Булінг і відсутність необхідних умов: Як на Харківщині впроваджують інклюзивну освіту

Останні пару років у Харківській області у школах триває запровадження інклюзивної освіти. Основна ідея інклюзивності полягає в тому, щоб діти з інвалідністю та особливими освітніми потребами могли навчатися в звичайних загальноосвітніх школах.

В одному із таких навчальних закладах отримує освіту 12-річний Андрій – батьки обрали для нього загальноосвітню школу № 165. "У Андрія високофункціональний аутизм, - розповіла мати хлопця Віталія Тарасенко. - Це та дитина, яка може адаптуватися в соціумі. Перед тим, як піти в цю школу, ми були в кількох спеціалізованих. Там нам пояснили, чому наша дитина їм не підходить, і чому їй там не місце. Через те, що Андрій достатньо високо функціональна дитина, він може навчатися, його розумові здібності на достатньо хорошому рівні. А в спеціалізованій школі програма передбачена для дітей із труднощами навчання. Він здатен навчатися по загальноосвітній програмі".

За словами Віталії, в цій школі вже навчалися діти з особливими освітніми потребами, тому директорка закладу пішла назустріч та взяла хлопця без жодних проблем. У Андрія є достатньо серйозні проблеми з мовленням, йому важко висловити свою думку чи попросити щось необхідне. Це і викликає труднощі під час взаємодії з оточуючими. Тому і була обрана саме загальноосвітня школа: вона сприятиме комунікації з іншими дітьми, позаяк домашнє навчання може дати хіба що академічні знання, але ніяк не соціальні навички.

Жінка розповіла, що в початкових класах її сину дуже пощастило з класною керівницею. Вона постаралася створити для Андрія комфортне середовище, де діти живуть одною родиною. Він також може отримати допомогу, якщо в нього виникають труднощі. Наприклад, однокласники хлопця допомагають у навчанні та радіють його успіхам. В цьому плані, за словами Віталії, школа дала багато. Андрій ходить до школи з інтересом. Єдине, що втомлюється від домашніх завдань, адже в нього багато додаткових занять.

"Ці діти залишились за бортом, - каже харків'янка. - Дуже довго про них просто не знали. Я – мама двох дітей, старший син навчається в цій же школі. Я розумію, що це чудово, коли в класі є дитина, якій потрібна додаткова допомога. Це стимулює інших бути більш соціально активними, вчитися піклуватися, допомагати, думати не тільки про себе. Ці діти можуть навчатися. Діти такого плану, як мій молодший син, Андрій, можуть увійти в соціум на рівних умовах".

Інклюзивна система освіти впроваджується на території всієї України. Проте на початковому етапі, враховуючи її новизну для українських шкіл, існує чимало проблем та помилок. Про це, зокрема, розповіла президент Харківського обласного фонду "Громадська Альтернатива" Марія Ясеновська.

"Все йде не так швидко, як цього хотілося, - зазначила вона. - З набиванням синців та отриманням досвіду. Усі труднощі ще не вирішені: школи не готові, немає налагодженої системи, яка би оцінювала потреби дитини та її родини, готували школу до задоволення цих потреб. Нема системи, яка б допомагала школі адаптуватися до потреб дитини. Все зараз робиться методом спроб та помилок".

За словами Ясеновської, зараз в загальноосвітніх школах часто немає можливості організувати інклюзивні класи, які б відповідали наявним стандартам. Також суттєвою проблемою є низький рівень толерантності в суспільстві та неприйняття людей із інвалідністю.

Про проблеми говорить і Віталія. Вона каже, що про інклюзивну освіту дізналася в минулому навчальному році. За її словами, інклюзивний клас мав би бути організований за певних умов. У класі мають бути три дитини з особливими освітніми потребами, але ця умова не могла бути дотримана. Також система передбачає асистента для вчителя, але ніяк не для учня, а дитині потрібна допомога не тільки на уроці, але й на перерві. Крім того, Віталія констатувала, що сину довелося зіштовхнутися з булінгом, тобто цькуванням з боку оточуючих. Тому вона за власні кошти була змушена найняти асистента для учня, бо в школі такої посади немає.

"У школах нема ні дефектологів, ні логопедів, ні психологів із досвідом чи певними знаннями, щоб працювати з такими дітьми, - зазначила вона. - Фактично, у нас інклюзивної освіти нема. Вона тільки на папері. На місцях не створені умови, з вчителями не проводиться робота. Коли ми перевели Андрія в 5 клас, ми домовилися про семінар для наших вчителів, щоб дати інформацію, як зрозуміти Андрія, де його можна вписати в загальні рамки, а де навпаки. Ми зрозуміли, що вчителям це цікаво. Але якихось знань зовні - їх просто немає".

Запровадженню інклюзивної освіти заважають і стереотипи. Наприклад, серед деяких батьків побутує думка, буцімто інклюзивні класи є слабкими в плані навчання та освіти. "Такі батьки не хочуть віддавати дітей до інклюзивних класів, - розповіла Ясеновська. - Вони думають: "Чому мої діти мають бути чимось обмежені для того, що дитина з інвалідністю чи особливими освітніми потребами вчилася в цьому класі". Усі думають, що їхній дитині щось не дадуть, а не те, що вони отримають в результаті щось більше. Звідси виникає нетолерантність з боку батьків. З боку вчителів, як мені задається, це скоріш неграмотність та незнання. Ну, і невміння працювати з дітьми з інвалідністю. Десь є спроби відправити таку дитину на домашнє навчання, десь – спроби виділити дитину там, де це непотрібно. Чи навпаки".

Однак Ясеновська вважає такі проблеми частиною впровадження нової системи освіти. Жінка переконана, що не буває так, щоб одразу після ухвалення відповідного рішення всі школи раптом стали інклюзивними. Людям, в першу чергу освітянам, потрібен час, щоб змінитися, отримати відповідні знання та навички, покращити кваліфікацію. А всім іншим – позбутися стереотипів і стати більш терпимими до інших.