Спогади бійця, який вижив під Іловайськом: Ми поїхали, і почався "тир"

Рік тому Україна зазнала жахливого удару: під час святкування Дня Незалежності під Іловайськом російські військові утворили котел. У пастку потрапили тисячі наших військовослужбовців та добровольців. Росіяни пообіцяли зберегти життя українським воїнам та надати їм коридор для виходу. "Коридор" перетворився на смертельний тир.

43-річний старший сержант, командир протитанкового взводу першого зведеної штурмової роти 93-ї ОМБР Ілля Войченко розповідає про минулорічні події неохоче. Кожна фраза проникнута гіркотою та невимовним болем.

- Враження... враження можуть бути від цирку. Від такого вражень бути не може. Я не знаю, як це назвати. У голові засіло - і все. Лише знаю, що час зупиняється, коли осколки пролітають повз тебе... Якщо ми звідти вийшли живими - слава Богу. Ті ж, хто винний... коли-небудь усі постанемо перед одним судом, - каже Ілля.

"Виходили як могли - і тягнули за собою поламану техніку"

Симптомів трагедії, що наближалася, було достатньо. Українські прикордонники 22 серпня повідомляли, що з боку Росії зайшли війська, розповідає Ілля.

- Перший обстріл "Градами" наших позицій у Іловайську також був із боку Росії, із Ростовської області, - зазначає Войченко.

Після того, як українські військові, які напередодні після тижневих боїв частково взяли Іловайськ, опинились у пастці, представники збройних сил РФ запропонували керівництву ЗСУ скласти зброю, віддати техніку та вийти з оточення. Цей варіант, як і наступний, який полягав у тому, щоб колони наших військових пересувалися вздовж українсько-російського кордону, відкинули. Нарешті керівництво сектору Б таки дійшло згоди з росіянами про вихід бійців із технікою та зброєю. Але на перемовини витратили два дні.

- Увечері 28 серпня нам сказали, що будуть відводити людей. Колона була готова - я перевіряв свій підрозділ близько години ночі. Повинні були почати виходити 29 серпня о 5 ранку, на світанку, але вирушили о 9:30. Нам сказали не стріляти, зброя вгору, але без чохлів - їх не було. Автомати на запобіжниках, набої - у патронниках. Виходили на чому могли - і тягнули за собою техніку, яка була поламана і нафіг нікому не потрібна. Усі протитанкові гранатомети лежали в кузові - розібрані, у похідному стані. Я був на самому початку колони, яка проходила через Червоносільське. Ми ішли разом із батальйоном "Донбас", з яким працювали в Іловайську, - шикарні мужики! - неквапливо розповідає Ілля.

"Росіяни, які взяли нас у полон, сказали, що дві доби чекали"

Уже безпосередньо в Червоносільському командир Войченко повідомив, що росіяни дали бійцям ЗСУ "зелений коридор".

- Ми поїхали... і почався "тир". Ми всі сподівалися, що просто виходимо - неспокійно, на нервах, але виходимо. А розпочався конкретний обстріл. Проти нас працювали гранатомети, застосували стрілецьку зброю, хлопці, які за нами ішли, бачили, що й гармати були... Ми побачили вибухи - і почали відстрілюватися. Як на мене, "тир" тривав дуже довго, тому що ми зупинялися, підбирали поранених за селом... Зі зведеної роти під Іловайськом залишилося шестеро, у моєму взводі загинула одна людина. Але там багато людей просто поклали... Повно невідомих - де вони, що з ними... (За офіційною інформацією, під Іловайськом загинули 366 українських вояків, 158 зникли безвісти. Голова тимчасової слідчої комісії з розслідування Іловайської трагедії Андрій Сенченко повідомив, що, ймовірно, кількість загиблих сягає 1 тисячі, - прим. авт.).

Войченко каже, що також намагався відстрілюватись, хоч і одночасно кермував машиною.

- Розумієте, у такому становищі важко прицільно стріляти, а хлопці поруч зі мною працювали... Та все це було марно - супротивник заздалегідь окопався. Коли росіяни взяли нас у полон, а ми потрапили до військових із Псковської повітрянодесантної дивізії, вони сказали, що дві доби уже на нас чекають. Імовірно, ніхто українських бійців живими з Іловайська випускати і не планував. У полоні росіяни сказали, що нас, військовополонених, за Женевською конвенцією обміняють, але в результаті ми потрапили до кадирівців.

- Вони були дуже жорстокі з вами?

- Ні, нам якось пощастило. Загалом погрожували, хлопці отримали небагато стусанів, але іншим полоненим було гірше. Нас звинувачували у розстрілі мирних жителів. Батальйони "Донбас", "Дніпро", "Шахтар" називали "карателями". Нас потім завантажили в один КАМАЗ, добровольців - в інший, і що було з ними далі - не знаю. Правда, потім зустрічав хлопців із "Донбасу", які теж були у полоні, - слава Богу, вони живі.

Думки про "братський російський народ" закінчилися задовго до Іловайського котла, зізнається Войченко.

- До того моменту, коли у нас тупо віджали Крим, я був повністю за Росію. Тому що мені простіше розмовляти із братами-слов'янами, аніж з афроамериканцями. Але виявилося все навпаки, - гірко посміхається військовий.

За дві доби після того, як Ілля з хлопцями потрапив у полон, їх обміняли. Цим займалася людина, яка приховувала обличчя під балаклавою, нібито журналіст, але хто саме, Войченко не здогадується.

Більшість військових, які були в Іловайську, досі не мають статусу учасника бойових дій

- За цей рік я чув багато версій, чому саме сталася ця трагедія: і що ніби ця операція вирішувалась у кабінеті віце-губернатора Дніпропетровщини Геннадія Корбана... І що начебто хотіли прибрати добровольчі батальйони, які могли чинити опір у подальшому майбутньому... Іде війна, і цей бій ми програли. Завдяки йому ми навчилися нікому не вірити, окрім побратимів, і воювати. А питань у мене до генералів немає, тим більше що за рік вони по-тихому справу зам'яли. У нас зараз проблем - купа. Потрібно під Донецьком і Луганськом розібратися. А вже потім будемо питання задавати: чому та як...

Сьогодні Ілля пригадує загиблих побратимів та намагається отримати статус і посвідчення "учасника бойових дій".

- І не тільки я, це стосується 90% складу зведеної роти 93-ї бригади, яка була в Іловайську. Ми з хлопцями прийшли з Іловайська, місяць відпочили, зібралися - і попрямували до Донецького аеропорту. Уже три місяці минуло після дембелю - статусу й досі немає. Зрозумійте, я на фронт не за гроші йшов, я - доброволець. Ордени і медалі дали тільки офіцерам або посмертно. А іншим, хто брав активну участь, навіть "дякую" не сказали, - сухо промовляє старший сержант Войченко.

"У нас не планують операцію від початку до кінця і не несуть відповідальність"

Рік поспіль важко не побачити найголовніші прорахунки військового керівництва під час Іловайської операції, вважає заступник командира танкової роти 93-ї бригади Іван Начовний.

- Як показує тактика цієї війни, у нас ніхто не намагається планувати операцію від початку до кінця і нести відповідальність за ті події, які призводять до тих чи інших наслідків. Було поставлено завдання - узяти Іловайськ. Його практично взяли, закріпили свої позиції. Українські військові віджимали бойовиків від кордонів, максимально стягуючи кільце, щоб оточити їх і врешті-решт перекрити кисень сепаратистським угрупованням. Чекаючи нападу з одного боку, не припускали удару з тилу. Але говорити "не очікували" - неправильно, - наголошує офіцер.

Напередодні Іловайського котла вже було зрозуміло, що українських військових чекає повне оточення.

- Надто довго наші сили витягнулися, занадто розрізнені були позиції. Між блокпостами було по кілька десятків кілометрів, і там могло просочитися все, що завгодно. Звичайно, спочатку ніхто не очікував, що з-за кордону сусідньої держави на нас рушить російська армія. Але таке може говорити командир взводу, командир роти, який не бачить усієї ситуації цілком, а не представник управління Генерального штабу, - наголосив Начовний.

До того ж за тиждень до Іловайської трагедії свідки спочатку у Росії, потім уже на окупованих українських землях регулярно повідомляли про те, що рухаються величезні колони російської техніки.

- Коли російські війська вже перебували на нашій території, потрібно було їх відстрілювати, застосувати авіацію, необхідно було зробити все можливе. Чому цього не відбувалося - питання до нашого командування. У таких ситуаціях винен найголовніший начальник, - каже танкіст.

Чи не найбільше українських військових вразило, що техніка, якої потребували на фронті, стала прикрасою параду у Києві.

- Для нас теж було загадкою, чому у той час, коли на фронті три танки - один їздить, інший стріляє, третій просто стоїть, - у Києві проводять парад за участю військової техніки. Якби наших хлопців із технікою ввели в район Іловайська, та ще направили б туди авіацію, то російська сторона замислилася б. А так вийшло, що розрізнені позиції і заплутаність тих подій дозволили наші підрозділи відтіснити, оточити і розбити. Плюс ця незрозуміла ситуація із договірним коридором.

- У військових існують питання до представників Генштабу?

- До генерала Руслана Хомчака завжди були питання, хоча він взагалі непоганий офіцер. Але він, як усі командувачі вищого складу, дуже багато говорить і мало робить. У нас основна проблема полягає в тому, що люди не вміють планувати операції, люди звикли жити на папірцях, ніхто в реальному житті нічого не вчився робити. Наші генерали - це не бойові посади, а тилові, які займаються власним забезпеченням. Так, питання залишаються: хто винен і кого карати. Але найбільша проблема із часів Майдану: чому досі ніхто не поніс відповідальність за вчинки, які здійснював. Тому що набагато легше, коли існує справедливість.

Більше новин про Харків читайте на Depo.Харків