Чи поведеться знову Захід на нову "пєрєстройку" в Росії

В ці дні росіяни відсвяткували великий ювілей - 30 років від початку горбачовської перебудови, яка стала початком кінця СРСР. Ну, не те щоб усі росіяни, і не те щоб відсвяткували, але головний перебудовувальник СРСР Михайло Горбачов разом з колишнім путінським міністром фінансів Олексієм Кудріним таки влаштували з цього приводу святковий захід.

28 травня у Москві провели круглий стіл з нагоди ювілею, на якому презентували доповідь "1985-2015. Цінності перебудови в контексті сучасної Росії". Загалом озвучена колишнім генсеком ідея не така вже й нова - Росія потребує нової перебудови, адже Путін вибудував занадто централізовану політичну модель та конфліктує з Заходом, що неминуче призведе до повного краху. При цьому Горбачов і Кудрін окремо зазначають, що путінське закручування гайок в свій час було цілком виправдане, мовляв, як же інакше було боротися з чеченським сепаратизмом та розгулом бандитизму в 90-х, але зараз країна потребує нової перебудови.

Попри те, що в сучасній, опрацьованій путінською імперською пропагандою, Росії Горбачова вважають американським запроданцем, зрадником та людиною, яка розвалила "такую!!! страну", його старі-нові перебудовні ідеї цілком можуть знайти відгук і у владних колах, адже в далекі 80-ті у Михайла Сергійовича був чудовий план, а до неприємних геополітичних наслідків призвело лише те, що генсек дещо загрався і ситуація вийшла з-під контролю.

Справа в тому, що горбачовська перебудова була лише імітацією реформ, такою вона і планувалася. Розуміючи стан радянської економіки Михайло Сергійович вирішив, що допомога багатенького Заходу йому аж ніяк не завадить і вирішив погратися в демократизатора та реформувальника СРСР. План спрацював чудово.

Перебудова в загнилому СРСР розпочалася 1985 року, і перші її два роки пройшли під гаслом "прискорення соціально-економічного розвитку", яке обмежилося лише красивими типово радянськими гаслами "про зростання виробництва" та "кожній родині окрему квартиру до 2000 року". Насправді ж, ніяких серйозних змін у країні не було. А те, що було носило цілком командно-адміністративний характер, як, наприклад ідіотська антиалкогольна кампанія. Оголосивши демократизацію, Горбачов навіть не вивів радянські війська з Афганістану.

Тим часом ціни на нафту стрімко падали, а Радянський союз мав ту ж сировинну економічну базу, як і нинішня Росія. Відповідно економічна ситуація погіршувалася, і така імітація реформ не могла вдовольнити Захід. Тому Горбачов наважився на нові кроки, головним з яких стала угода з президентом США Рональдом Рейганом про ліквідацію ракет середньої та малої дальності, який дозволив СРСР з одного боку утилізувати ядерний металобрухт, а з іншого - змусив Захід повірити в реальність демократичних змін в СРСР.

В середині ж країни Горбачов дозволив дуже обмежену приватну економічну діяльність у вигляді кооперативів, та дещо спростив цензуру. В той же час отримавши від Заходу гроші на проведення подальших "реформ". Але жалюгідній та корумпованій радянській економіці західні гроші серйозно не допомогли, а "демократизація" досить швидко вийшла з під контролю і радянська імперія почала сипатися. Головною помилкою Михайла Сергійовича стало те, що КПРС втратила монополію на політичну владу, і більш-менш вільно обрані ради перетягнули ковдру на себе, розваливши за одно і СРСР.

Так от, нинішня ситуація в Росії має багато спільного з СРСР другої половини 80-х - санкції підкошують економіку, а нарощування політичного протистояння з Заходом не обіцяє нічого доброго. Путін уже давно в глухому куті, з якого потрібно знайти вихід. Продовження війни в Україні - вочевидь нерентабельне, адже не виправдовує економічних та політичних витрат на цю війну. Тому Володимир Володимирович цілком може використати давній прийом Михайла Сергійовича та оголосити в країні "другу перебудову". Після певної пропагандистської підготовки на головних телеканалах, Путін визнає, що на місцях є серйозні пєрєгіби, що демократична Росія є найвищою цінністю, і влаштує певні показушне пом‘якшення політичного режиму, наприклад запустить в Держдуму якусь відверто опозиційну, але досить ручну партію Навального, якого попередньо виправдає суд. Війська з України доведеться вивести, тим більше, що "їх там взагалі ніколи не було", але під гарантії недоторканості військової операції проти місцевих режимів захарченків та плотницьких.

Окремим питанням є Крим. Путін уже давно зрозумів, що окупувавши півострів повісив собі на шию гирю. Патріотично-електоральний ефект від анексії сакральної території уже минає, але і віддавати Крим не можна, і без вирішення цього питання налагодження стосунків з Заходом неможливе. Можливо саме тому в Росії вустами різного штибу лібералів озвучуються "компромісні версії". Наприклад, віддати Крим під спільне українсько-російське управління, чи під управління міжнародних організацій, чи ЄС. Попри всю абсурдність подібних пропозицій, миролюбивий Захід цілком може на них повестися. Адже налякані перспективою великої війни європейці, здається, цілком готові пробачити Путіну багато чого, аби не лилася кров. На це, власне, і розраховує російський диктатор.

Але, в той же час варто пам'ятати, що сьогоднішній Захід уже не той, що був у 80-х роках минулого століття. Там опинилося багато країн, що добре знають ціну російського слова і не віритимуть Путіну уже ніколи. Наявність потужного антиросійського лобі у вигляді Польші, країн Балтії, Румунії робить успішність окозамилювання новою російською перебудови досить сумнівною.