Придушення "бунту" в колонії Харкова: Чому Україні потрібен Стамбульський протокол

Приводом заговорити про тортури в місцях ув'язнення стала ситуація, яка склалася в Олексіївській виправній колонія №25. Даний заклад вважається благополучним, проте правозахисники вже не один рік вказують на жорстоке та принизливе ставлення до ув'язнених.

Так, 8 січня в цьому закладі був введений особливий режим через конфлікт між персоналом і групою засуджених. За відомостями правозахисників, під час інциденту в'язнів били гумовими кийками, 22 засуджених отримали травми. Коли до ув'язнених змогли дістатися представники моніторингової групи Секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини, в'язні скаржилися на неправомірне застосування сили і використання спеціальних засобів. Зокрема, у них були зафіксовані тілесні ушкодження, а самі засуджені знаходилися в пригніченому стані. На даний момент за цими фактам відкрили кримінальне провадження.

"Те, що вони розповідали, – це просто жах, я навіть не хочу переказувати, – сказала керівниця громадської приймальні Харківської правозахисної групи Людмила Клочко. – Я не знаю, чому саме такі жахи діються в цій колонії. Я можу думати, що таке діється не тільки там. Бо це закрита система. Ми не знаємо, що там. Вони (ув'язнені, – ред.) розповідають, але фактів немає. Тому ми чекаємо від в'язнів всіх закладів виконання покарань, що вони будуть більш відкритими. Тоді ми дізнаємося, що за ними там стоїть".

За її словами, задокументувати факти побиття в місцях ув’язнення зараз проблематично. Медики, які працюють з "зеками", формально не зобов'язані слухатися начальника тюрми чи колонії, але той за власним бажання може не допустити фахівців на місце роботи. Тому лікарі змушені співпрацювати з керівництвом, а подекуди навіть потурати йому. Чимало ув'язнених, які скаржаться на погне ставлення та побиття, не можуть це довести. Їм потрібно бути дуже побитими, щоб їх відправили до лікарні за межами в'язниці.

На фото: Олексіївська колонія

Однак є параметри, що дозволяють визначити, чи стала людина жертвою тортур та жорстокого ставлення. За словами правозахисників, вони добре описані в Стамбульському протоколі. По суті, це перший у світі набір міжнародних рекомендацій із документування катувань та його наслідків. На сьогоднішній день в Україні Стамбульський протокол імплементований лише частково.

"У 1990-ті роки, коли було повстання курдів у Туреччині, сили Національної безпеки, в тому числі, застосовували тортури, – розповіла Клочко. – Не було єдиного підходу до розслідування цих справ. Хтось заявляв, що до нього застосовували тортури. Хтось говорив, що його побили. Але не було стандарту. Стамбульський протокол такі стандарти і створює. Це всього лишень правила, які визначають стандарт, яким мають користуватися слідчі, люди, які документують тортури та жорстоке поводження. Тут є і правові аспекти, і медичні. Так от, коли Стамбульський протокол створювався, він виробив мінімальний стандарт, на який люди, в тому числі державні чиновники та особи, що ведуть розслідування, мають обов'язково звернути увагу".

Важливо також те, що Стамбульський протокол описує не тільки фізичні, а й психологічні докази катувань. За словами керівника ГО "Комплексна психологічна допомога" Андрія Гайдабруса, тема психологічного здоров'я людей, котрі постраждали від насилля й тортур, має займати вагоме місце під час надання допомоги. Він розповів, що близько четверті людей, з якими працювала його організація, після перенесених тортур мають ті чи інші психічні розлади. У них погіршується працездатність, страждає взаємодія із соціумом. У будь-якому випадку вони потребують допомоги.

"Років десять тому у нас був клієнт, – згадувала Клочко. – Хлопець був охоронцем в якомусь господарстві. І в нього викрали два ящики огірків. Його побили інші охоронці. Після цього він звернувся в тодішню міліцію. І цією справою ми займалися. Ми написали скаргу в Європейський суд, виграли її. Але тоді, коли він приходив до нас, а це був молодий чоловік, дужий, міцної статури, він увесь час був із батьком. Я знаю, що пізніше від нього пішла дружина. Були якісь проблеми в його особистому житті. І пов'язані вони безпосередньо з цим побиттям. Він вважав себе невинуватим в тому, що його побили. І він весь час відчував, що перебуває в небезпеці. Він один, без тата, до нас не ходив. Тому ці випадки залишаються в пам'яті людей. Інколи назавжди. У них повністю міняється структура особистості".

Як зазначив Гайдабрус, близько 25-30% людей, які пережили тортури та знущання, в подальшому не можуть адаптуватися до звичного життя. Їм просто необхідна психологічна допомога. Але, за словами правозахисників, проти них починають грати популярні стереотипи. Бо в суспільстві продовжує побутувати думка, що звернутися до того ж психолога – це ознака слабкості. "Потрібно звертатися до відповідних державних структур або спеціалістів, які зможуть допомогти задокументувати тортури, звернутися до поліції, до ДБР, до інших міжнародних інстанцій, щоб захистити самих жертв, – наголосив юрист ХПГ Павло Шваб. – Наприклад, до Харківської правозахисної групи в 2019 році звернулися приблизно 300 осіб, які скаржилися на катування та жорстоке поводження. Більшість із них – це особи, які відбувають покарання. Але все ж таки не потрібно боятися. Потрібно звертатися за допомогою спеціалістів. Якщо, не дай Бог, таке сталося з вами або з кимось із ваших знайомих, потрібно звертатися за допомогою".

За словами правозахисників, тортури є частим явищем в місцях ув'язнення, проте звернень із цього приводу пишеться дуже мало. Та й змусити винних нести кримінальну відповідальність непроста задача – у попередніх випадках вони жодним чином не понесли відповідальності. Буває, що начальників таких тюрем або переводять в інший заклад, або звільняють – проте не через тортури, а через зовсім інші причини. Тому чи понесе хтось відповідальність за ситуацію, яка склалася в 25-й колоній у Харкові, питання відкрите.