Між минулим та сьогоденням: Які традиції відтворюють сучасні кобзарі та лірники

У минулому кобзарі були незрячими музикантами. Озброївшись бандурою, кобзою чи лірою, вони разом зі своїми поводирями мандрували з місця на місце та виковували псалми, думи, історичні та побутові пісні

Юлія Гуш
Журналіст регіональної редакції Depo.Харків
Між минулим та сьогоденням: Які традиції…

Колись кобзарі організовували братства на взірець ремісницьких цехів, де передавали свою майстерність новому поколінню. У них була таємна лебійська мова, яка дозволяла зберігати таємниці всередині громади. Була власна філософія та унікальне бачення світу. Крім того, кобзарі дотримувалися низки корпоративних правил, за порушення яких можна було отримати покарання. Перспектива опанувати гру на народних інструментах приваблює і наших сучасників. Вони не тільки навчаються гри на бандурі чи кобзі та поповнюють свій репертуар старовинними думами та псалмами, а й вивчають кобзарські традиції та звичаї.

"Звичайно, що деякі традиції загубилися, – розповів кандидат філософських наук, культуролог та дослідник традиційної культури Олександр Савчук. – Тому що кобзарського цеху в тому розумінні, яким він був у XVIII-XIX столітті, вже більше не існує. Немає групи незрячих людей, які проходять весь етап навчання, які з цього живуть, які мандрують, які наймають хлопців та дівчат поводирів, які ходять по селах. Якщо в повному розумінні цього явища не існує, то, звичайно, є складності у відродженні (традицій – ред.). І постає питання, в якій формі це має бути відроджено чи реконструйовано. Відповідно, є різні підходи. Так, вони намагаються по-максимуму ці традиції відновити. Але ми можемо знати не всі. Нам вони в основному дісталися не від самих кобзарів, а від дослідників кобзарської традиції. Переважно це Порфирій Мартинович та Іван Дніпровський. Етнографи, які цим дуже активно займалися в ХІХ- початку ХХ століття".

 

На фото: Олександр Савчук

За його словами, складність опанування народних інструментів полягає в тому, що більшість сучасних бандуристів не мають музичної освіти, а частина з них взагалі ніколи не грала на жодному інструменті. За словами Савчука, раніше кобзарі опановували гру на інструменті саме через слух. Оскільки вони були незрячими, жодних нот у них не було.

"А з іншого боку, це і превага, – додав Савчук. – Бо людина не вчить нота в ноту, а запам’ятовує основну мелодію з огляду на свій смак, на свій музичний хист. Вона додає своїх "прикрас" до гри і таким чином у кожного виконавця мелодія трошки різна".

У свою чергу бандурист Назар Чорношличник (Божинський) розповів, що опанувати гру на бандурі не так вже і складно. Куди важче знайти музичні зразки, на які можна орієнтуватися. Так, залишилися записи сторічної давнини, записані ще на перші фонографи. Але їх якість залишає бажати кращого.

"Щоб їх слухати, потрібно мати певний рівень, – зазначив Чорношличник. – Крім того, виконавців, які залишились на тих записах, теж небагато. Це Георгій Ткаченко, від якого пішла більшість теперішніх бандуристів традиційного напрямку. Залишилось від нього кілька годин записів. Потім Микола Будник, його учень. Тут більша складність полягає в тому, щоб опанувати стиль і щирість самого виконання. Треба вірити в те, що граєш та виконуєш. Якщо просто демонструвати чи реконструювати виконання – воно нічого не вийде. Навчитися легко. Але зробити це так, щоб в тебе нормально вийшло – це якраз найскладніше. Тут найскладніше – це опанувати стиль. Бо зразків для наслідування мало, їх ще треба вишукувати та відкопувати".

На фото: Назар Чорношличник

Чорношличник розповів, що спочатку людина обирає для себе якусь пісню, яку багато разів чула. Наприклад, "Гречаники" чи "Чоботи". Або просто обирає мелодію з чітким ритмом, як то "Їхав козак за Дунай" чи "Морозе, Морозенку". Потім можна перейти до більш складних творів – історичних пісень та духовних псалмів. Найскладніше виконувати думи або, як то кажуть, козацькі пісні. Це довгі пісенні твори, на виконання яких може знадобитися півгодини. Це величезні обсяги тексту, який ще потрібно правильно виконати. По суті, репертуар насправді невичерпний.

"Комусь цікаві історичні пісні, – зазначив Чорношличник. – А хто старший, той більше тяжіє до духовних. Так поступово підбирається репертуар. Іноді кажуть, що пісні хтось придумує. Так, раніше також таке було. Але не так, щоб хтось сам щось придумав та почав собі грати. Це відбувалося поступово. Спочатку другу якомусь зіграв, потім – в ширшому колі таких же виконавців. Тут немає якогось одного автора. Впродовж певного часу пісня стає традиційною. Але щоб хтось сам щось придумав та одразу заграв – такого не було. Це щоб не було профанації. І зараз такого майже немає. Під час виконання ці пісні формуються заново. Не існує такого моменту, як реконструкція давньої пісні. Це неможливо. Наприклад, якщо зараз виконується пісня про Самійла Кішку, який жив багато століть тому, то її доводиться переформатовувати. Тому вона виходить у форматі 2020 року".

Щоб опанувати гру на традиційному інструменті, потрібно приділяти йому не менше півгодини на день. Для новачків бажано займатися не менше години. Також потрібно вміти слухати. За словами Чорношличника, раніше люди спочатку слухали гру, а вже потім пробували грати самостійно. У більшості народних інструментів саме така методика навчання. Якщо людина мало чула інструмент, то відтворити гру на ньому для неї буде проблематично. Також сучасному бандуристу важливо вірити в те, що він виконує.

"Інакше це буде просто демонстрація виконавства, – підкреслив Чорношличник. – Ніби як акторська гра. Як казав Гнат Хоткевич, це буде перекривляння. Наприклад, людина відповідно до власних якихось вроджених талантів не стає віртуозом та може грати 2-3 акорди. Але якщо вона до цього щиро ставиться, то натовп її слухатиме і плакатиме. Тому що вона передає цю щирість. Ще найважливіше для таких виконавців, як бандуристи і лірники. Тут якраз не віртуозність важлива, а ця правдивість і щирість. Не варто думати про кількість виконаних нот на одну мілісекунду. Важливо, щоб виникли справжні почуття після виконання".

Як зазначив Савчук, кобзарство було знаковим явищем для української культури. Але сучасні дослідники не можуть сказати достеменно, що коїлося в кобзарському цеху. Мова йде про всі ритуали, сам процес навчання, про стосунки між кобзарями та субординацію між ними, про закони та норми моралі, про кобзарську філософію та їх бачення світу. Тому зрозуміло, що частина традицій загубилася. Того образу кобзарського цеху, яким він був у XVII -XIX століттях, вже більше не існує.

"Переважна більшість кобзарів або була знищена, або померла під час Голодомору, – розповів Савчук. – І таким чином не було того прямого контакту з кобзарями. Вони і не сильно контактували. Бо вважали, що неможна в чужому середовищі про це відкрито та відверто говорити. Тут було і питання щодо збереження фаховості, фахової традиції. Вони казали, що зряча людина по-іншому може заробити, а от в незрячої небагато варіантів для заробітку та вибору професії. Це одна причина, чому вони не розповсюджували. А інша, очевидно, полягала у відчутті свого особливого призначення. Ми фіксуємо у кобзарів розуміння того, що вони не просто фахівці, не просто музиканти. Що вони виконують інші функції, пов’язані з визначенням понять про добро і зло, з моралізаторством у хорошому розумінні цього слова. Це така парацерковна функція, як ми її називаємо. Тобто якщо в церкві батюшка про це говорить, то поза церквою кобзар виконує подібну функцію".

Всі новини Харкова сьогодні читайте на Depo.Харків

 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme