"Перевиховати не вдасться, але можна підтримати своїх": Фронтмен гурту "Папа Карло" про концерти для військових та притирання Донбасу до України (ФОТО)

14 березня 2014 року перші 500 бійців-добровольців Самооборони Майдану прибули на полігон "Нові Петрівці" для формування першого добровольчого батальйону. Тому в цей день, 14 березня, і відзначається День українського добровольця – у пам'ять про їхній внесок у захист країни. Варто зазначити, що добровольці тоді були не одні. З ними до зони АТО вирушили волонтери, які допомагали бійцям, починаючи від забезпечення бронежилетами та медикаментами і закінчуючи моральною підтримкою.

Середи цих волонтерів були й музиканти, які вирішили підтримати українських захисників своїми концертами. Звісно, що то були непересічні виступи. Грати доводилося не тільки в обладнаних клубах, а й у бліндажах, де в будь-який момент могли початися обстріли. Про таке пісенне волонтерство в інтерв’ю Depo.Харків розповів фронтмен харківського гурту "Папа Карло" Василь Рябко.

Як ви почали їздити в зону АТО зі своїми концертами? Чому народилася така ідея?

– Ідея народилася дуже просто. У липні – на початку серпня 2014 року штаб АТО знаходився в Ізюмі (Харківська область, – ред.). Ми планували спочатку поїхати туди. Коли ми збиралися виїжджати, штаб був переведений до Краматорська. І ми вирушили вже туди. Перший виступ "Папи Карло" відбувся якраз у серпні 2014 року. До цього я кілька разів їздив сам в акустичному варіанті. Ми спочатку думали, що буде декілька концертів. Що за пару місяців ситуація буде вирішена. І все. Концерти вже не будуть потрібні. Тому ми також щось там назбирали, взяли з собою. Але потім з’ясувалося, що це довгограюча історія. Тоді знайомі волонтери почали просити підтримати свої підрозділи. То ми якось в це втягнулися. З 2014 по 2016 рік ми найбільше їздили. З 2017-го це робили менше. Це ще пов’язано з тим, що в 2014-2015 роках майже не було комерційних концертів.

Фото / Леонід Логвиненко

Як було виступати на цих імпровізованих (чи не дуже) сценах, коли поруч йде справжня війна? Які у вас були вражання на початку?

– Ви знаєте, ті концерти, які в нас були у 2014-2015 роках (та навіть у 2016-му), вони всі проводилися для військових. І ми виступали по-різному. Так, як могли. Наприклад, виступали в Щасті. Ми там грали і під мостом, і в якихось бліндажах. То були акустичні концерти. У тому сенсі, що не можна було вмикати колонки. Виступали і в клубах. Ці концерти спочатку проводилися для військових. А потім, у 2016 році, почалися вже спільні концерти – і для військових, і для цивільних. Спочатку населення не дуже приємно приймало українських військових. Але з часом притерлися. Вони зрозуміли, що то нормальні люди. І вони почали, умовно кажучи, ходити один до одного в гості. Почали ходити на концерти, які проходили в клубах для військових.

Що стосується самих концертів, то на початку це була така романтика і певний адреналін. Бувало, що разом із концертом міг початися обстріл. А пізніше я не пригадую, щоб було щось подібне. Тому ті концерти, які були 2014-2015 роках, – це виступи з адреналіном. А далі все було більш спокійним.

Ми нещодавно повернулися з Авдіївки. У нас було два концерти для військових. І один концерт у звичайній школі № 5. Просто для авдіївців, для місцевого населення. Який вони самі попросили. Там це вже нормально сприймається. А раніше, у 2014-2015 роках, такого просто не могло бути.

Фото / Леонід Логвиненко

Який фідбек ви отримуєте? Що людям дають такі візити?

– Ти чітко розумієш, що нікого перевиховати не вдасться. Але можна підтримати своїх. Тих патріотів, які там є. А таких там не так вже й мало. І їх стає більше. Під час свого останнього концерту ми виконували пісню про Даню Дідика. Це сталося 7 березня, ми грали якраз для цивільних. До цього у нас були такі дебати – грати її чи не грати. Тому що пісня про певні події. І вона сумна. Я сказав, що буду виконувати цю пісню. І коли я співав, то спостерігав за реакцією в залі. Пісня дуже ясно показала, хто є хто. У тому сенсі, що деякі люди, які посміхалися на інших піснях, тепер сиділи та ховали очі. І було зрозуміло, що їм незручно. Незручно, напевне, саме через їх певні політичні переконання. Ти розповідаєш людям про те, що в Харкові були такі події, що був вибух, що терористи вбили 15-річного хлопчика. А це, можливо,  йде абсолютно врозріз із їхнім світосприйняттям. А тут вони розуміють, що ти сказав правду. А пісня дуже добре прозвучала. І ці люди, я думаю, все-таки полізуть подивитися, що тут відбувалося в Харкові.

І такі от речі несуть якусь іншу функцію, окрім розважальної. Ну, просто привезти якусь попсу – я вважаю, це не дуже правильно. Там і так привозять "95 квартал". Цікавіше привезти те, що змусить людей про щось подумати. Саме тому ми, наприклад, намагаємося їздити з колективами, які виконують авторську музику. Щоб це не була просто якась українська естрада, українка попса.

Фото / Леонід Логвиненко

А щодо військових, то там взагалі було море позитиву. Тим більше, що ми за ними скучили. Останній раз ми були там чотири місяці тому. Влаштували концерт 72-ій бригаді. Ми і до цього давали концерти. Але ці люди, напевне, були вперше. Хоча вони готувалися. Нам розповідали, що вони вже послухали наші пісні. Ми там не збирали умовних аплодисментів та лайків. Але найважливішу частину складають розмови з цими людьми. І після концертів ми там жили два дні. Ми спілкувалися. Це потрібно не тільки військовим. Це потрібно і нам. Для того, щоб розуміти, як там.

Чи впливають такі поїздки на вашу творчість?

– Звичайно, що вплинули. У нас написалася певна кількість військових пісень. І ми постійно їх виконуємо. Ми навіть вже регулюємо: от тут треба більше військових грати, а тут більше розважальних. Але ви розумієте, військових немає сенсу агітувати. Тому ми просто дивимося по настрою. От зараз потрібно підняти настрій. А тут можна щось правильне та патріотичне заспівати. Але там немає кого агітувати. Якщо люди там перебувають, вони вже загітовані.

Що, на вашу думку, такі концерти дають самими військовим?

– Зараз не так багато музикантів туди їздить. Власне, така історія була раніше. Ми десь у 2015 році давали концерт на базі "Айдару". Тоді ще лінія фронту була не так далеко. На концерт прийшло 20-25 людей. Порівняно небагато. Був там і Жадан із "Собаками", і ми були, і кияни, які туди випадково заїхали. Ми відіграли концерт. А потім запитали: "А чого так мало людей?". А нам кажуть: "Це ще багато. Бо коли "95 квартал" виступав, там взагалі 10 людей було". Це було смішно. Зараз туди менше людей їздить. І військові увагою зовсім не потішені. Тому немає такого, щоб когось загнали на концерт, щоб був наказ іти слухати, аплодувати чи танцювати. Воно ж все видно. Ми таке не любимо. І вони, я думаю, також таку показуху не сприймають. Тому вони відпочивають, вони загадують про свій дім. Ми спілкуємося з командирами та замполітами. Вони кажуть, що до них ніхто не приїздить. І коли там нічого не відбувається, не проводяться якійсь акції, то люди бухати починають. Якось все одно це питання треба вирішувати. Бо мають бути якісь розваги.

Фото / Леонід Логвиненко