Вдосталь нагулявшись маленькими містами та заповідними територіями регіону, далі ми зробимо таку собі "історичну експедицію" та проїдемося старовинними садибами області у Старому Мерчику, Шарівці та Володимирівці.

Ще п'ятнадцять років тому до цих старовинних маєтків добиралися хіба що поодинокі ентузіасти. Нині вони добре відомі тим, хто цікавиться історією Харківщини Дехто навіть називає їх "золотим кільцем" краю, хоча "кільцем", звісно ж, цей маршрут назвати навряд чи можна.

Дістатися до кожної із садиб легше за все автомобілем, але можна доїхати і громадським транспортом. Наприклад, автобусами, які відправляються з автостанції №2 на Центральному ринку. Вартість квитка в один бік складе приблизно 30 грн. Втім, слід одразу зауважити, що з урахуванням рівня розвитку регіональних перевезень на Харківщині, комфортним цей варіант не назвеш.

Першою зупинкою нашого маршруту стала садиба родини Шидловських у селі Старий Мерчик.

Цей палацово-парковий комплекс, виконаний у стилі раннього класицизму, є пам'яткою архітектури національного значення.

Палац почали будувати ще наприкінці XVII століття, але довершеного вигляду садиба набула у другій половині XVIII століття, коли її власником став харківський статський радник Григорій Шидловський. Сам Шидловський був одним із найшановніших харківських дворян. Палац він перебудував за останніми модними тенденціями. Ансамбль складався з семи об'єктів. Окрім двоповерхового палацу, тут були будівля для прислуги, декілька флігелів, кам'яна церква, парк з альтанками, ставом і навіть штучними острівками з місточками.

У радянські часи маєток, як і більшість історичних пам'яток, прийшов у занепад. У власників його, зрозуміло ж, відібрали і організували на території садиби ветеринарний технікум, який проіснував тут до кінця 1990-х років. Втім, завдяки існуванню на території садиби технікуму її, можна сказати, і врятувало, адже будівлі хоч і постраждали, але утримувалися у належному стані.

Начитавшись туристичних довідників, можна сподіватися побачити прекрасний, хоча й занедбаний, садово-парковий комплекс. Проте перше, що відчуваєш, приїхавши до Старого Мерчику, це занепад. Колишній парк перетворився на хащі. Усі будівлі комплексу перебувають, м'яко кажучи, не в найкращому стані. Фактично вони чекають на свій останній час, коли рятувати вже не буде чого, і до колишнього панського маєтку в'їде бульдозер. На цьому тлі зроблена років десять тому так звана "консервація" головної будівлі, тобто закладення віконних та дверних отворів цеглою задля зменшення руйнівного впливу зовнішнього середовища, стала єдиним "позитивом", що сталася з комплексом.

Але маєток все одно варто побачити. Обійти його. Прогулятися до ставу. Завітати до залишків гроту у залишках парку. Подивитися на ниші для вазонів, облашотовані у стінах палацу. І спробувати уявити те, що будівля досі, можливо, зберігає у своїх темних, вогких стінах: старі каміни, ліпнину, можливо – розписи стель під нашаруваннями фарби і розділену нині на два поверхи двосвітну (тобто з двома рівнями вікон) Овальну залу, яку ще встигли побачити ті, хто навідувався до маєтку на початку 2000-х.

Втім, є один об'єкт, на який нині не сумно глянути: церква Всіх Святих, побудована Шидловським у 1778 році на місці старого дерев'яного храму. У 1994 році культову споруду передали вірянами, і нині вона ніби натякає, яким би міг бути сам палац, розташований як раз за храмом, якби за комплексом хоча б трошки доглядали.

Наступна садиба – мабуть, найвідоміша на Харківщині – палац Кьоніга у селі Шарівка.

Приїхавши сюди, одразу розумієш, чому це місце таке популярне не лише серед поціновувачів мистецтва, але й серед молодят. Архітектурний ансамбль палацу, навіть не зважаючи на його сучасний стан, є чудовим "фоном" для весільних фотосесій. Та й розкішна природа навколо комплексу – ще одна причина не оминути увагою це місце.

Але спочатку трохи історії. Будівництво палацу розпочалося 1836 ріку, коли поміщик Павло Ольховський наказав побудувати Шарівську садибу на березі річки Мерчик, а навколо закласти парк. Свою назву маєток отримав тільки тоді, коли в ХІХ столітті у нього з'явився новий власник – барон Леопольд Кьоніг.

Слід зазначити, що історія Шаровки та її палацу, на відміну багатьох подібних комплексів, багата і строката. Сама Шарівка була заснована як хутір осавулом Охтирського полку Матвієм Шарієм у другій половині XVII – на початку XVIII століття. Наступний власник цих земель – Ольховський – ці землі чи то купив, чи то виграв. Сам Ольховський був тим ще персонажем і періодичо влаштовував справжні війни з сусідами – зокрема, відомо про два напади на сусідський маєток Каразіна, з пораненими і вбитими селянина ми. В деяких джерелах йдеться навіть про полонених та використання дрібної артилерії.

У 1860 році маєток перейшов до мирних братів Гебенштрейнів, які збагатили місцевий парк першими екзотичними рослинами. А вже за багатія Кьоніга настав розквіт садиби. Саме за його часів в палаці добудували триповерхові вежі, а на території комплексу з'явилися будинки для прислуги, гаражі, фазанники та навіть власна електростанція.

Місцеві жителі називали комплекс "цукровим палацом", адже Кьоніг був цукрозаводчиком і вважався одним з найбагатших підприємців Російської імперії.

Занепадати комплекс став з 1917 року. Спочатку радянська влада націоналізувала маєток, а у 1925 році на його території створили санаторій для хворих на туберкульоз, який проіснував тут аж до 2008 року.

Шарівський палацово-парковий комплекс виконаний у неготичному стилі. Палац налічував 26 кімнат і три зали. В парку були створені містки та озера, також він відомий своїми віковими дубами – одному з дубів налічують 600 років.

Зараз у палаці ведуться реставраційні роботи, проте любителі історії можуть прогулятися деякими кімнатами разом з екскурсією. Вартість квитка складає 25 грн.

Шарівський палац, як і багато інших давніх споруд, має власні легенди. Подейкують, що своєю появою парк поблизу палацу завдячує дружині Кьоніга, адже незабаром після весілля вона захворіла на туберкульоз. Щоб якось полегшити страждання дружини, барон розбив на території палацового комплексу парк і висадив улюблені дерева жінки.

За іншою, коли улюблена дружина Леопольда хотіла покататися на санчатах влітку, то для цього високий схил до ставка, що напроти палацу, засипали цукром. Але найцікавіша легенда пояснює появу на території парку так званого "каменя любові". Згідно цього переказу, дружина Кьоніга зрадила чоловікові на відпочинку чи то біля великого каменя, чи то на ньому. Ошаленілий від ревнощів барон, дізнавшись про це, наказав привезти той валун до Шарівки та встановив його у парку як вічний докір зрадниці під час її прогулянок. З тих пір його називають "каменем любові". Як там було насправді, нам не відомо, але камінь існує й досі.

Наступна зупинка – непримітне село Володимирівка. Точніше, непримітним воно б було, якби не "перлина Слобідської України" (визначення, слід зазначити, досить нове) – садиба "Наталіївка".

Садиба побудована 1884 року з ініціативи ще одного цукрового магната, який добряче "наслідив" на сусідній Сумщині, – Івана Харитоненка. За легендою, вона отримала назву на честь улюбленої доньки Павла Харитоненка – Наталі. Комплекс складався з житлового будинку, парадних воріт, господарських споро, водонапірної вежі, стайні, Спаської церкви та парку.

Садиба розташована на території Наталіївського парку. Він поділений на дві частини – верхню і нижню. Верхня знаходиться на правому березі річки Мерчик і складається з дубового і соснового гаїв. Нижня розташована в гирлі річки, і тут можна зустріти багато екзотичних видів дерев. Загалом на території парку росте близько 100 видів різних дерев. Відвідини парку безкоштовні.

Після Більшовицького перевороту тут, як і у Шарівському замку, створили туберкульозний санаторій. Панський будинок до наших часів не зберігся, бо був зруйнований під час Другої світової війни, а залишки розтягнули на будматеріали. Скіфські баби, що прикрашали в'їзну браму, "пішли" до когось з сучасних "багатіїв" всередині 2000-х. Проте залишилася будівля стайні, водонапірна вежа з водостоками-драконами, руїни манежу і головна прикраса комплексу – чудернацька Спаська церква у асевдоруському стилі, яка мала не просто присадибним храмом, а церквою-музеєм з унікальними іконами та кам'яним 900-річним хрестом. Побудована вона відомим архітектором Олексієм Щусевим – автором Мавзолею Леніна в Москві.

Після старовинних садиб Харківщини Depo.Мандрівник на хвильку зазирнув до останньої точки нашої подорожі – Перекопського валу поблизу селища Високопілля. Цей рукотворний вал відносять ще до скіфського періоду. Він розташований між річками Мжа та Коломак і колись слугував для захисту від ворожих набігів. Далі вже починається дорога на Полтавщину.