Революція на граніті: Як студенти змінили історію держави 30 років тому  

Акція протесту, яка згодом стала відома як Революція на граніті, розпочалася 2 жовтня і тривала до 17 жовтня 1991 року. Молодь, яка після початку Перебудови змогла відчути "дух свободи", прагнула подальшої демократизації суспільства. Молоді люди не тільки слідкували за всіма процесами, що відбувалися тоді в політичному житті, а й намагалися напряму впливати на них. У 1990 році відбулися вибори до Верховної ради тодішньої УРСР. Тоді парламентську більшість отримали комуністи, в той час як демократам дісталися лише 126 мандатів. Такий розподіл сил викликав невдоволення у активних студентів, адже для істотних змін у суспільстві потрібна була саме демократична більшість.

Ідея розпочати голодування виникла у лавах київської Української студентської спілки. Своїх однолітків підтримала молодь із Студентського Братства Львівщини. Добрі стосунки між двома організаціями та високий рівень підготовки забезпечили успіх цієї акції. Студенти легко узгодили дату, мету та форму протесту, а також оголосили головні його вимоги: не допустити підписання нового союзного договору, оголосити перевибори Верховної Ради УРСР, повернути на територію країни українських солдатів та забезпечити проходження служби виключно у межах України, провести націоналізацію майна Компартії України. Також вони бажали відставки голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

Наметове містечко протестувальники розвернули на столичному Майдані Незалежності, який тоді ще називався Площею Жовтневої революції. В акції взяли участь кілька сотень студентів, 137 з них оголосили голодування. Строки у кожного були свої. Хтось голодував лише день, хтось – всі дванадцять. До акції також приєдналися викладачі вишів, громадські активісти і дисиденти.

Боротьба проти страху

Коли розпочалася Революція на граніті, головний редактор газети "Шлях перемоги" Віктор Рог був ще 20-річним студентом. Навчався на історичному факультеті Сумського педагогічного інституту, був залучений до громадського життя свого вишу. Ще у 1989 році він долучився до створення Спілки незалежної української молоді "Сумщина", брав участь в акціях, спілкувався зі студентськими організаціями з інших міст. Зрозуміло, що коли київські студенти оголосили голодування, він не зміг залишатися осторонь. Тому Рог разом із декількома іншими студентами вирушив до Києва. То був холодний ранок 5 чи 6 жовтня. Метро ще не працювало, до Майдану довелося добиратися пішки. На той момент на площі вже зібралося близько трьохсот чоловік. Мітингувальники ще міцно спали, тільки охоронці ходили між наметами.

Сумчани одразу надягнули пов’язки "Я голодую" і приєдналися до однолітків. Так розпочалися їх революційні будні. Рог згадує, що самим голодуванням їхня роль не обмежувалася. Вони ходили на акції, піднімали студентів з інших вишів, спілкувалися з мешканцями міста. Кияни на учасників революції реагували позитивно. Голодуючих студентів намагалися усіляко підтримувати, їм дарували квіти, влаштовували концерти, мітинги, молебні. Щоправда, були й такі, що рекомендували "діткам" добре поміркувати на своїм рішенням.

Окрім студентів та викладачів вишів на площі ще можна було побачити українських політв’язнів. То були люди, які свого часу пройшли тюрми і табори, тож вони чудово розуміли, що таке голодування. Політв’язні не тільки підтримали молодь, а й приєдналися до акції. Рог згадує учасницю українського опозиційного руху Оксану Мешко. Саме вона очолювала Українську гельсінську спілку під час масових арештів КДБ у 1970-х. Коли почалася Революція на граніті, Мешко було вже 80 років, але вона голодувала разом із іншими. Жінка усіляко підтримувала студентів.

"Один із найяскравіших спогадів – це, звичайно, зустріч з політв’язнями, – говорить Рог. – Які пройшли табори, тюрми, заслання. Оксана Мешко, Василь Овсієнко та інші. Я особисто тоді відчув, що не з нас це почалося, не нами це закінчиться. Що це є довший час боротьби, великі жертви. До того часу хтось, може, і вважав, що ми герої, бо виступили два або кілька днів. То, дивлячись на них, я розумів, що вони десятиліттями сиділи без надії, якоїсь впевненості у своїй перемозі. Тому що вони мали людську гідність та національну свідомість. Вони нас надихали. Це для мене було дуже важливо".

Однак без неприємностей не обходилося. За словами Рога, учасникам голодування могли підсипати отрути у воду, а потім заборонити її пити. Або заявити про замінування площі та вимагати всіх забиратися геть. Разом із тим, ніхто не намагався розігнати наметове містечко. Не було такого, щоб мітигувальників кийками гнали з площі. За словами Рога, тоді міліціонери самі не знали, що їх очікує завтра. До того ж, київська влада була налаштована цілком демократично.

Мітингувальників кожного дня возили до лікарні, щоб перевірити їхній фізичний стан, а також пересвідчитися, чи не є бодай хтось із них симулянтом. Утім, із кожним днем кількість голодувальників збільшувалася. Але окрім голоду, студенти ще потерпали від холодної погоди. Доводилося спати по 4-5 годин на добу, щоб сильно не мерзнути – ні зручних карематів, ні теплих спальників тоді ще не було.

Голодував Рог до 14 жовтня. Одного дня він просто знепритомнів, а отямився вже в іншому наметі. Біля студента поралися лікарі. "А потім така цікава ситуація, – згадував він. – Прибіг якийсь шаман, лікарів порозпихав і почав робити якісь маніпуляції, до потойбічних сил звертатися, щоб мене оклигати".

Рога разом із друзями попросили повернутися до свого міста та підтримати революцію уже в Сумах. Бо вільних місць для всіх учасників акції протесту вже не залишалося. Але після повернення додому посипалися телефонні дзвінки щодо виключення з інституту. На щастя, студентів підтримав декан вишу. Став на їхній бік і профком.

"Коли я їхав із Сум до Києва, то ніби це були одні Суми – зрусифіковані, збайдужілі. Неактивні. А коли повернувся з Києва, то вони були зовсім інші, – розповів Рог. – Коли вийшли студенти на страйк, я зрозумів, яка у нас велика перспектива, яка у нас велика сила віри в перемогу. Тоді я зрозумів, що до незалежності залишаються лічені хвилини на історичному хронометрі. Також ми розуміли, що революція – це не якийсь етап. От прийшов, щось зробив, і можна іти спокійно собі спати. Це були для нас уроки на все життя. Ми зрозуміли, що це має бути щоденна робота, щоденна праця. Щось змінити можна не однією акцією, а працею і боротьбою багатьох поколінь. Я гордий з того, що наша боротьба принесла плоди. Це була передусім боротьба проти страху. У ті часи люди були перелякані та зневірені. Вони боялися щось зробити. І коли здобули перемогу – то це зрушило суспільство. Це для мене урок. Я називаю це революцією проти страху. Помаранчева революція була проти брехні, а Революція Гідності була проти приниження. Якби ми не поборолись зі страхом, ми би не поборолись з постійним приниженням. Цей перший крок був дуже і дуже важливий".

Усі сподівалися на зміни в майбутньому

Мешканці інших українських міст пильно слідкували за тим, що відбувається в Києві. Чудовим інформаційним майданчиком для них стала радіостанція "Промінь", журналісти якої проводили прямі включення з місця подій, брали інтерв’ю та влаштовували обговорення. Настоятель харківського Іоано-Богословського храму ПЦУ о. Віктор Маринчак згадує, як через ЗМІ був оголошений всеукраїнський страйк. Українців закликали вийти на вулицю та підтримати студентів. Тоді Маринчак викладав в Харківському національному університеті тоді ще імені Горького, студенти та викладачі якого не залишалися осторонь подій.

"Я побачив, що якісь наші студенти вже виходять туди, – згадував Маринчак. – Все-таки, філфак, а особливо українське відділення, на той час був дуже активним. Я бачив, як шепочуться заступник декана Юрій Миколайович Безхутрий зі своїм сином та ще парочкою студентів. Я зрозумів, що вони обговорюють саме це питання. Тому що було видно, що наш факультет вийде. Хоча б в якійсь кількості, але вийде".

За його словами, харківський університет на той час був найдемократичнішим вишем міста. Серед студентів, молодих викладачів та професорів вистачало активних людей. Тому не дивно, що після оголошення всеукраїнського страйку було вирішено провести мітинг прямо біля входу до університету. Як зазначив Маринчак, тоді він зрозумів все толерантне, ліберальне ставлення керівництва факультету до таких поривів. За його словами, університет у ті часі був в авангарді демократичних процесів.

"Мабуть, у таких напівзакритих вишах, як авіаційний інститут, це було просто виключено, – зазначає Маринчак. – У таких випадках подібні виші намагалися закрити доступ для сторонніх людей, намагалися заборонити студентам виходити на якійсь заходи. У нас цього, все-таки, не було. Зібрався цей мітинг. Я заходжу на заняття. Я бачив, що три четверті курсу заповнили аудиторію. І я сказав своїм студентам: "Там ваші товариші вийшли на демонстрацію. Ви маєте право робити те, що ви хочете. Але я в таких умовах проводити заняття не можу". І все. Я ніяк не агітував, ніякого героїзму не проявляв. І пішов сам на страйк. Це було таке живе враження. Це було, так би мовити, невеличке, але свято демократії. Було не так тепло, як сьогодні. Але було ясне небо, сяяло сонце. І у всіх сяяли очі. Усі сподівалися на зміни в майбутньому".

Жодних лекцій того дня не було. Маринчак приєднався до мітингу. У той день на мітингу були присутні не тільки студенти та викладачі вишу, а й громадські та культурні діячі, професори, активісти. Вони висловили свою солідарність із учасниками голодування та підтримали всі вимоги Революції.

"Мої аспірантки стояли на мітингу, – згадує Маринчак. – А поряд – працівники парткому університету. І вони, знаючи чиї це аспірантки, підходять до них та кажуть: "Це ваш керівник. Куди полізли? Чому він бере участь? Хіба так можна?" Потім вони це мені переповіли. І я зрозумів, що вони схвально поставились. Мені дуже приємно, що цей мітинг і взагалі пов’язані з цим події зробили такий поділ: на тих, хто за нашу революцію, за прогрес, за просування України вперед до демократії, до якихось інших цінностей, та на тих, хто тільки прикидався демократом".

У ті часи професура та адміністрація українського відділення філфаку Каразінського університету також не залишалася осторонь демократичних процесів. Вони підтримували і рух до незалежності. Як зазначає Маринчак, 1990-й рік у цьому плані був вирішальним. Була ухвалена декларація про суверенітет 16 липня 1990 року. І хоча влада на місцях протистояла цим змінам, демократичні зміни вже було не спинити.

"Я зрозумів тоді, що наш партком вже відчував хиткість свого становища, – розповів Маринчак. – І жодних оргвисновків стосовно моєї поведінки не було зроблено. Таким чином, мені це все обійшлося дуже легко. Але скажу, що ні тоді, ні тепер я не відчуваю себе учасником тієї революції. Я її підтримав і не більше. І дійсно, ті студенти, ті викладачі, які вишли на страйк, які вийшли на мітинг, не є її учасниками. Треба чітко усвідомлювати своє становище. Але все-таки ми хотіли висловити підтримку, мали змогу це зробити і зробили. Це головне, що з цим пов’язане. Наскільки я пам’ятаю, цей страйк був оголошений у критичну мить розвитку Революції на граніті. Коли вони вже проголодували кілька діб. І вже когось забрала "швидка допомога". З’являлися нові, так би мовити, кандидати на голодування. Це вже було випробуванням. Випробуванням їхнього здоров'я, їхньої волі. Дуже серйозне. Наскільки я пам’ятаю, одразу після цього страйку Верховна Рада ухвалила якесь рішення".

Революція на граніті тривала 16 днів і підійшла до свого логічного завершення вже 17 жовтня. Все закінчилося підписанням постанови Верховної Ради УРСР, яка гарантувала виконання вимог учасників революції. Це була перша ненасильницька акція протесту в тодішній УРСР, яка виявилася успішною. Учасники революції показали, що не тільки прагнуть змін у своїй країні, а й висловили рішучість стати їх рушіями. Ці події відіграли важливо роль у демократизації суспільства та стали черговим кроком до здобуття української незалежності.