Мистецтво з глибини віків: Чому українці відзначають День вишиванки

День вишиванки святкується в третій четвер травня, який цього року припадає на 21 число. Це міжнародне свято, яке покликане зберігати та популяризувати традицію носіння вишитого одягу.

Українська народна вишиванка, якою ми її знаємо, до нашого часу дійшла з кінця ХVІІІ – початку ХІХ століття. Однак вишивка здавна була улюбленим видом народної творчості, корені якої сягають глибини віків. Зокрема, вишиті сорочки носили ще в часи Київської Русі, що підтверджується як знайденими рукописами, так і фресками Софійського собору. Носили вишиванки і за часів козацтва. Тоді сорочки оздоблювалися шовком з додаванням золотої та срібної нитки. Сама вишиванка видозмінювалася протягом століть. Так, у зв’язку з бурхливим розвитком торгівлі в XVI-XVII столітті українці отримують можливість не тільки шити сорочки з нових матеріалів, а й прикрашати їх новими візерунками.

Мистецтвознавиця Тетяна Кара-Васильєва в своїй книзі "Історія української вишивки" писала, що в процесі історичного та культурного розвитку в кожному регіоні України утворилися характерні орнаментальні мотиви і композиції, улюблені кольорові гами та специфічні техніки. По одній тільки вишивці можна було визначити, з якого регіону походить людина.

Наприклад, на Волині надавали перевагу чітким, геометричним візерункам. Така проста композиція надавала сорочкам вишуканості. На Київщині використовували геометричні візерунки рослин у білих, коралово-червоних або чорних барвах. Традиційна полтавська сорочка вишивалася білими нитками у техніці гладі. Дуже рідко в хід ішли сірі та червоні нитки. На Рівненщині вишивали білою ниткою по білому полотні. Така техніка "білим по білому" вважається найскладнішою, вона дійсно вимагає великої витримки та майстерності. А от на Закарпатті не обмежувалися лишень парою кольорів – там було прийнято робити сорочки яскравими та багатобарвними.

"Майстри народної вишивки дбайливо передавали це з покоління в покоління, відшліфовували, розвивали й вдосконалювали кращі досягнення своїх попередників, – пише Кара-Васильєва. – Вишивкою займалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село відзначалося місцевою своєрідністю. В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які в давнину мали магічний зміст, оберігали від злих сил. Однак із часом семантика їх забулась, втратилось їх первісне значення, і ці мотиви стали лише художнім оздобленням. Поряд із давніми традиційними мотивами з’являються нові, ближчі до реальної дійсності. Так, наприкінці ХІХ – на початку XX століття у вишивках Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей особливого поширення набув мотив стилізованих червоно-чорних троянд".

За словами дослідниці, народні майстри у своїй вишивці відображали розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття та красу рідної природи. Нею прикрашалися ті частини сорочки, які зажди були на виду – рукава, поділ, пазуха, комір тощо. Сорочки на кожний день оздоблювалися просто, святкові ж були більш гарними та ошатними. Особлива увага приділялася весільним і дівочим сорочкам.

Якщо говорити про Слобожанщину, то тут популярними були геометричні та рослинні типи орнаментів. Вишивалися вони переважно чорними та червоними нитками, інколи з додаванням більш м'яких та світлих кольорів. За словами провідної методистки відділу досліджень нематеріальної культурної спадщини та креативних індустрій Галини Лук'янець, для їх створення використовувалися різноманітні техніки – лиштва, вирізування, солов’їні вічка, курячий брід, рушникові шви, хрестик, тамбурний шов тощо. Що стосується символів, то більшість із них прийшла ще з давніх часів. Це і Дерево життя, і сварги, і трикутники з ромбами, і рожі. Сучасні дослідники можуть розкрити значення будь-якого символу. Щоправда, в ті часи далеко не кожна майстриня використовувала прадавні символи свідомо.

"Якщо хтось думає, що дубове листя і жолуді вишивали лише на чоловічих сорочках, а троянди і лілії – на жіночих, то він глибоко помиляється. Любляча жінка такі крупні троянди могла вишити на парубочій сорочці, – зазначила Лук'янець. – Буквально недавно я відфотографувала харківську жіночу сорочку з дубовим листям на рукаві. Важка тема, ця семантика символів… Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття майстрині навряд чи надавали символам тих магічних значень, як у давнину. Можливо, і були серед них ті, хто свідомо вишивав таку символіку, але точно не більшість".

На початку ХХ століття на території Слобідської України натільний одяг, в тому числі й сорочки, виготовляли з домотканого конопляного та льняного полотна, крамної бавовняної тканини. Були і свої локальні "тренди". Наприклад, вважалося красивим і модним відкривати частину руки, щоб не було видно манжету, а рукав лежав поверх нього. Міняли сорочки регулярно, незалежно від матеріального становища. Чисту сорочку слобожани вдягали в суботу, спеціально перед службою в церкві. У більш заможних родинах сорочки міняли за потреби, особливо часто – влітку. Чисті сорочки обов'язково вдягали на свята й інші урочисті події.

У ХІХ столітті вишиванки перестали бути виключно елементом народного вбрання. Тогочасна українська інтелігенція почала активно вивчати народну культуру. Тому не дивно, що видатні етнографи, літератори та історики того часу не тільки цікавилися українською вишивкою і займалися її колекціонуванням, а й самі вдягалися у вишиванки.

"Велику роль у цьому процесі відіграли видатні жінки, подвижниці народного мистецтва, які захопилися збиранням візерунків, колекціонуванням вишивок, виданням альбомів, створенням музеїв, – пише Кара-Васильєва. – Значні колекції вишивок влаштовує в своєму родинному маєтку Михайлівці Лебединського повіту Варвара Капніст, перший приватний музей українських старожитностей організовує в Лубнах Катерина Скаржинська. Свої колекції вони активно експонують на численних виставках, беруть участь в організації й підготовці матеріалів до археологічних з'їздів, на яких розглядаються питання про збирання старожитностей краю. Родини Драгоманових, Лисенків, Старицьких, Косачів прикрашали своє житло вишитими роботами. Марія Заньковецька вбирались у народний одяг, оздоблений вишивкою".

У 1876 році в світ виходить "Український орнамент" Олени Пчілки. Це перша ґрунтовна праця, яка дала їй широке визнання як дослідниці української вишивки. Інша праця письменниці – "Українські взори" – перевидавалася не менше чотирьох разів. Моду на вишиванку підтримували письменниці Леся Українка, Олена Пчілка, акторка Марія Заньковецька та всесвітньо відома співачка Соломія Крушельницька.

Великий внесок у популяризацію вишиванки вніс Іван Франко. Він носив вишиту сорочку з європейським костюмом-трійкою. Це сьогодні подібним образом мало кого здивуєш, а в ті часи він був у новинку. Саме Франко свого часу створив образ українського інтелігента, який зміг поєднати українські традиції та модерні запити нової епохи. Як потім згадувала його донька Анна, у письменника завжди зберігалося багато вишитих сорочок. Це, зазвичай, були подарунки від його друзів та колег зі всієї України. "Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших", – згадувала Анна Франко.

Не забували про вишиванки і в буремні роки ХХ століття. Саме тоді можна було побачити декілька спалахів моди на вишиті сорочки. Як правило, вони були обумовлені політичною ситуацію в соціумі. Так, про вишиванки згадали у 1920-ті – на початку1930-х років. Тоді була запущена українізація, яка мала пробудити лояльність українського населення до нової радянської влади. У ті роки у вишиванки вдягалися не тільки прості громадяни, а й партійні керівники. Ще одна хвиля популярності вишитих сорочок перепала на другу половину 1950-х років і початок 1960-х. Її зазвичай пов'язують з особою Микити Хрущова, який полюбляв використовувати вишиванки задля побудови власного політичного іміджу. А от в період радянського застою вишиванка стала атрибутом дисидентського та патріотичного одягу.

Після проголошення незалежності вишиванка повертає свою загальнонародність. Її часто можна побачити на мітингах, урочистих та молодіжних заходах, акціях протесту тощо. Своє місце українська вишиванка посіла у весільній моді – тепер мало кого здивує народне вбрання як на молодятах, так і на їх гостях. Із легкої руки популярних дизайнерів вишиванки з'являються на модних показах. Вдягають вишиті сорочки українці і на свята – День незалежності чи День вишиванки.

Щодо останнього: відзначати день Вишиванки стали не так давно. У 2006 році акцію "Всесвітній день вишиванки" вперше підтримали студенти та викладачі Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича. Протягом наступних кількох років акція розрослася до всеукраїнського рівня. Згодом до неї приєдналися представники діаспори по всьому світу, а також прихильники України. Сама акція не передбачає жодних обов'язкових заходів, окрім одягання вишиванки. Хоча в її межах нерідко проводяться різноманітні концерти, ярмарки, влаштовують ходу та організовують конкурси. Тепер це свято популярно не тільки в жителів України, а і в українців, які мешкають за кордоном.