Мовний імперіалізм: Як нищилися національні мови у різних країнах

Мовний імперіалізм був серйозною загрозою для культурного розмаїття. У ХІХ столітті, за часів історичного імперіалізму, мова нації-колонізатора впроваджувалася у всіх сферах життя держави – політиці, науці, освіті, культурі та релігії. Для представників поневолених народів знання мови колонізатора було запорукою успіху та добробуту, а подекуди – навіть виживання.

Найстрашнішим породженням мовного імперіалізму є лінгвоцид або ж мововбивство. Це свідоме та цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки нації. Кінцевою метою лінгвоциду є етноцид – ліквідація народу як окремої культурно-історичної спільноти. Він приводить до втрати історичної пам'яті та національної самототожності. Що, у свою чергу, веде до асиміляції – поглинання одного народу іншим.

У кожній державі мовний імперіалізм мав індивідуальні особливості. Різними були й наслідки такої державної політики. В одних країнах вдавалося зберегти національну мову. В інших вона стала прерогативою меншини навіть після здобуття країною незалежності.

Занепад однієї з найдавніших європейських мов

Ірландія здобула незалежність у 1937 році. Проте навіть сьогодні ірландська є мовою меншості – лише 11% населення називають її рідною. Разом із тим, ірландська є першою офіційною мовою цієї країни. Серед європейських мов вона вважається однією з найдавніших: найстарші письмові джерела були зроблені в VI столітті, хоча дослідники знаходили окремі надписи ірландською на предметах, датованих ще IV століттям. Період з VI до IX століття по праву вважається "Золотою добою" для цієї мови. Саме тоді ірландська мова набула найбільшого розквіту за всю історію свого існування. На той час Ірландія була єдиною європейською державою, де у протошколах викладали не латиною, як тоді було заведено, а національною мовою. А в VIII столітті ірландська мова в монастирях впевнено почала витісняти латинську, панування якої залишалося непохитним впродовж багатьох століть.

Механізм поступового занепаду ірландської був запущений у XII столітті після приходу нормандців. Англійці, які також потрапили у васальну залежність, через три століття змогли відстояти свій мовний суверенітет. У 1362 році на засіданні парламенту вперше лунала англійська мова. Щоправда тогочасній англійській верхівці поваги до чужого суверенітету явно не вистачило. Подальша експансія Лондона позначилася на мовному житті сусідів, а для ірландців нормандське домінування змінилося англійським. Король Генріх VIII на початку XVI століття видав низку указів, спрямованих проти ірландської мови. А ключову роль у прискоренні лінгвоциду зіграло заснування англійських поселень на ірландській території.

На фото: текст ірландською мовою (Вікіпедія)

На кінець XVIII століття англійською розмовляло понад 50% населення Ірландії. До складу цієї мовної більшості ввійшла і тогочасна панівна верхівка, позаяк ірландськомовними залишилися переважно представники соціальних низів. Це призвело до того, що ірландській мові бракувало соціального престижу й офіційного визнання. Ще одного нищівного удару ірландська зазнала на початку XIX століття, коли на англійську перейшло католицьке духівництво. Церковна верхівка вирішила, що таке рішення сприятиме престижу конфесії. А оскільки початковою освітою опікувалися переважно ченці, то витіснення ірландської мови відбулося навіть на рівні так званих "національних шкіл".

Вдарив по ірландській мові й Великий Голод 1845-1849 років, викликаний, до речі, деструктивною економічною політикою Великої Британії. На той час переважна більшість населення Ірландії займалася сільським господарством та потерпала від кабальних форм експлуатації. Скасування "хлібних законів" і "хвороба" картоплі, яка на той момент була основною культурою для малоземельних селян, призвели до страшних наслідків. Внаслідок Великого Голоду загинуло від 500 тисяч до 1,5 млн ірландців. Чимало людей були вимушені покинути країну. Внаслідок тих подій населення Ірландії скоротилося на 30%. Від голоду в першу чергу потерпали представники соціальних низів, які якраз розмовляли ірландською. Ірландськомовне населення стрімко зменшувалося як через загибель людей, так і через інтенсивну еміграцію.

Тривала англійська колонізація та Великий Голод зрештою зробили свою чорну справу: до кінця ХІХ століття ірландська мова стала мовою меншини. Вона не мала офіційного статусу аж до створення Ірландської Республіки. Статусу державної ірландська мова набула у 1937 році, однак на той момент кількість її носіїв була надзвичайно малою. Перепис населення за 1926 рік засвідчив, що ірландською володіло тільки 18% населення, а ірландців, які спілкувалися тільки цією мовою, було катастрофічно мало – лише 0,6% від загальної кількості населення. Звісно, що після проголошення незалежності держава зробила низку кроків задля відродження ірландської мови: вона стала обов’язковим предметом у школах, створювалися мовні курси різного рівня, поширювалася відповідна література та пропагувався перехід на національну мову. Під час перепису за 1971 рік 28,3% мешканців країни вказали, що знають ірландську мову, однак у цілому рівень її знання був досить низькими, адже для більшості ірландців мова була не живою стихією, а одним зі шкільних предметів. Разом із тим, згідно з переписом 2006 року, ірландською володіло вже понад 40% населення країни.

Непросте ХІХ століття

Взагалі в ХІХ столітті мовний імперіалізм як спосіб культурної гегемонії одного народу над іншими набув особливих розмахів. Причому його практикували навіть держави, які донедавна самі були під колоніальним гнітом. Мадяризація в Угорському королівстві XIX століття являла собою насильне переведення на угорську мову неугорські народи і насаджування їм угорської культури. Цей термін більшою мірою характеризує період з 1867 по 1918 рік, коли угорська влада розгорнула цілеспрямовану та досить агресивну політику з асиміляції інших народів. Від подібної політики страждали хорвати, словаки, трансільванські сакси, румуни, євреї, карпатські русини (українці), роми та серби. Зокрема активну мадяризацію провадив кабінет Кальмана Тиси у період з 1875 по 1890 рік. Політик стверджував, що мадяри, тобто угорці, здобули цю державу для себе, а не для інших народів, тому їхня зверхність і гегемонія є повністю виправданими.

Тиса, який свого часу обіймав посаду Міністра внутрішніх справ, закрив три словацькі гімназії та звинуватив їхніх керівників у проповідуванні панславізму. Така ж доля спіткала єдину на Закарпатті учительську семінарію, де викладали українською мовою. Від 1879 року угорська мова стала обов’язковою для викладання в усіх школах та гімназіях. Тоді ж було скасовано "рутенську" мову як обов'язкову в народних школах, гімназіях та греко-католицьких школах Закарпаття. На Закарпатті станом на 1890 рік вищих народних, міських та середніх шкіл з русинською мовою навчання взагалі не існувало. А в наявних школах можна було викладати виключно угорською мовою.

На фото: Кальман Тиса (Вікіпедія)

Під час Першої світової війни мадяризація набрала нових обертів. Так, у 1914 році вивчення української мови в церковних народних школах було обмежене лише трьома роками, а у державних школах її взагалі не вивчали. А в 1916 році Міністерство шкільництва заборонило вивчати кирилицю навіть у такій науці, як історія релігії. Найбільшої мадяризації піддалися досить численні єврейські громади, які масово переходили з ідишу на угорську. Швидкої асиміляції зазнало чимало трансильванських саксів і ромів. Практично повального характеру цей процес набув у містах. Угорська влада також прагнула мадяризували імена та прізвища представників інших національностей. У 1881 році в Будапешті було утворене "Центральне товариство мадяризації імен". "Добровільна" мадяризація німецьких, румунських та слов'янозвучних прізвищ залишалася типовим явищем в Угорщині протягом усього XX століття.

У ХІХ столітті життя західних слов’ян, які проживали на території тогочасної Пруссії, також не було простим. Розпочата ще Отто фон Бісмарком германізація поляків тривала до кінця Першої світової. У період з 1871 по 1908 рік тогочасна влада вдалася до низки антипольських заходів. Процес германізації відбувався одразу на мовному, культурному, демографічному та економічному рівнях. Розпочався він із введення в школах німецької мови викладання. Це супроводжувалося законами, спрямованими проти так званої "польської агітації". Уряд в ті часи перебував під впливом таких ультраконсервативних політичних партій, як "Пангерманський союз" і "Союз східних земель". Так він став вдаватися до все більш жорсткіших заходів. Німецька мова стала обов’язковою для польського судочинства, навчання та роботи державних органів. Був виданий указ про вигнання іммігрантів. Польською мовою перестали викладати в школах, було заборонено викладати її в приватному порядку, не дозволялося використовувати польську під час громадських зборів.

Русифікація як частина мовного імперіалізму

Політика русифікації була властива Росії в усі часи її існування. Вона здійснювалася за допомогою системи різноманітних заходів, у тому числі через запровадження російської в системі освіти, відрив поневолених народів від їх національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості, закріплення російської у якості мови зв'язку й порозуміння.

Що стосується України, то її поступова русифікація почалася після ухвалення Переяславської угоди та подальшої ліквідації української автономії. У 1720 році було заборонено друкувати книжки українською мовою. Друга Малоросійська Колегія отримала доручення реалізувати широку програму русифікації України. Наприклад, в школах в обов’язковому порядку стали вивчати російську, нею видавалися друковані книжки. На російську мову викладання було переведено Києво-Могилянську академію. У другій половині XVIII століття діловодство велося виключно російською, а священнослужителі були зобов’язані виголошувати свої проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. У 1769 році Києво-Печерської лавра навіть подала клопотання щодо дозволу видати абетку українською. Проте Священний Синод його відхилив.

На фото: ареали русифікації (Український тиждень)

Куди серйозніших масштабів русифікація набула в XIX столітті. Це була цілеспрямована мовна та історіографічна політика, яку вела держава на підконтрольних територіях. У різних регіонах русифікація мала свої регіональні особливості. Так, Валуєвським циркуляром від 1863 року було заборонено публікувати релігійні, навчальні і освітні книги українською мовою, виняток робився хіба що для художньої літератури. Це був один із найяскравіших проявів шовіністичної політики Російської Імперії. Її логічним продовженням став Емський указ 1876 року, спрямований на подальше витіснення української мови з культурної сфери, заборону публічних виступів українською та обмеження її лише побутовою сферою.

Політика русифікації Польщі та інших південно-західних губерній почала застосовуватися після придушення повстань 1831 та 1863 років. Полякам обмежували право обіймати державні посади, а з 1869 року польську мову викреслили із програми середньої освіти. Після 1870-го аналогічні заходи були застосовані до вищої школи. Було заборонено вживати польську мову в державних установах, а назви вулиць та навіть вивіски магазинів стали писати російською.

Політика русифікації проводилася і на білоруських землях. Так, з 1840 року в офіційній документації заборонялося використовувати такі слова, як "Білорусь" і "білоруси". Білорусь отримала назву "Північно-Західний край". Крім того, Микола I затвердив Постанову про переселення російських вихідців з внутрішніх губерній, які мали би принести свою мову та звичаї. З придушенням національно-визвольного повстання 1863—1864 років процес русифікації взяв до своїх рук генерал-губернатор Михайло Муравйов. Він особливу увагу приділяв русифікації освіти. Муравйов стверджував: "Що не доробив російський багнет – доробить російська школа і церква". Що стосується представників білоруського дворянства, то перед ними був поставлений наступний вибір: або стати росіянами "думками та почуттями", або покинути край у статусі іноземців.

Русифікації зазнавали й такі прибалтійські провінції, як Ліфляндія, Естляндія та Курляндія. За дорученням Олександра III була вжита низка заходів щодо уніфікації адміністрації та судової системи. Російська мова стала обов'язковою в усіх установах, були русифіковані навчальні заклади, гімназії та початкові школи. Дійшло навіть до перейменування міст. У Фінляндії за царювання Олександра III відкривалися російські гімназії, у вищих урядових установах російська стала обов’язковою. Усе офіційне листування мало вестися російською мовою.

У 1905 році під тиском громадськості царський уряд змушений був дещо послабити цензурний тиск і дати зелене світло для окремих українських видань. Так, 12 листопада 1905 році в Лубнах вийшла в друк перша в Російській імперії українськомовна газета "Хлібороб". Це видання викликало жвавий інтерес у тогочасної публіки, п’ятитисячний наклад розходився швидко. Проте під час Першої світової друк україномовних видань був  практично повністю заборонений. Почала діяти військова цензура. У період Першої світової здійснювалася тотальна русифікація Галичини. Російські урядовці розглядали її як російську землю, устрій на якій повинен ґрунтуватися виключно на російських засадах. Відбувалося запровадження російської мови та права, насильницькими методами впроваджувалася російська мова в діловодство і сферу освіти.

Посилилася політика русифікації і на фінських землях. Так, до 1914 року була різко обмежена автономія Фінляндії, здійснювалися репресії щодо фінських патріотів. Що в свою чергу призвело до зростання антиросійських настроїв і піднесення руху за суверенізацію країни. У фінській пресі почали з’являтися матеріали російського уряду, які свідчили про наявність довгострокової програми русифікації Фінляндії. Що у свою чергу призвело радикалізації національного руху.

Фейкова дружба народів та російська гегемонія

Політику русифікації згодом продовжила і радянська влада. Причому це відбувалося попри декларовані нею ідеї "дружби народів". У СРСР процес русифікації здійснювався більш досконалими та рафінованими методами. Так, у квітні 1923 року в тодішніх радянських республіках був запущений процес коренізації. Влада прагнула отримати підтримку населення, тому було прийняте рішення визнати мову та культуру інших республік, а також залучити їх представників до роботи державної адміністрації. Разом із тим, у перші роки свого існування радянська влада відновила панівний статус російської мови. Наприклад, у постанові від 19 квітня 1927 року було наказано "визнати за російською мовою особливе значення".

Москва пильно стежила за процесом "українізації". Звісно, що зростання вільнодумства та зміцнення проукраїнських тенденцій було їй не до смаку. Дуже швидко влада почала гальмувати процес. А згодом розпочалися репресії проти української інтелігенції, знищувалися мистецькі та літературні об’єднання. Остаточно українізація була припинена у січні 1933 року. Її головні діячі або були фізично ліквідовані радянською владою, або самі заподіяли собі смерть. Відтоді розпочався процес русифікації. Аналогічна тенденція спостерігалася й в інших радянських республіках.

У 1938 році вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) "Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей". Там не було прямих вказівок щодо якихось привілеїв для російської мови, хоча постанова призвела до поступового обмеження інших національних мов. Російська міцно укорінилася в усіх сферах партійного, державного і громадського життя республік.

Щодо стосується Білорусі, то тут радянська влада послідовно вела до нівеляції білоруської мови. У 1930-х роках чимало представників білоруської інтелігенції стали жертвами політичних репресій. Згодом емігранти зізнавалися, що вдома вони воліли не розмовляти білоруською публічно. Адже це могло привести до звинувачень у "буржуазному націоналізмі".  Сфера вживання білоруської мови звужувалася. Найгірша ситуація склалася з книговидавництвом. Так, книги білоруською тримали на складах, а потім списували як "неходову" продукцію, яку ніхто не хоче читати. Найбільш активним процес русифікації був у 1960–1970-х роках.

Жахливими подіями завершився процес коренізації в Казахстані. В тридцяті роки від репресій постраждали чимало талановитих лінгвістів-теоретиків, методистів, письменників, укладачів букварів і посібників з казахської мови. Дійшло до того, що до 1937 року не залишилося жодного професійного лінгвіста. Внаслідок політичних репресій проти місцевої інтелігенції освідченні казахи говорили рідною мовою хіба що в побуті. А це неминуче призвело до русифікації наступного покоління. Знання російської тоді було гарантією соціальної мобільності та кар’єрного росту. З кожним десятиліттям число російськомовних казахів поступово зростало. Уже до 1989 року 30% міських казахів не знали рідної мови і говорили виключно російською.

Генеральний Секретар КПРС Леонід Брежнєв у звітній промові на XXIV з’їзді КПРС проголосив остаточне формування "нової історичної єдності". Зокрема, він підкреслив "окрему роль великого братського російського народу" та виділив російську мову як засіб міжнаціонального спілкування.

Політика русифікації тодішніх республік тривала. Так, 19 грудня 1978 року естонська Компартія ухвалила таємне рішення "Про вдосконалення оволодіння та викладання російської мови". Воно мало на меті обмежити публічне використання естонської мови. Для реалізації цього рішення був ініційований комплекс відповідних заходів. Наприклад, здійснювався перехід на російську мову в дитячих садках, підвищувалася її роль в культурному житті республіки, всяко пропагувалося вивчення російської. Бланки документів у торгових центрах, транспорті, медичних закладах, спілках і ощадних касах писалися російською. У вишах обов’язковим став захист дисертацій російською – винятків не робили навіть для робіт з естонської мови та літератури. Російську викладали в дитячих садках, а в школах збільшили кількість годин на її вивчення за рахунок інших предметів. Вчителі російської отримували на 15% більшу зарплату, ніж вчителі естонської. В Україні педагоги, які викладали російську мову чи працювали в повністю російськомовних школах, також мали аналогічні привілеї.

До речі, така політика русифікації, дискримінація української мови та репресії проти інтелігенції викликали щире обурення в лавах українських шістдесятників. Під впливом тих подій Іван Дзюба видав свою знакову працю під навою "Інтернаціоналізм чи русифікація?" У ній літератор доводив, що комуністична партія ще з часів Сталіна не відходить від позицій російського великодержавного шовінізму. Також Дзюба наголошував, що така державна політика суперечить інтересам українців. Звісно, що тогочасна влада назвала це антирадянським твором, а його поширення, зберігання та навіть читання оголосила кримінальним злочином. Загалом, нічого дивного. Адже критика русифікації могла привести до судових та адміністративних репресій, а її противникам загрожувало звільнення з роботи, ув'язнення та заслання.