Фейсбук Петлюри та неканонічний Шевченко: Як повертають інтерес до української історії

У когось цікавість до історії вдалося пробудити ще зі шкільних часів. У інших бажання погортати пару історичних книг чи хоча б ознайомитися з якісною документалістикою з'являється далеко за межами навчальних закладів

Фейсбук Петлюри та неканонічний Шевченко…

У певному сенсі треба завдячити популяризаторам історії, які часом знаходять доволі нестандартні та неочікувані способи розповісти про події минулого. Вони переконані, що про історію слід говори не тільки правдиво, але й цікаво.

"Це надзвичайно важливо, особливо коли йдеться про ті сторінки історії, які потребують роз’яснень, які мають чимало міфів", – підкреслює начальниця Північно-східного відділу Українського інституту національної пам'яті Марія Тахтаулова. На її переконання, це насамперед стосується Другої світової війни, Української революції та інших визначних подій.

"Ну і, в принципі, будь-яка історія буде цікавою, якщо про неї цікаво розповідати. Як на мене, таким способом можна розповісти про трагічні сторінки історії. Можна це зробити через особисті історії конкретних людей, показати той контекст, в якому вони жили, як вони реагували на ті чи інші події. Показати їх через призму таких персональних історій. Це можуть бути не тільки відомі люди, а й прості українці, які пережили ці сторінки історії. У тому числі й трагічні. Є такий прийом – через призму персональних історій розказали історію епохи. Це можуть бути публікації у ЗМІ, виставки. Є ще такий опробуваний метод – завести сторінку в соціальній мережі", - зазначила Тахтаулова.

Саме такий формат Інститут національної пам'яті обрав для своєї виставки "Фактор свободи", що присвячена постатям Івана Мазепи, Симона Петлюрі та Степана Бандери. Ці персоналії були обрані невипадково: саме навколо них досі культивується чимало міфів, а їхні імена неодноразово використовувалися ворожою пропагандою. На виставці ІНП інформація про цих діячів була подана у вигляді особистих сторінок із соцмереж. Відвідувачі виставки могли побачити, з ким товаришували Бандера, Мазепа та Петлюра, хто за ними стежив, якій музиці та книгам вони надавали перевагу. Причому сам характер ведення сторінок знайомий та зрозумілий кожному українцю – вони там фіксували свої досягнення, постили фото з родиною та друзями, вигадували дотепні підписи зі смайликами. Для повного щастя хіба що світлин з котами не вистачало.

Використання формати соцмереж – це не оригінальна ідея Інституту національної пам'яті. На початку травня в мережі Instagram з'явився акаунт Eva.Stories. У ньому розповідається про життя 13-річної Єви Хейман, яка загинула в концтаборі Аушвіц у 1944 році. Він був створений в Ізраїлі напередодні Дня пам'яті Голокосту. У 70 коротких сторіз вмістилися фрагменти життя Єви – починаючи з мирного життя в Угорщині до приходу нацистів, продовжуючи поневіряннями в гетто та закінчуючи останньою дорогою до концтабору.

Щоправда, такий спосіб розповісти про одну з найтемніших сторінок історії ХХ століття не всім прийшовся до смаку. Більше того, частина інтернет-користувачів була щиро обурена. Передусім критики були незадоволені тим, що про трагедію, яка забрала життя шести мільйонів людей, розповідають через селфі та хештеги. Сам же автор проекту, бізнесмен Маті Кохаві, був переконаний, що це чудовий спосіб донести глибину трагедії до молодого покоління.

Взагалі нестандартні способи привернути увагу суспільства до свого минулого можуть викликати доволі неоднозначну реакцію. Причому йдеться не тільки про темні сторінки історії, а й про історичні особистості, які залиши помітний слід у житті конкретної країни. Так, 10 лютого в київському метро з'явилася виставка "Квантовий стрибок Шевченка". То був спільний проект ілюстратора Олександра Грехова та Національного музею імені Тараса Шевченка.

На представлених плакатах Тарас Григорович поставав у дуже неканонічному вигляді – його зобразили в образі як реальних історичних особистостей, так і персонажів масової культури – Дарта Вейдера, майстра Йоди, Термінатора тощо. Експозиція одразу отримала і шанувальників, і палких критиків. Причому останні не обійшлися виключно гнівними коментарями в соцмережах: вінничанин Юрій Павленко пішов далі та порізав плакати ножем. Мовляв, автор плюндрує національні символи та ображає його патріотичні почуття. Сам Грехов підкреслював, що цим проектом тільки хотів показати, що Шевченко – не той похмурий чоловік з важким поглядом зі шкільного підручника, адже він був прогресивною людиною, яка вміла та любила насолоджуватися життям.

"Цей традиційний образ Тарас Шевченка в смушевій шапці, він висить хіба що не в кожному кабінеті української мови та літератури кожної школи, – розповіла Тахтаулова. – Якщо ж зазирнути в історію, то це був певною мірою стьоб. Шевченко в колі друзів просто вдяг цей кожух та смушеву шапку, як то кажуть, "по приколу". Але це фото стало канонічним… Шевченко би не дуже зрадів, що асоціюється з таким образом. Як на мене, немає нічого поганого в тому, щоб зображати діячів з креативним підходом. Звісно, треба відчувати міру, щоб це не переросло в кітч".

За її словами, всі шановані зараз історичні постаті були свого часу такими ж людьми зі своїми вадами та чеснотами. Тому близькі та зрозумілі образи здатні викликати куди більше інтересу, ніж далекі від реального життя забронзовілі ідоли. З цією задачею чудово справляється кінематограф, який в Україні почав відроджуватися не так давно.

"Я вважаю, що Україна тільки починає осмислювати через кіно свою історію, – каже Тахтаулова. – Можна давати різні оцінки таким картинам, як "Таємний щоденник Симона Петлюри" або "Крути 1918". Але добре, що такі стрічки вже з'являються. Хочу зазначити, що важливо, щоб під час виробництва цих стрічок залучали експертів-істориків, які могли би надати консультації. І я знаю, що під час проекту "Крути" зверталися до колег та питали їхньої думки щодо достовірності тих чи інших подій. Дійсно, кіно – це дуже потужний інструмент щодо виявлення зацікавленості до історії. Щоб люди зацікавились і, можливо, почали не тільки дивитися художнє кіно, а й читати книжки, наукові чи публіцистичні. А художнє кіно залишає простір для авторського погляду. Відповідно, можуть бути певні неточності. Але дух епохи, як на мене, передають дуже класно. Певною мірою історичною стрічкою можна вважати стрічку "Кіборги". Хоча вона про недавню, але, все-таки, про історію".

Звичайно, далеко не завжди історичні фільми відрізняються достовірністю та автентичністю. Ці принади, скоріш за все, слід шукати в документалістиці. Адже обізнані люди зажди можуть знайти чимало помилок, неточностей та ляпів. Проте варто зазначити, що хороше кіно також відіграє не останню роль в популяризації історії.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Харків

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"