Буде реабілітація – не буде гранат на вулиці: Чого не вистачає військовій медицині України

На війну у шпиталі ніхто не очікував – не було там ні потрібного устаткування, ні необхідних ліків. Чи не щодня інформацію про доставлених до Харкова постраждалих і поранених громадськість дізнавалася від волонтерів, котрі опікувалися бійцями у військовому шпиталі. Із 2014 року багато що змінилося. Про шпиталь, лікування українських бійців та питання щодо їх подальшої реабілітації розповіла голова волонтерської групи "Сестра милосердя АТО/Харків" Ярина Чаговець.

Як змінився Харківський військовий шпиталь від початку війни на Донбасі? З чого ви починали і що маєте зараз?

– Усе починалося з того, що взагалі нічого не було. У шпиталі навіть вікна міняли, ставили кондиціонер, двері, ліжка та все що тільки можна. Купляли обладнання, операційний стіл, біохімічні аналізатори. І забезпечували всім на світі. Навіть ліками, яких не вистачало. Звісно, що ситуація за п'ять років сильно змінилася. Бо все нормально запрацювало: нормальними стали закупівлі ліків, нормальним стало харчування, нормальнім, більш-менш, стало ставлення до хлопців. Бо змінився і персонал. А коли змінився керівник шпиталю, для хлопців ще стало краще.

Але залишилися ті ж самі проблеми, які ми мали і у 2014 році. Це тому, що не були змінені положення про забезпечення військових у лікарнях та частинах. Тобто, одні шкарпетки на рік, одна пара трусів – таке от. Але коли бійця з поля привозять, то у нього, скоріш за все, взагалі нічого немає. Можливо, йому потім хлопці пришлють речі. А можливо й ні. Потім, коли вони виписуються зі шпиталю, також потрібен якийсь одяг. Бо є тільки військовий… Звісно, хлопці мають хорошу зарплатню, мають змогу все це закупити. Але у нас військова частина, закритий режим. Вийти було неможливо. Зараз можна написати рапорт. Але не всі можуть вийти, не всім це дозволено під час лікування. Є неходячі хлопці, які лежать із різними травмами.

Крім того, ми самі маємо забезпечити хлопців всіма такими маленькими речами, щоб вони відчували себе дома, відчували себе потрібними людям, побачили, що ми тут, в Харкові, готові за них битися. Ми маємо дати їм відчуття дому. Вони з різних куточків України. До харків'ян можуть приїхати родичі. А до інших хлопців приїжджають доволі рідко. Хіба що коли дуже серйозна травма – тоді родичі намагаються приїхати. Наш шпиталь взагалі надає першу допомогу. Три-чотири дні трошки підлікували, залатали і відправили поближче до їх домівки. Для того, щоб прийняти нових.

Фото з "Фейсбуку" Ярини Чаговець

У чому, на ваш погляд, полягають головні складові хорошого та ефективного лікування військових?

– По-перше, це кваліфікація. Має бути кваліфікація не просто якогось пересічного хірурга, який оперує виразку чи апендицит. Це має бути людина, що знає, як може розривати куля 7,62 або 5,45 мм. Має знати, яким чином діставати осколки, які попадають від міни, гранати чи граду. Це має бути кваліфікований військовий хірург. Звісно, хлопці не завжди потрапляють саме з пораненнями. Є такі, які мають той же апендицит чи виразку шлунку. Слава богу, що в нашому шпиталі хірурги саме військові, для яких ця війна вже не перша. Хтось із них брав участь в миротворчих військах, хтось працював в інших країнах на посаді хірургів.

Тим більше, що зараз російська техніка та зброя зробила сильний крок уперед. Бійці мають дуже складні травми і дуже часто буває, що осколки неможливо дістати з організму. І людина певний час живе з ними. Але я рада, що наші хірурги роблять неймовірні речі і витягають хлопців з того світу. Звісно, для цього їм потрібне хороше забезпечення – сучасне обладнання, препарати, щоб їх діставати вчасно. Уже не так, як було в 2014 році, коли потрібно було щось дістати і ми бігли невідомо куди. Зараз бувають перебої з ліками, але дуже рідко. І мова йде виключно про ліки, яких немає в Україні. Але і їх дістаємо. Я вважаю, що в операційних має стояти сучасна апаратура. Також важлива кваліфікація хірургів та лікарів. І взагалі, всього медичного персоналу.

Якою є ситуація з реабілітацією військових? Які тут є проблеми та недоліки?

– На мій погляд, з реабілітацією є дуже серйозні проблеми. Ми маємо литовську програму, яка нам допомагає відправити наших хлопців в реабілітаційні центри при Міністерстві оборони Литви. Вони туди їздять та відпочивають. І яким чином там це відбувається? Солдат, який приїхав з навчання (навіть не з війни!), він обов'язково має відвідати реабілітаційний центр, де проводиться повна діагностика організму, надається психологічна допомога. Допомога надається і тілу – це масажі, електрофорез, різного роду сауни – теплові та холодові. Тобто організм людини протягом 14 днів має відпочити навіть від навчання.

А ми маємо в країні війну. І в нас людина вже отримує реабілітацію як демобілізована. Тобто яка вже не є солдатом. Наприклад, якщо хлопець втратив якусь кінцівку – руку чи ногу – він оперується в шпиталі. Потім його перевозять до Інституту протезування. І там з ним працюють висококласні фахівці. Вони навчають людину жити заново без кінцівки. Працюють психологи, працюють тренери та професори. Вони роблять все, щоб реабілітувати хлопця, повернути його до нормального стану, дати йому зрозуміти, що на цьому життя не закінчується, що можна жити і з протезом. Підготовлюють його повністю. І, на жаль, ми маємо ситуацію з іншими хлопцями та дівчатами, які просто отримали поранення або мали контузію, не зверталися до шпиталю, а на місці просто отримали пігулку. На жаль, хлопці несерйозні і вони звертаються, коли вже пізно. А треба одразу звертатися.

І от, на мій погляд, це має відбуватися таким чином: у людини закінчується контракт і вона має ще обов'язково два тижні проходити реабілітацію. При Міністерстві оборони реабілітаційні центри мають бути. Наприклад, в мене 24 липня закінчився контракт, але він не закривається. Це робиться виключно через два тижні. Я, щоб отримати позначку у військовому квитку про закінчення контракту, обов'язково йду в реабілітаційний центр. Там я маю повну діагностику організму, МРТ, томограф. Я маю знати, чи є грижі (а вони практично у всіх є після бронежилетів). Маю знати про стан крові, чи не має якоїсь інфекції, яку можна вилікувати зараз. А то буває, що у людини стається інсульт, а починаємо розбиратися та виясняємо, що в неї два роки тому була контузія на війні. Але вона не звернулася за допомогою. І ніхто на це не звернув уваги.

Фото з "Фейсбуку" Ярини Чаговець

І, звісно, психолог протягом двох тижнів має працювати з людиною, яка прийшла з війни і повертати її в мирне життя. І тоді ми не будемо мати, вибачте, гранату в маршрутці, як ми про це чуємо в новинах. Не будемо мати ситуацію, коли на дитячому майданчику побилися АТОвці, які там випивали. Цього ми не матимемо, якщо буде нормально працювати реабілітація. Адже вона, на жаль, не працює.

Ми тільки по виходу із війни маємо проводити повну діагностику та повну реабілітацію. Але ми й цього, на жаль, не робимо на рівні держави. Ми робимо самостійно, бо маємо такий центр, який самі собі відкрили і самі запропонували таке робити. Ми намагаємося повідомити всім хлопцям, ми працюємо з військкоматом. Вони не можуть змусити людину пройти реабілітацію – тільки рекомендувати звернутися до нас. На жаль, не всі звертаються. Якщо б це робили всі, то, можливо, це було б краще і для нашого суспільства. І ми би мали більш здорових хлопців. Це, на мій погляд, та погляд нашої команди, яка над цим працює. У кінці 2018 року стартувала відповідна програма. Поступово це все буде, я гадаю. Усе не робиться одразу. Я думаю, що ми все-таки достукалися та докричалися. Бо подавали всі ці наші пропозиції.

Хто зазвичай допомагає військовим на лікуванні? Як до цього процесу долучається українська діаспора та наші закордонні друзі?

– У Сан-Франциско є маленька діаспора в церкві Святої Ольги. Там збираються літні жінки. Вони кожного місяця передають нам величезні посилки з медичними інструментами. Такими дорогими, що коли наші хірурги бачать їх, у них сльози на очах. Ми маємо в Канаді хлопців та дівчат, які також надсилають нам допомогу. Ми маємо допомогу з Німеччини. Вона є постійною. Там є декілька організацій, вони допомагають більш реабілітаційному центру. Тобто це матеріали для арт-терапії, текстиль, рушники, постіль, засоби для прання. Це те, що потрібно в реабілітаційному центрі та шпиталі. Є ще одна діаспора з Німеччини, яка допомагає пелюшками, інструментами, ліками та розчинами. Навіть в Австралії є діаспора, яка нам допомагала. Але, на жаль, вони якось перестали це робити. Можливо, думають, що нас все закінчилося, не знаю.