Як харківський суддя став снайпером в АТО

Суддя Харківського обласного господарського суду Олександр Мамалуй у березні 2014 року, в перший день першої хвилі мобілізації відгукнувся на заклик захистити Україну і відправився воювати на Донбас, хоча посада дозволяла йому уникнути цього.

Він став снайпером, протягом року воював у складі роти снайперів 93-й окремої механізованої Харківської бригади. Пройшов Авдіївку, Піски, Опитне, захищав Донецький аеропорт.

Після демобілізації навесні 2015 року знов отримав повістку, нині служить у Прикордонних військах.

Воюючи, Мамалуй вів записи, з яких народилася книга "Військовий щоденник 2014-2015". Її презентація нещодавно відбулася в Харкові. Видання книги - благодійна ініціатива. Частину тиражу направили бійцям 93-й механізованої бригади та сім'ям загиблих воїнів, ще частину - в 169-й навчальний центр "Десна". Гроші від реалізації залишку тиражу передадуть Харківському військовому госпіталю.

Суддя-снайпер призначений на посаду позаштатного радника голови Харківської облдержадміністрації з військових питань, своє посвідчення він отримав на сцені палацу студентів НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, під час презентації власної книги.

- Ви раніше говорили, що хотіли би відправити на фронт усіх, хто ухиляється, чи є таке бажання і досі?

- Я реаліст і розумію, що усіх я не відправлю, але коли розпочнеться сьома хвиля мобілізації, то чоловік 20 відправити обіцяю. Кожен має робити для перемоги усе, що може.

- Не виникають сумніви – чи буде користь від таких бійців, у яких не має внутрішньої мотивації?

- Жодних сумнівів. Бо це люди, які самі не знають, чого хочуть, не знають, як будуть поводитись, коли потраплять у якусь незвичну ситуацію. Я певен, що вони справжні патріоти, просто самі про це ще не знають. А коли опиняться у армійському колективі, де здоровий дух, стануть тими, ким є насправді.

- Не боїтесь, що вони стануть потенційними дезертирами або зрадникам?

- Будуть воювати по-справжньому.

- Як нині у бійців із мотивацією? Адже війна тягнеться вже два роки і найближчі перспективи дуже туманні.

- Справді, хотілося б більш чітких перспектив, але що поробиш. Маємо те, що маємо. Думаю, з самого початку треба було сказати, скільки саме доведеться служити, попередити, мовляв, хлопці, через рік не зможемо вас відпустити, треба ще два місяці протриматись. І вони б протримались, а так виникло непорозуміння, бійці почали хвилюватись: "Скажіть, врешті-решт, скільки ще служити". Я вважаю, люди – не худоба, не пішаки у чужій грі, треба було одразу попередити. Але це все нюанси. Все одно воювати треба - є присяга, є устав.

-А ви коли маєте демобілізуватись?

- Не знаю. Як і всі, служу до наказу. Річний термін спливає 23 квітня, а коли буде наказ, не знаю.

- Ви вже думали, чим будете займатись після демобілізації?

- Війна відучила планувати більше, ніж на добу наперед. Але якщо все буде добре, я хотів би закінчити офіцерські курси і в наступну хвилю мобілізацію, якщо вона буде, йти вже офіцером – командиром снайперського взводу або розвідувальної роти.

- Піти у контрактну армію не плануєте?

- Ні. Мене ж напевно знов мобілізують. Чомусь мене весь час призивають, 9 березня 2015 року я демобілізувався, півтори місці відпочив, мене знов призвали. Снайпери дуже потрібні.

- Як впливає служба на матеріальний стан сім'ї бійця?

- Позитивно впливає. Зарплата на попередній роботі зберігається, плюс армія платить гроші. Потреб значно менше, та й часу вільного немає стільки, як на гражданці. Куди витрачати гроші військовослужбовцю? Одягає та взуває його батьківщина, годують – волонтери і батьківщина.

- А загалом, який настрій у бійців?

- Нормальний настрій. Немає таких солдат, яким би усе подобалось. Поскиглити, поскаржитись – це буває. Але насправді люди служать, виконують свій обов'язок, виконують бойові завдання.

- Але ж є і контрабанда, багато хто заробляє на цій війні.

- На жаль, на будь-якій війні є ті, хто заробляє на ній гроші, і наша війна не виняток. Є сумні факти, з ними ведеться боротьба.

- А ви плануєте якось із цим боротись, можливо, піти у політику, коли демобілізуєтесь?

- Не планую нічого заздалегідь. Триває війна, мене хвилюють лише ті речі, що пов’язані з нею. Вважаю, що поки вона не скінчилась, порядна людина має займатись війною, якщо їй дозволяє вік та здоров'я. Мені дозволяють, до того ж, моя військова спеціальність користується попитом, тому поки війна не скінчиться, моє місце – у рядах збройних сил.

- Поки ви воюєте, можливо, у вас є можливість зсередини боротись з тією ж контрабандою?

- Я у бойовому підрозділі, ми не стоїмо на пунктах пропуску, не перевіряємо машини, це поза межами нашої компетенції. Ми контрснайперська група - відділення вогневих засобів прикордонної застави. Є спеціальні підрозділи, які з різним ступенем успіху борються з контрабандою.

- Я маю на увазі, що ви могли б, наприклад, якусь інформацію передавати тим же волонтерам, які входять до складу мобільних груп по боротьбі з контрабандою.

- Влітку, з 12 липня до кінця вересня я займався силовим прикриттям координаційної групи, яка керувала діями усіх семи мобільних груп. Я виїжджав з ними на завдання, бачив, як вони працюють – вони роблять це дуже добре, їм не потрібна допомога. Мобільні групи по боротьбі з контрабандою існують вже понад півроку, вже налагоджені зв’язки, є інформатори. До складу кожної входять такої групи входять волонтери, СБУшники, фіскали і кілька прикордонників.

- Вже можна підбити деякі підсумки роботи мобільних груп, на вашу думку, які результати їхньої роботи?

- Безумовно, гарні. Раніше контрабанда йшла фурами на той бік. Якщо бути точним у формулюваннях, це не можна назвати контрабандою, бо контрабанда – це незаконне переміщення товарів через державний кордон, а це неконтрольоване переміщення товарів через лінію фронту.

Раніше йшли вантажівки, а зараз товари перекидають на легкові машини чи мікроавтобуси, які намагаються перетнути лінію розмежування. Звичайно, товаропотік значно зменшився, і це серйозне досягнення.

- Як ви ставитесь до того, що конфлікт став замороженим, нині вже багато говорять, що Донбас перетворився на друге Придністров'я. А там конфлікт триває понад 20 років. Ви можете уявити, що в Україні ще 20 років триватиме війна?

- Такий варіант дуже небажаний, але можливий, я це розумію. Як я можу до цього ставитись? Звичайно, я хочу перемоги, які і всі, хто нині в армії. Але розумію, що вирішують це головнокомандувачі, в першу чергу начальник генерального штабу і президент. Їм видніше. Ми не можемо бачити усієї картини, не знаємо усіх обставин, у яких їм доводиться приймати рішення. Ми змушені довіряти і підкорюватись приказам, саме так ми і вчиняємо, проявляючи розумну ініціативу.

- Раніше ви неодноразово казали, що люди, які повернуться з фронту, звичними для себе методами наведуть лад тут, у мирному житті, зокрема виступлять проти корупції.

- Не думаю, що вони наведуть лад. Якісь зіткнення можливі, бо тут люди звикають вирішувати свої проблеми, можливо, занадто простими методами. Не знаю, гарна ця звичка чи ні. Такі випадки бувають. Але якихось масових заворушень не буде, я в цьому певен.

- Звідки така впевненість?

- Під час війни кожен діє у складі підрозділу. А коли повертається, залишається наодинці. Один у полі не воїн, - стара приказка. Підрозділи не збираються знову, навіть добровольчі загони. Якщо люди знов потрапляють на війну, опиняються у складі інших бойових одиниць, не спаяних спільним командуванням. Якщо після війни збереться якийсь колектив, він буде новим, не армійським. А буде це банда чи політична партія – подивимось. Все можливо.

- Чи є у вас розчарування в зв’язку з тим, що за два роки у країні небагато змін?

- Звичайно, хотілося б більше і краще. Аля я розумію – війна. Ніхто не очікував, що вона почнеться. Треба вирішувати проблеми в міру їх виникнення.

- Як ви вважаєте, чи можна було б цю війну швидко завершити, як обіцяв Порошенко під час своєї передвиборчої кампанії?

- Я певен, що можливо було закінчити ще у серні-вересні 2014 року, ще тоді, коли були прийняті рішення про штурм Донецька, якби на це були сили. Життя показало – не треба було йти в обхід, через Іловайськ, саме тоді, коли Росія вперше застосувала свої збройні сили. Якби ми пішли на Донецьк одразу після того, як взяли Авдіївку, вороги б не встигли. Я розумію, що складно було прийняти саме таке рішення. Країна 70 років не воювала, відважитись на лобовий штурм міста – які це великі втрати, можете собі лише уявити. І генерал Муженко, і президент – теж люди, їм складно взяти на себе таку велику відповідальність. Я, звичайно, не радію, що вийшло саме так, але розумію, чому так сталося.

- Чи змінився ваш характер під впливом війни?

- Напевно, змінився, не міг не змінитися, і, мабуть, в гірший бік. Мені складно говорити, думаю, про це мають говорити люди, які мене знали раніше та спілкуються і нині. У сім'ї мене терплять, відносини нормальні.

- За чим із мирного життя сумуєте найбільше, чого не вистачає?

- За морем, найбільше - за Кримом. Хочеться поплавати, попірнати.