Письменник Тарас Прохасько: "Буде дуже багато літератури про війну, але потрібно, щоб пройшов час"

Відомий український письменник, публіцист, перекладач, представник "станіславського феномену" Тарас Прохасько минулими вихідними виступив у Харкові з дводенним авторським курсом "Письмо як світогляд".

Замість того, щоб по гарячих слідах експлуатувати кричущі політичні теми, наприклад, Майдан або АТО, як це часто-густо роблять літератори, Прохасько занурився в минуле і пише повість про радянську армію, осмислюючи власний досвід служби в збройних силах вже неіснуючої імперії. Письменник впевнений: величне бачиться з відстані, тому справді значущий літературний твір про буремні події сьогодення ми отримаємо років за двадцять, не раніше.

В інтерв’ю з Тарасом Прохасько журналіст Depo.Харків поговорив про політику та літературу, Донбас та Крим, українське культурне життя і те, яким чином воно відрізняється від, наприклад, польського.

– Тарасе, які у Вас враження від Харкова?

Я вважаю, що в Україні є три великі міста – не в сенсі розміру та населення, а просто як міста зі своїм, дуже визначеним характером. Це Харків, Одеса і Львів. Відвідини Харкова – це для мене завжди велика насолода. Харків мені нагадує якісь несподівані речі, він чимось схожий на Берлін чи Нью-Йорк, мені тут добре. В Харкові є те, що називається хронотоп. Історія і сучасність тут пов’язані, і все живе своїм самодостатнім життям.

– Можна поцікавитися над чим зараз працює письменник Тарас Прохасько?

Я тепер докінчую одну велику повість про радянську армію, про свій досвід і своє осмислення. Здавалося, що то вже минуле, і я дуже багато чого забув, і є трошки сумнівним, чи комусь це взагалі потрібно, адже минуло 25-30 років. Але мені здається, що великі історичні речі повинні "вистоятися", і літературу про великі події потрібно писати через певний час, коли можна побачити розвиток цих подій. Тепер багато говорять, коли буде великий роман про Майдан чи про теперішню війну. Я розумію, що буде дуже багато літератури про це, вона вже є – есеїчна, репортажна, навіть масова, але для того, щоб з’явився якийсь справді великий літературний твір, потрібно, щоб пройшов певний час.

Останніми роками я захопився публіцистикою. Я намагаюся писати публіцистичні речі максимально літературно. Мені не подобається, коли хтось розділяє літературу на те, що називається "красне письменство" і на публіцистику. Я намагаюся працювати так, щоб кожен публіцистичний твір був майже оповіданням.

– Ви багато спілкуєтеся з польськими письменниками, буваєте в Польщі, вам добре знайомий тамтешній культурний простір. У чому різниця в літературному житті Польщі та України?

У Польщі дуже багата письменна культура, дуже багато авторів, які працюють в різних жанрах, страшенно поширена есеїстика, публіцистика, багато різних думок, роздумів, ідей, які наповнюють культуру і стають її скелетом. У поляків немає такого великого значення, як у нас, чи ти письменник першого ряду, чи ти провінційний есеїст, чи нішевий письменник. Польська культура працює, як грибниця.

А в нас натомість є "феномени". З’являються якійсь "світочі", а між ними порожнеча. Ми багато зважаємо на ці величини і менше займаємося "мурашиною", дрібною роботою в культурі.

Як біолог, можу привести таку аналогію. В кінці 1980-х років в Європі було два найпотужніших природоохоронних рухи. Перший - це був "Greenpeace", про який всі багато чули, а другий - це такі тихі рятівники природи, про яких взагалі нічого чути не було. "Greenpeace" користувався такими радикальними акціями, які мали великий показовий ефект, котрий з’являвся і минав. А тим часом тихі рятівники природи у своїх маленьких громадах, в Англії, в Німеччині, просто кожного тижня всі разом виходили, прибирали, відновлювали, очищували. Ось поляки, як ті тихі захисники природи, багато працюють в "мурашиній" культурі.

– Що найпомітнішого, на ваш погляд, відбувається зараз в літературному процесі в Україні?

Зараз ситуація потроху змінюється. Раніше ми дивилися на літературу, як на малочисельне плем’я велетнів, тоді як тепер з’являється достатньо багато авторів, які не претендують на постать велетня. Серед них є дуже добрі і не дуже добрі, і явно погані, але, як би сказали освітяни, "нива ореться". Тепер є багато людей, які щось пишуть. І друга ознака останніх років в тому, що справжній книжковий ринок в Україні уже є сформованим, всі структури уже закладені і вже працюють.

– Дмитро Корчинський якось написав в своєму "Фейсбуці" таке речення російською мовою: "Следующее поколение украинцев не должно понимать язык, на котором написан этот пост". Ви згодні з такою думкою?

Передовсім я вважаю Корчинського здібним літератором. Я не розглядаю його як політичного чи воєнного діяча, але як добрий літератор він користується всіма цими засобами, щоб було якомога парадоксальніше, абсурдніше, тому що це привертає увагу. Я розумію, і Корчинський сам розуміє, що це є провокація у доброму сенсі, так як, наприклад, сучасне мистецтво провокує, щоб звернути увагу на якійсь проблеми. Мені навпаки здається, що українська мова, на жаль, не буде домінуючою найближчим часом в Україні. Так вже пішло, і тепер це дуже важко повернути назад.

Ми часто забуваємо, що живемо у фрагменті світової історії, коли у нас відбувається дуже багато тих самих процесів, що й у світі. Процес зменшення кількості мов є глобальним і, на жаль, українська мова потрапляє в зону ризику. Українська мова – червонокнижна. Вона може існувати дуже довго, але в певних локаціях.

– Я бачу, як на хвилі патріотизму дехто переходить на українську мову навіть у повсякденному спілкуванні…

Так, але це стосується речей, які не є життеважливими. Кожен, хто переходить на українську мову, знає, що за необхідності він завжди може повернутися назад, до російської. Людині важко бути бунтарем в побутових умовах. Наприклад, у сфері обслуговування не всі готові бути до кінця принципово україномовними. Не кажучи вже про те, що мало хто готовий спілкуватися українською, наприклад, вночі з гопотою. Вас питають: "Єсть закуріть?", а ви у відповідь: "Можеш нормально спитати? Ми в якій країні з тобою живемо?"

Майдан дав дві тенденції: з одного боку, повернення статусності української мови, а з іншого - участь у Майдані, а потім у війні величезної кількості російськомовних українців і навіть етнічних росіян за походженням. З’явилася концепція громадянського, а не етнічного патріотизму. Спочатку ти патріот, а вже потім українець чи молдаванин.

– Як ви вважаєте, чи вдасться Україні повернути Донбас?

Мені, як українцю, Донбас є по-справжньому чужий. Мені він здається ворожим, він проти мене. Я не уявляю собі, як я цих людей можу вважати своїми земляками. З іншого боку, є багато українців, які вважають Донбас невід’ємною частиною України. Я розумію, що питання інкорпорації Донбасу в Україну буде тривати ще досить довго. Можливо, ми є свідками початку довжелезного процесу, такого як у Придністров’ї, який триває вже чверть століття.

– Чи повернеться Крим в Україну?

Я впевнений, що це ще довша історія. Крим – дуже важливий пункт для Росії, не кажучи вже про те, що вчинок, який вони зробили (анексія Криму, – Ред.) потребує дуже скрутних обставин, щоб вони тепер визнали свою неправоту.

В історії часто буває так, що те, що спочатку здається дрібницею, розтягується на багато років, але так само є і зворотній історичний феномен. Буває, здається щось буде тривати довго, а воно різко і несподівано закінчується. Наприклад, ніхто не міг уявити, що розпад Радянського Союзу буде таким блискавичним і, чесно кажучи, навіть не дуже помітним.

Якщо Крим повернеться, то це може статися завдяки якимсь великим рішенням світових лідерів. Так звана "історична справедливість" часто встановлюється чи легалізується рішеннями конкретних сил і, скажімо, те, що Західна Україна є частиною України, а не Польщі – це лише рішення тодішніх світових лідерів.

– У чому, на ваш погляд, основна різниця між українцями на Заході і на Сході країни?

Якщо говорити дуже лапідарно, то ця різниця проявляється в спадщині не тільки культурній, бо співають і малюють, і вишивають всюди, а у суспільних звичках, у організації суспільних стосунків, які відрізняються кількасотлітнім перебуванням у різних системах. Одна Україна була невід’ємною частиною Росії, Російська імперія була неможлива без України. А з іншого боку, величезна частина України була якоюсь периферією зовсім інших ідей, ідеологій, організації суспільства. Всі ці речі насправді є дуже глибокі, на тому рівні, як кожна людина ставиться до організації суспільного життя. На Східній Україні це більш російська схема, на Західній – більш центральноєвропейська. Є багато інших факторів, але найголовніша річ, це оця багатостолітня розділеність.

– Ви сказали слухачам таку цікаву річ, що ми живемо вже не в інформаційному, а в постінформаційному суспільстві. Що таке постінформаційне суспільство?

Інформація стала такою частиною суспільного життя, що вона вже перестає бути помітною. Вона стала настільки буденною, що її значення як інформації в багатьох випадках нівелюється. Інформації стало так багато, що її нібито і немає.

– Ви за освітою біолог. Що біолог Прохасько дав літератору Прохасько?

Біологія багато дає для розуміння різноманітності форм однієї сутності. Є життя, воно має дуже багато різних форм, і це неможливо пояснити. При всій різноманітності форм життя є рівність всіх цих форм, життя всюди є однаково повноцінним. Біологія сприяє певному світоглядному спокою. Ти розумієш, що все є потік життя, що все скінченне і все безконечне. Біологія також виправдовує моє заняття літературою. Наприклад, я розумію, що я летюча миша, і я не задаюся питанням, чому я не лев. Якщо я є такий, значить в цьому моя "летючомишна" сутність.

– Чи має держава підтримувати літературу?

Культура – це один з небагатьох напрямків, яким держава справді має займатися, тому що це одна з найголовніших форм державної політики. Формування держави відбувається через культуру. У нас є застарілі соціалістичні уявлення, що потрібні якійсь соціальні допомоги, що держава зобов’язана підгодовувати письменників. Але це неправильно, і мені дуже не подобаються ниття старих письменників, що їм завжди чогось не вистачає.

Разом з тим, не можна говорити, що у нас капіталізм, ринок і робіть, що хочете. Мені подобається модель "давати не рибу, а вудку". Держава може опікуватися поширенням культури всередині країні і в світі. Зрозуміло, що має бути державна політика просування культури. Так вийшло, що все, що знають про українську культуру, побудоване на окремих зацікавленнях чужинців. Ми сидимо і чекаємо, коли через випадковість хтось про нас дізнається. Державна політика має бути в тому, щоб бути мостом, просувати нашу культуру у світі.

– Як ви ставитеся до ідеї заборонити завозити російську книгу до України, яка була озвучена нещодавно?

Я думаю, якою б не була ідея, її виконання буде поганим. У нас, наприклад, заборонено, курити в поїздах, але всі курять в тамбурах. Закон повинен бути продуманим і можливим до виконання, інакше він себе дискредитує. Мені здається, говорити про заборону російської книги – це така вульгаризація. Можна говорити про недопускання імпорту якихось цілеспрямованих антиукраїнських видань, але говорити про заборону взагалі російської книги – то є примітивізація.

– Яке ваше ставлення, як митця, до Майдану і тих подій, які відбуваються в країні після нього?

Звичайно, все відбувається не так, як би хотілося. Але говорити про Майдан як про засіб, який мав би зробити все добрим, також є неправильним. Дуже багато людей напорюються на розчарування, бо вірять у революції, тоді як революція – це лише додавання якоїсь сходинки до пережитого досвіду. Страшенно добре, що цей досвід Майдану, досвід зрушення був, що таке є можливим, що люди це бачили і пам’ятають. Це був певний урок. Цей досвід схожий на те, коли людина дізнається, що можна цілуватися. Добре ж, що хтось дізнався, що можна цілуватися і цілується? І навіть якщо потім ця людина не має з ким цілуватися – то є добре, що вона набула цього досвіду.

Нашій молодій країні і нації страшенно потрібно накопичення різних подій. Наша державна історія є страшно коротка, і дуже багато з того, що пережили інші країни, ми ще не пережили. Це якійсь річні кільця на нашому стовбурі, але думати, що такі речі можуть змінити щось швидко і радикально – то є помилка історіософії.

– У майбутнє ви дивитеся з оптимізмом?

Я дивлюся з оптимізмом, знаючи, що ще дуже багато буде всього поганого. У нас довгий шлях. Ми трохи плутаємо ідеал із реальним станом речей. Якщо говорити по-курортному, ми уявляємо себе вже на березі Середземного моря, десь на пляжі, але забуваємо про те, що допертися туди дуже тяжко, будуть проблеми з квитками, з їжею, прийдеться тягнути валізи, і будуть зустрічатися по дорозі всякі неприємні типи, і щось важливе ти забудеш з собою взяти, а візьмеш натомість купу всього зайвого. Зрештою ти дійдеш до пляжу, і тобі буде там добре, але це не буде дуже скоро, треба пройти певний шлях. Ось в цьому полягає мій оптимізм і моє реальне бачення того, що все досить складно.