Текст і фото: Олександр Хоменко
Одна "Надія" на всіх
Що буде, коли містечко переселенців у Харкові закриють
Термін експлуатації модульного містечка "Надія" у Харкові спливає наприкінці 2017 року, але мало хто вірить, що війна в Україні до того часу завершиться. Тому що робити далі соціально незахищеним переселенцям, які там оселилися, не знає ніхто.
Харків – місто, яке одним із перших приймає переселенців, які зважилися покинути рідний Донбас. Не дивно, що і механізми роботи з постраждалими від війни тут добре розвинені. Волонтери "Станції Харків" забезпечували новоприбулих внутрішніх біженців усім необхідним навіть у найважчі дні війни. І саме тут свого часу відкрили перше тимчасове містечко для переселенців, яке назвали "Надія".

Я йду околицями міста по великому проспекту в районі харківського аеропорту. Колись ця вулиця називалася "50-річчя СРСР", а тепер носить ім'я радянського фізика Льва Ландау. Споруд на цій ділянці уздовж вулиці небагато – переважно приватна забудова, кілька магазинів і комплекс Національного університету внутрішніх справ. Ось він і є орієнтиром для тих, хто вперше відвідує модульне містечко переселенців "Надія", розташоване на цій вулиці, але досі не позначене на жодній мапі міста.
"Будиночки від Меркель"
Містечко відкрили у січні 2015 року віце-прем'єр Геннадій Зубко та посол Німеччини в Україні Крістоф Вайль. Створення комплексу фінансував уряд Німеччини. У десяток модулів квартирного типу і три гуртожиткові корпуси тоді заселилися 93 переселенці (в тому числі 41 дитина і 12 інвалідів). Тобто від початку містечко призначене для проживання соціально незахищених переселенців – родин із людьми з особливими фізичними потребами і багатодітних сімей.

Пізніше аналогічні містечка, які у народі прозвали "будиночками від Меркель", відкрили також у Дніпропетровській і Запорізькій областях. Але харківська "Надія" залишається найбільшим поселенням подібного типу. На сьогодні, за словами коменданта містечка Світлани Валеріївни, тут офіційно проживають майже 500 переселенців – початково "Надія" була розрахована на 488 місць, але з часом її розширили ще на 20 місць, звільнивши приміщення, які планувалися під склади для зберігання майна.

Вхід для журналістів на територію "Надії" вільний, достатньо лише записатися на прохідній у спеціальному журналі. Так само вільно сюди потрапляють і волонтери – кілька таких груп приїжджають до модульного містечка постійно.

"Рукавичка"
Мені вдається поспілкуватися з комендантом "Надії" Світланою Чуприною лише в суботу, коли я вже не сподівався на зустріч, – напередодні чиновниця цілий день провела на нарадах у органах місцевої влади. Проте вона приїхала до містечка, хоча мала законний вихідний. У неї я з'ясовую всю "технічну" інформацію щодо поселення.

Базова розрахункова ставка за користування "Надією" на сьогодні складає 352 гривні з людини за місяць, плюс комунальні. Всі питання щодо підселення вирішує комісія регіонального штабу із розміщення переселенців при МНС. Для підселення необхідний стандартний набір документів - паспорт, код і довідка переселенця. Але вільних місць все одно практично немає, хіба що окремі ліжка у гуртожиткових модулях.

"Надія" – як та рукавичка з однойменної казки. Охочих пережити у ній зиму війни і вистачає, але місця замало. "Хоча черга величезна стоїть на заселення, у мене телефон без кінця розривається. Буває, прямо з вокзалу прибувають люди, бо побачили про наше містечко сюжет по телевізору. І я реально розумію, що не можу їх заселити, але і дивитися їм в очі не можу – як їх залишити без допомоги?" – бідкається комендант містечка.
Проблеми з дисципліною
Світлана Чуприна, не приховуючи правди, розповідає і про найбільші буденні проблеми містечка. Вони найчастіше пов'язані з браком дисципліни у деяких мешканців. Час від часу трапляються сварки на побутовому рівні, є кілька мешканців, які не квапляться шукати роботу, а мають "санаторний" спосіб життя.

Поліцію в містечко доводиться викликати регулярно – кілька разів на тиждень. Переважно через конфлікти, які виникають на ґрунті зловживання алкоголем. У містечку працює муніципальна охорона, але вона не має права втручатися у внутрішні конфлікти мешканців. І хоча правила поведінки прописані, далеко не всі, на жаль, їх дотримуються.

Втім, натякає пані Світлана, контракти на проживання з переселенцями підписуються раз на півроку, і нову угоду, коли прийде час, з найбільш недисциплінованими мешканцями можуть просто не підписати. Але таких хуліганів, на щастя, небагато.

Є й інша проблема: не всі жителі містечка, які мають можливість працювати, справді шукають роботу. Кожного четверга до "Надії" прибуває працівниця центру зайнятості з папкою вакансій, але мешканці містечка до неї майже не підходять.
"Надія" живе три роки
Дехто з мешканців знаходить у Харкові достатньо оплачувану роботу і з часом змінює металеві контейнери на комфортніше житло. Але більшість лишається тут надовго, попри те, що формально селяться сюди лише на півроку. Бо оскільки основа "Надії" – соціально незахищені переселенці, їхній рівень доходів просто не дає можливості винаймати повноцінне житло. Тому і змушені вони жити у модульних будинках, скільки можливо, не маючи жодної впевненості у майбутньому.

"Термін договорів закінчується 31 грудня. Я не знаю, як людям сказати, що на цьому – все. Багатьом людям ми пролонговували договори вже чотири рази, – розповідає пані Світлана. – Швидше за все, ми вчергове зберемося комісією, згадаємо про те, що на дворі зима, і ніхто в цей час людей виселяти не буде".

Корпуси "Надії" збудовані якісно. Обладнані всім необхідним. У тутешніх квартирах є свої меблі, телевізори, побутова техніка. На території містечка є навіть бібліотека, безкоштовна пральня і медпункт, в якому двічі на тиждень педіатри приймають дітей. Але термін "придатності" містечка, встановлений німецькими конструкторами, спливає 2017 року. Що буде далі – не знає ніхто.

Деякі корпуси вже зараз починають протікати. Мешканці містечка не мають права робити ремонт, для цього викликають спеціальних майстрів. Інколи виникають проблеми через те, що люди просто неправильно експлуатують модулі.

У модульних містечках Дніпропетровської і Запорізької областей, з якими харківська влада підтримує зв'язок, ті ж самі проблеми: війна навряд чи закінчиться до кінця 2017 року і, швидше за все, доведеться у будь-який спосіб продовжувати життя цих острівків надії для незахищених переселенців.
"Вихід є!"
Цього літа в містечку встановили ще один корпус. Тепер у ньому інколи відзначають свята, іменини, а також працюють волонтери.

Щосуботи сюди приїжджають учасники організації "Вихід є!". Вони – не єдині гості містечка: по вівторках і середах тут гостюють інші волонтери. Але цю групу діти дуже чекають.
Її створили Олег та Ірина, активні учасники харківського Євромайдана. Пішли волонтерити, коли почалася війна. Взялися працювати з дітьми, тому що розуміли: вони – найбільш психологічно постраждалі. Діти пережили подвійний стрес, пов'язаний одночасно з війною та втратою рідного дому. Крім того, багато хто з них зараз недоотримує уваги від батьків, змушених боротися за виживання.

День випадає сонячний, і адміністративний корпус поступово наповнюється малечею. В одній кімнаті активно ріжуть і клеять будиночки і іграшки з паперу, поруч викладачка з математики працює з усіма охочими до знань. У кімнаті навпроти – два масажних столи. Все – безкоштовно, все – від щирого серця.

За словами Олега, інколи кількість волонтерів у групі, яка приїжджала в "Надію", доходила до семи-восьми людей. Привозили найрізноманітніших фахівців – правозахисника, неонатолога (лікаря для немовлят), логопеда, математика, минулого разу – навіть перукаря запросили. На самому початку разом із волонтерами активно працювали психологи, проте зараз необхідність у подібній комунікації вже майже відпала. Тому зосередилися на тілесно орієнтованій і арт-терапії.
Волонтери з організації "Вихід є!" у містечку переселенців
"Коли ми вперше приїхали до містечка, тут була дуже важка атмосфера. Багатьох тоді налякала присутність психотерапевта", – згадує Ірина. Вона пояснює, що діти, з якими вони починали працювати, сиділи у підвалах і виходили з-під бомбардувань. Були діти, у яких загинули батьки, і вони сюди приїхали з бабусею. Бувало, що діти не виходили з дому, не спали, страждали на енурез. З деким майже рік працював логопед, бо були заїкання.

Теперішні проблеми волонтерів у містечку носять вже зовсім інший характер, і пов'язані більше з дорослими. Дехто з батьків просто відмовляється приводити своїх дітей, не довіряючи волонтерам. Були складнощі, пов'язані із різним ставленням до війни на Донбасі, але конфліктів на політичному ґрунті волонтери намагаються уникати. Хоча антиукраїнський світогляд батьків часом успадковують і діти.
Найважче, кажуть волонтери, працювати саме зі свідомістю. Тут допомагає тільки розуміння і корекція: якщо протиставлятися дитині, вона просто закриється. Найважливішим результатом роботи особисто для себе Олег та Ірина вважають те, що діти чекають на їхній суботній приїзд і біжать їх зустрічати.

І справді, з дітьми у містечку встановити контакт вдалося найлегше. Вони тут зазвичай відкриті і охочі до спілкування. З дорослими знайти порозуміння виявилося важче, але це вже тема для наступного репортажу.