Текст і фото: Олександр Хоменко
Одна "Надія" на всіх
Три історії про те, що війна завжди поруч
Часом війна буквально дихає в потилицю переселенцям, яким не вдалося надійно облаштуватися в новому житті, нагадуючи про безсилля і невпевненість у майбутньому
Війна на Донбасі ближче, ніж здається. До неї лише 8 – 10 годин потягом. Солдатів, які повернулися із зони АТО, можна щодня бачити на вулицях наших міст. На забезпечення армії доводиться витрачати значні суми, частина з яких за мирних умов можна було би спрямувати на розвиток підупалої української економіки. Навіть якщо не згадувати про війну, вона все одно поруч.

Але ще ближче конфлікт до тих, хто від нього втік. Часом війна буквально дихає в потилицю переселенцям, яким не вдалося надійно облаштуватися в новому житті, нагадуючи про безсилля і невпевненість у майбутньому.

На околиці Харкова два роки тому виникло тимчасове містечко "Надія" для внутрішньо переміщених осіб. Це було перше поселення подібного типу, збудоване на гроші німецького уряду в Україні. Пізніше аналогічні модульні містечка виникли в Дніпропетровській і Запорізькій областях.

Про нагальні проблеми містечка "Надія" ми писали у попередньому матеріалі, сьогодні ж ближче познайомимося з його мешканцями.
Мати неповносправного
У модульному містечку "Надія" зараз офіційно проживають 15 інвалідів із сім'ями. Після спілкування з такими родинами можна вивести одну сумну закономірність: наявність у родині неповносправної дитини означає обмеження, а то і неможливість принаймні для одного з дорослих членів родини заробляти на проживання, а наступні фінансові труднощі часто стають однією з причин розпаду родини. Догляд за неповносправними дітьми в такому разі зазвичай падає на плечі матерів, ускладнюючи їх і без того непросте життя.

У родині Вікторії, на щастя, так не склалося. Старший син Микола, хворий на важку форму ДЦП, і його молодша сестра – школярка Ніна мають і мати, і батька. Також з ними у містечку живе бабуся. Але батька не бачили з липня цього року – він працює далекобійником у Росії, заробляючи 4500 грн на місяць. Шукав подібну роботу у Харкові, але поки безрезультатно. Наразі він – єдиний годувальник у родині.

Є ще переселенські виплати. На Колю нараховують 1100 грн, Вікторії і Ніні – по 400 грн. За квартиру в містечку платять від 1200 до 2200 гривень, залежно від місяця, ще частина грошей йдуть на ліки і лікарів. Жити загалом можна, але що в майбутньому – незрозуміло. Рідне житло на Донбасі все одно вже зруйноване.
Приїхали переселенці з Пісок – тепер уже відомого на всю Україну села біля донецького аеропорту. У "Надії" живуть від самого його відкриття.

"Мама сама їздить за пенсією", – перериває розмову з Вікторією Коля. Він усе розуміє, але малоговіркий і за манерою поведінки трохи нагадує кількарічну дитину.

У Колі атрофовані передні долі мозку, через що він не здатний рухатися самостійно і тільки нещодавно почав зв'язно говорити окремі речення. До війни йому встигли провести три операції з підсадки стовбурових клітин, які помітно допомогли у боротьбі із хворобою. Треба провести ще дві таких операції, але потрібні клітини залишилися в Донецьку. Дорога для Вікторії та членів її родини туди поки що закрита. Перевезти потрібні клітини звідти теж ніхто не наважується – задалекі відстані, враховуючи необхідність транспортування біоматеріалу в азоті.

На питання, що дають ці підсадки, Вікторія говорить про призупинення атрофії передніх долей мозку і покращення розумового розвитку. Саме після операцій у Колі почало з'являтися зв'язне мовлення.
Тому поки лікуються своїми силами: розвивають вміння ходити за допомогою спеціальних артезів – металевого екзоскелету для ніг, в якому Коля один-два рази на день вчиться стояти і ходити. Важкі залізні опори трохи натирають, Вікторія допомагає Колі піднятися і повільно, наче танцюючи, пересувається з ним від ліжка до кухонної стінки. Там Колі треба буде постояти якийсь час, тримаючись за меблі і звикаючи до іншого положення тіла.

Ще одну складову тренувань хлопець переносить набагато легше. Важка сумка з піском на колінах допомагає розтягувати здерев'янілі сухожилля. Просто собі лежи, поки не стане боляче.

Потреби сина не дають Вікторії багато можливостей робити щось інше. Ще коли жили в Донецьку, мати двічі на короткий час селила Колю у спецінтернати для того, щоб залагодити свої справи, але з першої подібної поїздки в Торез хлопець повернувся з жовтухою.
У "Надії" Колі допомагають, чим можуть. Волонтер організації "Вихід є! Психологічна допомога" Олег Колотій цілеспрямовано вже багато місяців робить хлопцю профілактичний масаж, розробляючи спину.

У самої Вікторії зі здоров'ям теж не все гаразд – кілька років відновлювалася після інсульту. Двоюрідний брат жінки загинув у Донецьку. Працював у міліції, кажуть – вбили в упор свої ж, коли прийшли бойовики.

Переселенка розуміє, що війна швидше за все, триватиме довше, ніж зможуть працювати житлові модулі у харківському містечку, бо контейнери, у яких вони живуть, уже починають потроху протікати. А за рік завершиться офіційний термін експлуатації модулів. І ніхто не знає, що буде потім. Іншого соціального житла в Харківській області немає, а квартиру знімати надто дорого.

"Якби я хоча б знала, що у мене у Пісках дім цілий, це би хоч якось підбадьорювало. Я би знала, куди повертатися. Але вертатися нема куди, і усвідомлювати це ще болючіше. Згадую інколи і розумію, як нам добре було. Краще би ми там на самому хлібі жили, аби тільки без війни", – важко зітхає Вікторія.
Мати військового
Під час спілкування з Вікторією до її оселі зайшла давня подруга Інна. Жінки разом працювали в Донецьку в магазині "Нікольський" у центрі міста. Про початок окупації Донбасу не можуть згадувати без емоцій.

"За одну добу з міста виїхала вся міліція, і в цей же час заїхали бойовики. Донецьк просто здали", – впевнена Інна. У рідному місті її за проукраїнські погляди часто називали "бендерою" і "фашисткою". Поїхала звідти, коли співробітниці повідомили, що її вже шукають органи "ДНР". Навіть заяву на звільнення писала вже з-за меж Донбасу.

Якраз принесли нові платіжки за житло, і жінки перевіряли тарифи, сподіваючись на скорочення виплат. Гуртожиткова кімната обходиться в 1500 грн на місяць. Це дорого як для однієї кімнати, але не так і багато, якщо врахувати, що живе там чотири людини. Щоправда, місця для чотирьох у кімнаті катастрофічно мало.
Потроху розговорюємося. Старший син Інни, 22-річний Роман, пішов служити "строковиком" в армію, воював у складі радіолокаційної частини біля донецького аеропорту. Романа мали демобілізувати ще в квітні 2014 року, але залишили воювати – сказали, принаймні до президентських виборів. Як наслідок залишився він під аеропортом на весь час бойових дій у регіоні.

Війна для хлопця закінчилася пораненням передпліччя і контузією, після яких його комісували. Це можна вважати хепі-ендом, якщо згадати, що в зоні АТО практично щодня гинуть українські військові. Але контузія – це пожиттєва перепустка до кабінетів лікарів.

Кімната Інни – маленьке приміщення у модулі гуртожиткового типу, де вистачає місця лише на два двоповерхових ліжка і стіл із шафою в кутку. Четверо людей – Інна з чоловіком, Роман та його сестра Ліза – живуть тут в прямому сенсі на головах один в одного.
Написали заяву на розширення житлової площі для родини в модульному містечку, але вільних кімнат поки немає. Наразі родина Інни п'ята в черзі на розширення.

Інна розгортає велику папку, показуючи документи сина. Роману відмовляють у статусі учасника бойових дій: це рішення має ухвалити Антитерористичний центр при СБУ, але там кажуть, що військова частина Романа неналежним чином оформила відповідне подання. При цьому надати аналогічну відповідь у письмовому вигляді в Антитерористичному центрі, за словами Інни, відмовилися. У частині ж, у свою чергу, запевняють, що всі документи оформили правильно і відіслали назад до Антитерористичного центру.

Справжньою ж причиною відмов переселенці вважають те, що Роман був "строковиком", а солдатів строкової служби у зоні АТО на той момент офіційно не повинно було бути. Принаймні так стверджував президент Петро Порошенко. Тож всі контрактники отримали цей статус, а "строковики" – ні. Товариші Романа, що залишилися воювати, підписали контракт і таки отримали статус учасників бойових дій. А хлопець поки залишається ні з чим.

Спочатку Родина Інни рік прожила на квартирі у волонтера. Потім знайшли вільну кімнату в модульному містечку. До Донецька, звісно ж, вони повернутися не можуть – синові досі приходять повідомлення з погрозами. Родичів у тих місцях у Інни практично не лишилося – тільки дім.
Дочку Лізу вивезли з Донбасу, щойно почалися військові дії, і школу вона закінчувала вже в Дніпрі. Згодом у Харкові поступила до медичного коледжу. Вдома її вдалося застати під час других відвідин Інни, вже наступного дня – дівчина, сидячи на ліжку, замальовувала м'язову будову тіла. Пояснила, що їй так легше запам'ятати численні латинські назви м'язів, незрозумілі звичайній людині. Вчиться вона дуже старанно – розуміє цінність освіти і те, що на хабарі грошей у родини немає. Але перша сесія попереду, і чи вдасться здати її своїми силами дівчина ще не зовсім впевнена.

"Переселенські" гроші родина не отримує, оскільки через переїзди не змогла вчасно подати документи. Тому працюють всі, хто може. Інна продає пресу в аеропорту Харкова, жваво цікавиться суспільними подіями і орієнтується у всьому, що пишуть ЗМІ, особливо на тему війни. Чоловік працює в магазині в Харкові і сильно страждає від умов проживання. Роман також підпрацьовує, але не може витримувати повний робочий тиждень через контузію.
Мати-одиначка
Олена приїхала із Луганська. Виїжджала з міста 18 липня 2014 року, коли стало зовсім спекотно від обстрілів. З собою мала лише два пакети – тоді не думалося, що втеча від війни затягнеться надовго.

За два тижні стало зрозуміло, що найближчим часом додому вона не повернеться, тож пішла працювати касиром у харківському супермаркеті. Два тижні без роботи Олена з двома дітьми і онукою жила у родичів, але переїхала на квартиру щойно працевлаштувалася. Рік прожила, знімаючи двокімнатну квартиру на Салтівці – спальному районі Харкова.

Доньці Даші – 23 роки, сину Колі –14 років, онуці Лії – 2,5 роки. З чоловіком розлучилася давно, тому дітей виховувала сама. Якийсь час у модульному містечку разом з ними жила мама Олени, але не витримала чужого міста і повернулася додому – літні люди набагато важче витримують зміну місця і умов проживання.
Під бомбардування жінка майже не потрапляла. Одного разу лише їхала на роботу, а за 300 метрів від неї вибухнув автобус – вона на нього просто не встигла.

Питаю, чи сниться Олені війна. "Дім сниться", – відповідає вона. І, ледве стримуючи сльози, розповідає свою історію. 2005 року жінка взяла кредит на будинок, виплатила його у грудні 2013 року, у березні 2014 року завершила капітальний ремонт. А за місяць на Донбасі почалася війна.

У тому районі Луганська, де розташований будинок Олени, залишилися жити лише літні люди, всі інші повиїжджали. Їхній спорожнілий дім вже обікрали. Грабіжники винесли практично всі меблі і техніку. Все, що у сім'ї залишилося від того дому – диван і телевізор, перевезені до Харкова.
За два роки новий будинок без догляду вже став більше схожим на сарай. Назад на Луганщину повертатися наразі немає сенсу – активні військові дії тривають в радіусі 15 кілометрів від колишнього дому, а для того, щоб зробити його знову придатним для життя, у ремонт треба вкласти принаймні кількадесят тисяч гривень. І це при тому, що роботи в "ЛНР" немає, і за що жити – незрозуміло.

"Я хочу спокійно жити, спокійно працювати, не дивлячись постійно в небо і не вслухаючись, чи не лунає попереджувальна сирена", – говорить жінка.

Продаж дому в Луганську теж нічого не дасть – він зараз коштує не дорожче кількох тисяч доларів, хоча купувала вона його за 15 тисяч доларів. Вісім років важкої роботи задля житла – Олена працювала керівником продуктового складу – пішли нанівець.

Новий кредит на помешкання в Харківській області жінка вже не подужає. Їй 46 років, а працедавці не квапляться брати людей цього віку на відповідальні посади, попри те, що в Олени накопичився величезний досвід роботи у сфері торгівлі. Як наслідок, Олена влаштувалася на роботу у пральні модульного містечка. Заробляє 2000 грн на місяць, але має нарешті достатньо можливостей опікуватися дітьми та онукою.
Слід зазначити, що помешкання у модульному містечку вони отримали завдяки доньці, яка має статус малозабезпеченого переселенця. У "Надії" оселилися 2015 року, перший рік прожили у гуртожитковій кімнаті і лише в жовтні цього року отримали місце у квартирному модулі.

Нинішні умови життя Олена називає прийнятними. Вартість проживання в містечку, хоча, може, і трохи завелика, але її вдається покривати з переселенських виплат. "Я не кажу, що жила класно в Луганську. Я жила на середньому рівні, а тепер живу на низькому – я опустилася. Раніше ми думали, що ми залишимо дітям, а тепер думаємо, як би самим прожити", – сумно розмірковує Олена.

Бракує жінці у модульному містечку взаємопідтримки між переселенцями. Здавалось би, війна мала об'єднати їх, але ні – тут кожен сам за себе. Часто трапляються сварки, інколи – бійки. У разі якихось проблем розраховувати доводиться тільки на себе.

Жінка не вірить, що війна може закінчитися в найближчі роки. "Два роки перебуваю тут і телевізор не дивлюся. Бо подивлюся новини і починаю плакати. У новинах багато брехні – ніхто ж війська з лінії бойових дій не відводив", – з гіркотою в голосі говорить Олена.
Так і живуть переселенці в містечку "Надія", часто гадки не маючи, що буде завтра.

Загальноприйняту в міжнародній практиці різницю між термінами "переселенець" і "біженець" визначають наступним чином: переселенець залишив домівку в зоні катаклізму, але оселився в межах країни, біженцями же стають тільки коли у пошуках кращого чи бодай якогось життя пересікають державний кордон. Насправді ж подібний юридичний розподіл далекий від реалій життя в умовах війни. По суті, переселенець, – людина, яка здобула постійне нове житло за межами зони війни. Дім – це опора, і майбутнє такої людини – в її руках. Але існує велика кількість переселенців, які через об'єктивні причини не мають можливості заробити на нову оселю. І тому невідомо, де вони можуть опинитися через місяць-два. А це вже є біженці.

Держава допомагає таким людям, але важливо розуміти, що ця допомога не має закінчитися із завершенням війни на Донбасі. Багато кому доведеться рідні домівки відбудовувати. І тут без допомоги зовні не обійтися.