потяг... Не було проти того ради. Хотілося зробити свій внесок і обов’язково підняти синьо-жовті прапори. Бо ми ж виховані були нашими батьками... Лише 15 років як закінчилася збройна боротьба, і ми були проникнуті духом свободи. До речі, там у селі неподалік нас у 1973 році вбили у перестрілці останнього партизана".

На фото: "Росохацька група"

Як потім згадував Мармус, Чортків у ті часи був військовим містом – там розміщувалися шість авіаційних частин, постійно ходив караул та відловлював солдатів. Тому потрапити під підозру було справою короткого проміжку часу. Уже 19 лютого 1973-го почалися арешти, а наприкінці року в Тернополі відбулося закрите судове засідання. За статтями 62 (проведення антирадянської агітації і пропаганди) і 64 (створення антирадянської організації) Кримінального Кодексу УРСР Володимира Мармуса засудили до 6 років таборів суворого режиму і п’яти заслання, Миколі Мармусу та Степанові Сапеляку дали по 5 років ВТК і три заслання, Володимиру Сеньківу і Петрові Винничуку – по чотири ВТК і три заслання, Миколі Слободяну, Василю Лотоцькому та Андрію Кравцю – по три роки ВТК і два заслання. Визнання, як і кияни, вони також отримали за часів незалежності. 26 листопада 2005 року Сапеляка нагородили орденом "За заслуги" третього ступеня. А 18 серпня 2006 року були нагороджені й інші члени групи.

Щоб український прапор бачив увесь світ

Усі ми звикли бачити синьо-жовті прапори на спортивних змаганнях, футбольних матчах. Проте довгий час українські спортсмени виступали під іншими стягами. Демонстрація українського прапору вже була виявом непокори. Навіть за межами Союзу подібні вчинки вважалися вкрай сміливими та зухвалими. Один із таких випадків стався у 1976 році в канадському Монреалі, де в той час проходили XXI Олімпійській ігри. 22 липня під час змагань гандбольних команд СРСР і Румунії студент із Торонто Любомир Шух розгорнув синьо-жовтий прапор. За це його видалили з арени. Згодом речник Організаційного комітету Олімпійських ігор пояснив, що вчинок Шуха мав ознаки політичного протесту, а український прапор "міг призвести до заворушень".

На фото: Данило Мигаль

27 липня в тому ж Монреалі під час півфіналу з футболу між збірними НДР і СРСР, у складі якої було чимало гравців київського "Динамо", сталася ще більш помітна акція. У той день 150 українців вивісили плакат із надписом "Свобода Україні!". У другому таймі 20-річний канадець українського походження Данило Мигаль вибіг на поле із синьо-жовтим прапором. Там він став вигукувати "Свобода Україні!" і танцювати гопак. Така акція тривала всього 15 секунд. Після цього правоохоронці вивели хлопця зі стадіону. Згодом його доставили у відділок, де той провів кілька годин. Один із полісменів, який знав українську, сказав: "Навіщо ти робиш нам неприємності? Твій вчинок нічого не змінить". За словами самого Мигаля, він просто не розумів, чому українські спортсмени повинні змагатися під чужим прапором та виборювати медалі для СРСР. Для хлопця це було великою несправедливістю, миритися з якою він не хотів. Мигаль потім згадував, що ця акція носила спонтанний характер. Він лишень хотів потрапити у трансляцію, щоб український прапор побачив весь світ.

Півострів несвободи

Здавалося би, після проголошення незалежності за український прапор вже ніхто не зазнає переслідувань. Але все змінилося після анексії Криму в 2014 році. Кримський фермер Володимир Балух нову окупаційну владу не прийняв. Він відмовився від отримання російського паспорту і залишився громадянином України. Своєї громадської позиції Балух не приховував, чим сильно дратував тамтешні владні структури. З грудня 2013 року на садибі фермера висів український прапор. Його окупаційна влада знімала двічі, після першого Балуху навіть довелося відсидіти десять діб арешту. 29 листопада 2016 року на стіні будинку він розмістив ще й табличку "Вулиця Героїв Небесної сотні, 18". Балух потім згадував, що очікував від місцевих селян звинувачення в провокації та вимог зняти прапор. Але ніхто цього так і не зробив.

У грудні 2016-го Балуха затримали за звинуваченням у "незаконному зберіганні і носінні вогнепальної зброї та боєприпасів". Напередодні арешту ФСБ провела обшук його будинку. Після цього силовики заявили, що буцімто знайшли на горищі боєприпаси. З 12 грудня Балух перебував під вартою в очікуванні суду. 4 серпня 2017 року Роздольненський районний суд анексованого Криму засудив його до 3 років і 7 місяців позбавлення волі. Балуха звинуватили в незаконному зберіганні зброї та вибухівки й відправили за ґрати. Але він ніколи не визнавав звинувачень, які йому закидали російські судді. Під час процесу Балух заявив, що не хоче, щоб колись нащадки звинуватили його в малодушності і слабкості.

На фото: Володимир Балух

У березні 2018 року Балух оголосив голодування. Так він висловив свій протест проти несправедливого вироку. Правозахисники й адвокати наголошували, що вся справа проти кримчанина була сфальсифікована. Того ж року Генеральна Асамблея ООН ухвалила чергову резолюцію, у якій висловила глибоке занепокоєння затриманнями і арештами Росією українських громадян, включно з Володимиром Балухом та Еміром-Усеїном Куку. Варто зазначити, що в подібних документах нечасто фігурують імена конкретних політв'язнів. До цього в ООН згадували хіба що дисидентів Нельсона Манделу з ПАР та Аун Сан Су Чжі з М'янми.

Володимир Балух провів у незаконному ув’язненні три роки. За словами політв’язня, більше всього його підтримували листи зі словами підтримки, які той отримував від небайдужих українців. 7 вересня 2019 року Балух був звільнений в рамках обміну між Україною і РФ. Після повернення в Україну він зізнався, що не шкодує про свій вчинок. Якби була можливість повернути час назад, він би знову вивісив той синьо-жовтий прапор.

Дорогою ціною

Куди гірша ситуація склалася в так званих "самопроголошених республіках" на захопленій частині Луганської та Донецької областей. Там за український прапор громадяни могли заплатити не просто свободою, а й власним життям. Один із таких випадків стався у місті Горлівка Донецької області. 17 квітня 2014 року після акції "За єдину Україну!" викрали й убили депутата Горлівської міськради Володимира Рибака. Все через те, що він під час заходу спробував зняти з будівлі міськради прапор так званої "ДНР" і повернути на його місце український. Тоді в нього виникла словесна перепалка з прихильниками так званої "Донецької республіки". На жаль, цей конфлікт не пройшов непоміченим.

19 квітня понівечене тіло Рибака з ознаками насильницької смерті знайшли рибалки в річці Казений Торець. Як згодом повідомили в Міністерстві внутрішніх справ, перед смертю бойовики піддали українця тортурам. За свідченням очевидця, у день викрадення четверо чоловіків у камуфляжі силоміць посадили депутата в автомобіль і відвезли в невідомому напрямку. З тих пір додзвонитися Рибаку було неможливо – його телефон був неактивним. 20 лютого 2015 року Рибаку посмертно присвоєно звання Героя України. Особи, які вчинили цей злочин, нині переховуються на території Росії.

На фото: Володимир Рибак (праворуч)

28 червня 2014 року в Донецьку проросійські бойовики жорстоко вбили воротаря футбольного клубу "Авангард" Степана Чубенка. Хлопцю на той момент було лише 16 років. Він разом із друзями брав участь у мітингах на підтримку цілісності України, а згодом надавав допомогу українським військовим. Чубенка затримали бойовики батальйону "Керч" через жовто-блакитну стрічку, яку той носив на наплічнику. Хлопця відвезли до Горбачево-Михайлівки, де після катувань розстріляли. Вбивць було троє – комбат бандформування Вадим Погодін на прізвисько "Кєрч", Максим Сухомлинов або "Буба" та Юрій Москальов, він же "Жора".

На фото: Степан Чубенко

У листопаді 2017 року мати хлопця звернулася за допомогою до України. Того ж року убивць неповнолітнього Чубенка було заочно засуджено до довічного позбавлення волі. Щоправда, момент правосуддя так і не настав, жоден із вбивць так і не поніс заслуженого покарання. Погодін сховався в окупованому Криму, а двоє інших вбивць знайшли прилисток на території Росії. Сам Чубенко був посмертно нагороджений орденами "За мужність" III ступеня та "Народний Герой України".

Окупанти вогнем збивали українські прапори

Жовто-блакитний прапор майорів над будівлями Донецького аеропорту впродовж всієї його оборони. Запеклі бої з російськими окупаційними військами тривали з вересня 2014-го по 22 січня 2015 року. Закінчилися вони лише після остаточної руйнації старого та нового терміналів аеропорту. За неабияку витривалість самі окупанти прозвали оборонців "кіборгами". Саме під такою назвою вони згодом увійдуть в історію.

Через кілька днів після початку АТО бойовики так званої "ДНР" підняли свій прапор над аеропортом. 25 травня туди уже увійшов їх батальйон "Восток". Але наступного дня бійці ЗСУ провели одну з найуспішніших спецоперацій за усі роки війни та взяли аеропорт під свій контроль. 23 серпня 2014 року бійці третього окремого полку спецпризначення встановили український прапор. Ворог час від часу збивав синьо-жовті стяги вогнем, але "кіборги" невтомно повертали їх на місце. Після цього українці протягом всього літа успішно утримували аеропорт. Це незважаючи на те, що в серпні бойовики отримали велику кількість російських "Градів", залпами з якими вони щедро "ділилися" з українськими оборонцями. Увесь вересень бойовики майже щодня обстрілювали аеропорт. Вони думали, що той скоро перейде під контроль "ДНР". Але українські бійці змогли успішно відбити усі атаки.

На фото: ДАП

30 вересня 2014 року бойовики заявили про те, що встановили свій контроль над аеропортом. Подібні заяви вони робили 3 і 5 жовтня. Але над аеропортом все ще здіймався синьо-жовтий прапор. Протягом місяця запеклих боїв найманці змогли просунутися лише на 500 метрів. 16 жовтня 2014 року "кіборги" знов вивісили український прапор на будівлі аеропорту. Для цієї мети була обрана вежа, яка є найвищою точкою аеропорту. Позбавитися цього прапору ворог зміг тільки тоді, коли знищив саму вежу…. Прапори, які вдалося вберегти з тих часів, нині стали справжніми реліквіями. Зокрема стяг родом із Донецького летовища піднімають двічі на рік над військовою частиною в Кропивницькому. Така традиція.