Любов "Розстріляного відродження": Як кохали, виживали та вмирали за часів Великого терору в Харкові

Двадцяті та тридцяті роки минулого століття стали вкрай непростою та драматичною епохою в історії України, але і в цей час люди закохувалися, одружувалися і заводили карколомні романи. Українська богема - не вийняток

Любов "Розстріляного відродження": Як ко…
Будинок "Слово"

З одного боку, початок ХХ століття приніс яскраві здобутки у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру та кіно. А з іншого – ті ж самі талановиті митці, які їх творили, потрапили під прес невблаганної тоталітарної машини.

Про смерть чоловіка їй так і не сказали

Режисер Лесь Курбас та акторка Валентина Чистякова познайомилися в Києві в далекому 1918 році. Він уже встиг стати популярною постаттю в тогочасному театральному житті: Курбаса називали Чайльд Гарольдом, обговорювали нещасливе кохання до Катерини Рубчакової, дружини його вчителя, ним захоплювалися в Києві, Львові та Відні. Згодом Курбас створив театр "Березіль", де ставилася як світова класика, так і твори українських літераторів. То був перший український театр справді європейського рівня. Своє місце в "Березолі" знайшла і Чистякова, яка стала провідною актрисою молодого театру. Там вона змогла розкрити всі грані свого таланту – як комедійні, так і глибоко драматичні.

У 1926 році подружжя переїхало до Харкова та оселилося в будинку "Слово", де проживало чимало тогочасних українських письменників. Там вони продовжили свою театральну діяльність. Проте згодом життя підкинуло подружжю перші серйозні випробування. Поставлені п’єси "Народний Малахій" та "Мина Мазайло" не прийшлися до вподоби радянським критикам, театрала почали звинувачувати в надмірній похмурості та викривленні оптимістичної дійсності. Та і широка публіка, яка бажала більш простих та зрозумілих сюжетів, не завжди розуміла його постановки. Проте сам Курбас вирішив не занепадати духом і продовжити творити далі.

Лесь Курбас

Але далі було гірше. У жовтні 1933 чергову прем’єру "Березолю" відвідали радянські партійні начальники Постишев, Косіор та Балицький. Це був останній спектакль, який Курбас поставив на волі. Уже в грудні його заарештували та відправили в Харківську в'язницю. Чистякова носила чоловіку передачі та відстоювала довжелезні черги. Одного разу їй заявили, що Курбаса у в'язниці більше немає. Про те, де насправді утримується її чоловік, відповіді так і не надали.

А Курбас продовжував ставити свої спектаклі. Щоправда, вже на Соловках. А на початку листопада 1937 року на честь 20-ї річниці Жовтневої революції капітан Матвєєв за п'ять діб розстріляв власноруч 1111 людей. Серед них – листопада – був і Лесь Курбас. Валентині про смерть чоловіка нічого не сказали, вона довгий час не знала про його долю. Порожні відписки та відмовки – це все, на що жінка могла розраховувати. І вона прожувала чекати та сподіватися.

Тільки в 1942 році Чистякова отримала звістку про смерть чоловіка. Щоб не впасти у відчай, вона ходила на сеанси гіпнозу, продовжувала грати в театрі, якому віддавала всі сили, намагалася бути веселою та усміхненою. Чистякову, яка вже була народною артисткою, дуже любила публіка. Спеціально для улюбленої акторки вирощували квіти, на вулицях з нею віталися незнайомі люди, і навіть її репетиції перед спектаклями викликали щирий інтерес в глядацької аудиторії. Сучасники згадували, що навіть поза сценою її гра була просто неймовірною. Акторка Юлія Фоміна так писала про Чистякову: "Усі в театрі були закохані в неї. Жінки, чоловіки, молоді, старі... Утім, старих серед нас не було: вся трупа тоді була ще молодою".

Чистякова, всупереч життєвим обставинам, була щасливою в своїй акторській професії. Саме це врятувало актрису від відчаю після втрати чоловіка. А в 1961 році на Курбаса прийшла похоронка. Там засвідчувалося, що він помер 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок. Ні місця похорону, ні місця розстрілу з'ясувати так і не вдалося. У 1957 році Леся Курбаса був посмертно реабілітовано. Сама Чистякова померла 9 травня 1984 у Харкові. Вона була похована на 13-му міському кладовищі серед могил Курбасів.

Валентина Чистякова

Зберегти пам'ять всупереч обставинам

Непростим було життя й інших мешканців будинку "Слово". Адже там за кожною квартирою – своя трагедія, свій біль та втрати. Пам'ять про мешканців "Слова", всупереч всім обставинам, змогла зберегти перекладачка та мовознавиця Марія Пилинська. Саме завдяки її зусиллям безцінні документи дійшли до музеїв. Її чоловік Іван Дніпровський свого часу вимагав знищити свій архів, проте Пилинська зберегла листи й оригінали творів навіть у роки радянського терору та нацистської окупації.

У 1920-ті роки в Харкові вирувало літературне життя. Марія Пилинська на запрошення чоловіка Івана Дніпровського, поета, письменника та драматурга, переїхала до міста. Там Пилинська разом із чоловіком стала частиною літературного та культурного відродження. Дніпровський у той час працював у Держвидавництві України, був членом Спілки пролетарських письменників "Гарт" та літературної організації ВАПЛІТЕ. Пилинська же стала перекладачкою в інформаційній агенції РАТАУ.

Марія Пилинська

Проблеми почалися пізніше. Дніпровський захворів на туберкульоз і часто виїжджав до санаторіїв. Він завжди міг розраховувати на підтримку дружини. Подружжя довіряло одне одному, незважаючи на чутки та перешіптування. Різні доброзичливці навіть розповідали жінці історії про любовні пригоди її невірного чоловіка. Більше того, вона навіть не стала викидати листи жінок, які називалися коханками Дніпровського.

Іван Дніпровський помер в 1934 році від туберкульозу. Після смерті чоловіка Марія Пилинська зберегла його унікальний архів. Не завадили їй ні репресії, ні Друга світова війна. У серпні 1943 року, коли точилися жорстокі бої за Харків між радянськими та німецькими військами, жінка написала записку, яку прикріпила до архіву чоловіка. Надпис свідчив: "Тут зберігаються дуже цінні рукописи, папери письменника покійного Дніпровського. Того, хто знайде, прошу зберегти дату: 20 серпня 1943 року". Таким чином, завдяки зусиллям Пилинської наші сучасники можуть прочитати оригінальні записки і документи, а також дізнатися більше про недовге та яскраве життя їхніх друзів – славетних письменників "Розстріляного Відродження" Хвильового, Семенка, Йогансена, Миколи Куліша. Усі вони свого часу були бажаними гостями для Марусі та Івана.

Повернутися додому та знайти свою загибель

Письменник Клим Поліщук походив із простої та незаможної родини. Старшому з трьох дітей, йому з ранніх літ доводилося тяжко працювати в наймах. Грамотою Поліщук оволодівав вдома. Тому не дивно, що книги, які полюбив на все життя, стали найяскравішим спогадом дитинства. Під впливом творчості Тараса Шевченка Поліщук почав писати вірші. У 1920 році, у зв’язку з наступом більшовиків на Київ, він разом із іншими літераторами вирушив услід за армією УНР до Кам’янця-Подільського, а потім – до Галичини. Там у 1921 році Поліщук одружився з втікачкою з УНР, письменницею та акторкою Галиною Орлівною. Походження дружини було не менш цікавим: її батько був земським чиновником та належав до родини прилуцьких міщан, а мати – народною вчителькою та революціонеркою, засудженою за розповсюдження політичної літератури.

Клим Поліщук

Незабаром у них народилася дочка Леся. Період еміграції став найбільш плідним і потужним у творчості подружжя. Проте благополучне життя тривало недовго. Пропаганда радянської українізації дала свої плоди і Поліщук, піддавшись вмовлянням дружини, разом з родиною переїхав до СРСР. Вони оселилися там в 1925 році, але в 1928 році пара розлучилася. Тоді Галина Орлівна занурилася в кількарічний роман із російським письменником Володимиром Юрезанським.

Далі все стало набагато гірше. 4 листопада 1929 року Клима Поліщука заарештували за сфабрикованими звинуваченнями у приналежності до Спілки визволення України. Після нетривалого слідства 21 січня 1930 року був оголошений вирок: 10 років таборів за межами України. Поліщуку дуже важко далося це заслання, він був сильно змученим та хворим. Але незважаючи на обставини, він продовжував працювати. Зраду дружини письменник не пробачив. Але, разом із тим, він залишив про неї добрі спогади, продовжував писати листи та присвячувати їй свої вірші. Саму Галину Орлівну було заарештовано того ж самого року. Вона відправилася на заслання разом матір’ю Софією Мневською і донькою Лесею.

Улітку 1937 року життя в таборах стало особливо нестерпним. Усіх в’язнів перевели до новозбудованої тюрми та повідбирали в них всі папери. У Поліщука забрали всі твори та задокументовані спогади. А 2 липня 1937 року вийшла постанова Політбюро ЦК ВКП(б). Згідно з цим документом, було наказано "взяти на облік всіх в’язнів і куркулів, які поверталися з місць відбуття покарань чи заслання, з метою виявлення і знищення найбільш ворожих з них". Клим Поліщук, як і багато інших, був розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії в урочищі Сандармох. Йому було 46 років.

У той час Галина Орлівна боролася за виживання своєї родини та робила все можливе, щоб дати освіту дочці. Після закінчення Алма-Атинського університету Леся почала займатися викладацької діяльністю. Вона померла у 1971 році під час операції. Софія Мневська вже ніколи не повернулася додому та залишилася спочивати в казахській землі. Сама Галина Орлівна в 1955 році померла від раку і була похована на Ковельщині.

В очікуванні "чорних воронків"

Педагог та перекладачка Тетяна Кардиналовська з самою юності поринула в бурхливе політичне життя. Вона походила з аристократичної родини генерала царської армії та талановитої піаністки-аматорки. У 1917 році вона, одруживсь із прем'єр-міністром Центральної Ради Всеволодом Голубовичем, стала учасницею Визвольних змагань. Згодом у Київ прийшли більшовики і дівчина разом із чоловіком опинилася у в'язниці. Там Кардиналовська на знак протесту оголосила голодування. Через деякий час їй пощастило – вона змогла вийти на волю. Щоб якось заробити на життя, Кардиналовська почала працювати в газетах та займатися перекладацькою діяльності. Згодом вона була прийнята в коло найкращих тогочасних письменників – Остапа Вишні, Миколи Бажана, Юрія Смолича, Василя Еллан-Блакитного, Володимира Сосюри. Проте особливим для неї став письменник, прозаїк, байкар, літературний критик та громадський діяч Сергій Пилипенко. Вдруге вона одружилася вже з ним.

Тетяна Кардиналовська

Подружжя оселилося в тому самому харківському будинку "Слово". Там вони прожили щасливо з десяток років. У них народилися дві доньки – Еста (яку потім називали Асею) та Міртала. У 1922 році Пилипенко став головою створеної ним спілки селянських письменників "Плуг". Він також редагував видання дружини, зокрема журнал "Плужанин".

Узимку 33-го життя стало складнішим. До будинку письменників дедалі частіше стали навідуватися "чорні воронки". Один із них забрав Сергія Пилипенка. Більше він додому не повернувся. Колегія ЦК КП(б)У видала постанову від 21 серпня 1933 року, якою виключила Пилипенка з партії "як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів", а його родину було вислано в російську глибинку, без права жити у великих містах.  23 лютого 1934 року судова "трійка" поклопоталася над тим, щоб літератора засудили до "найвищої міри соціального захисту" – розстрілу. Колегія ОДПУ УРСР 3 березня 1934 року затвердила цю пропозицію. Пилипенко був розстріляний.

Під час нацистської окупації старшу доньку Асю вивезли на примусові роботи до Австрії. Щоб не втратити доньку, Тетяна разом із молодшою Мірталою вирушила слідом. Життя родини було складним. Їм довелося поблукати Австрією, Італією, Англією, згодом емігрувати до США. А 30 квітня 1957 року постановою Військового трибуналу Київського військового округу вирок щодо Пилипенка був скасований і його справу припинено за відсутністю складу злочину. Сергій Пилипенко був реабілітований посмертно.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Харків

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"