Має вирости покоління небитих: Чому українці відмовляються від насильства над дітьми

"Мене били, але я людиною виріс", - такі слова час від часу можна почути від пересічного харків’янина, який не бачить нічого погано у вихованні дітей за допомогою потиличника та ляпасу

Останніми роками в медійному просторі все частіше звучать меседжі щодо неприпустимості насильства над дітьми. Пересічним українцям пояснюють, що бити дитину не тільки незаконно, а й шкідливо для її подальшого розвитку. Адже такі непедагогічні методи не тільки принизливі, вони ще є причиною невпевненості, низької самооцінки, проблем з соціалізацією, а часом, навіть антисоціальної поведінки та розвитку психічних розладів.

Хоча поради відмовитися від биття чують не всі, таке інформування потроху дає свої плоди. На сьогоднішній день усе більше батьків починають усвідомлювати згубність подібних "методів" виховання. Про це розповіла дитячий та сімейний психолог, експертка проекту "Не бий дитину" Антоніна Оксанич. "Якщо порівнювати з минулим покоління, яке залишилося від Радянського Союзу, то зараз методи виховання покращились, – зазначила вона. – І заслуга в тому, що про це почали писати та говорити. Батькам потрібно пояснити, чому не можна бити дитину та які наслідки це несе. Проект "Не бий дитину" був створений з цією метою. Батьки почали розуміти, що насильство – це погано і потрібно працювати над собою. А не виправдовувати це словами "Мене били – і я людиною виріс, нічого зі мною не сталося". Така інформаційна робота повинна бути в суспільстві".

Разом із засудженням фізичного насильства починають потроху говорити і про насильство психологічне. А це вже сфера куди більш тонких матерій. Адже якщо зі шмаганням ременем все більш-менш зрозуміло, то цього згубного явища батьки за собою часто не помічають. А разом з тим груба та неконструктивна критика, образи, приниження, погрози та крики – все це також принижує гідність дитини та наносить значну шкоду її психіці. Між тим, підкреслює Оксанич, прийняття та любов з боку батьків – це базова потреба кожної дитини. І саме по ній психологічне насильство завдає нищівний удар.

Але часи міняються. За словами експертки, зараз все менше батьків дозволяють собі піднімати руку на дитину, а замість цього вони готові мінятися та працювати над собою. Подібна практика колись спостерігалася, зокрема, у скандинавських країнах. Наприклад, в тій же Швеції ще з середини минулого століття діяли спеціальні програми, направлені проти насилля над дітьми. І вони з часом дали результати.

"Першому поколінню було дуже важко, – розповіла Оксанич. – Бо їх били, і вони автоматично били свої дітей. Їм було дуже важко перелаштовуватися. Бо реакція бити – вона автоматична. Це у нас так на підкорці записується. Люди це роблять несвідомо. У них з'являється злість на дитину, і батьки автоматично б'ють своїх дітей. Але коли ці всі соціальні програми постійно нагадували про недопустимість таких дій. І це покоління почало працювати над собою. По суті, якщо ми говоримо про Україну, то сьогоднішнє покоління батьків 25-35 років працює над собою. Над тим, щоб не допускати автоматичні реакції, а стримувати їх. В Україні цей процес є і він йде позитивно. Але потрібно, щоб виросло ціле покоління небитих дітей. І тільки тоді вони не будуть бити власних".

Однак експертка зізнається, що на сьогоднішній день можна побачити навіть перекіс в іншу сторону. Батьки, які зростали в надмірній суворості, починають надто балувати своїх дітей та дозволяти їм робити все, що заманеться. Словом, вони намагаються компенсувати те, чого не змогли отримати в дитинстві. Але разом з тим психологи наполягають, що вседозволеність також шкодить психологічному розвитку дитини, негативно впливає на її рівень тривожності та самооцінку.

Будучі тривожними особистостями, ці діти відрізняються від тих, чиї батьки були надто суворими. "Балуваним" дітлахам не властива та невпевненість і забитість. Навпаки, вони більш агресивні, схильні проявляти авторитарність та командувати оточуючими. Це, до речі, нагадує образ так званих "особливих сніжинок", на яких жаліються деякі західні медійники. Так вони називають юнаків та дівчат, які надмірно чутливі та вразливі, але разом з тим переконані, що весь світ їм там щось винен.

Оксанич відмітила, що така тенденція вже простежується у сучасник дітей віком до 15 років. Це нове покоління дітей, які росли у вседозволеності. За словами експертки, вони мають власний набір психологічних проблем. Наприклад, десятирічні діти можуть влаштовувати істерики, які більш типові для трирічних дошкільнят. Психологи під час роботи з такими дітьми намагаються донести батькам, що це вже інша крайність. Адже ті переконані, що поступали якнайкраще для своєї дитини.

За словами експертів, для формування гармонійної особистості потрібно, щоб батьки не тільки поважали дитину, а й вміли встановити межі. Адже повага до оточуючих так само важлива, як до самого себе.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Харків

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook